Не виклик, а необхідність: чому Україна має залучити більше жінок до протимінної діяльності

05 листопада 2024 р. 13:30

05 листопада 2024 р. 13:30

Жінки-саперки та фахівчині з інформування людей про мінну небезпеку — ці професії перестали бути екзотичними для щоденного життя українського суспільства. Втім, до гендерного паритету на ринку праці у сфері протимінної діяльності ще дуже далеко. Пояснюємо, чому про ці речі важливо говорити й на що вони впливають.

139 тисяч квадратних кілометрів України — під підозрою на забруднення вибухонебезпечними предметами внаслідок російського вторгнення. Такі дані Міністерства економіки було озвучено 17 жовтня на Ukraine Mine Action Conference (UMAC-2024) у Лозанні. Для територій, на яких велися бойові дії, які перебували під окупацією, куди й далі прилітають російські ракети, дрони, авіабомби чи артилерійські снаряди, це створює постійні високі ризики для цивільних, що повертаються до своїх домівок і намагаються налагодити мирне життя. Недарма українська держава й міжнародні партнери приділяють розмінуванню території надзвичайно багато ресурсів і часу. Втім, очевидно, що це процес нешвидкий і він із нами на роки. Тож говорячи про розмінування, маємо говорити не лише про ресурси, а й про найкращі світові практики, що дають змогу підвищити його ефективність.

Однією з таких практик є гендерний підхід до протимінної діяльності, який ґрунтується на врахуванні потреб і ризиків для людей із різною гендерною ідентичністю, а також створенні для них рівних умов залученості до професії. До 2017 року розмінування було в переліку 458 професій, заборонених для жінок. Зараз, на третьому році повномасштабного російського вторгнення, за словами віцепрем’єра, міністра економіки Юлії Свириденко, жінки становлять близько 30% персоналу серед усіх державних і недержавних операторів. Це відповідає порядку денному НАТО й вимогам резолюції Ради безпеки ООН 1325 «Жінки, мир і безпека».

Втім, ці цифри неоднорідні, якщо придивитися до галузі пильніше. Наприклад, у загальній структурі ДСНС 21% працівників — жінки, це близько 12 тисяч співробітниць, — каже завідувачка сектору гендерної рівності ДСНС України Юлія Малігонова. Безпосередньо в складі піротехнічних підрозділів у ДСНС працюють 33 жінки, трохи більше, 2%, — піротехніків. Відсоток залученості жінок у територіальних підрозділах ДСНС, що інформують населення про вибухонебезпечні предмети, вищий. Вони не обіймають посад у піротехнічних підрозділах, але також виконують завдання з протимінної діяльності. У недержавному секторі, наприклад, у таких великих міжнародних організаціях, як Halo Trust, частка жінок може становити й 50% на різних посадах, і 20% — саме як спеціалісток-демінерок.

Однак гендерний вимір проблеми розмінування — не лише про кадри. Йдеться також про стандарти роботи, які світова спільнота напрацювала за роки конфліктів і які вже застосовують оператори протимінної діяльності, що працюють на українських територіях.

Усвідомлений збір інформації

На етапі, що передує самому розмінуванню й роботі безпосередньо на замінованій території, проводиться нетехнічне обстеження, оператори спілкуються з мешканцями громади. Тут особливо важливим є гендерний підхід до збору інформації й оцінки потреб, адже кожна категорія населення, залежно від кола своїх щоденних справ, матиме ту чи ту інформацію, яка може виявитися важливою. Помилкою на етапі збору інформації буде звернутися виключно до представників місцевого самоврядування й розраховувати на те, що вони матимуть повну картинку. Експертка ОБСЄ у сфері «Жінки, мир, безпека» Вікторія Арнаутова пояснює: «Ми маємо знати, які потреби є в різних категорій постраждалого населення, оскільки самих цих категорій безліч. Рішення про те, що потрібно, а що ні, не може ухвалювати хтось у кабінеті. Тому важливо залучати людей за максимальною кількістю ознак їхньої ідентичності. Це не тільки чоловіки й жінки, і не лише віковий розподіл. Це також національність, мобільність людей, фах, освітні потреби, інвалідність тощо. Іноді держава може навіть заощадити, не надаючи послуги назагал, а чітко знаючи, що в конкретній громаді її, наприклад, потребують п’ятеро людей».

Прикладом такої гендерної оптики є історія з деокупованої Миколаївщини. Жителька села Новопетрівка пішла до каналу пасти корову. Село перебувало під окупацією вісім місяців. Тут тривали бойові дії, тож територія багато де ще замінована. Жінка йшла уважно, безпечну дорогу знала. Прив’язала корову, зробила кілька кроків — і пролунав вибух. Корова наступила на вибухонебезпечний предмет. Тварина загинула на місці, жінка не постраждала. Ця моторошна історія багато про що скаже фахівцям і фахівчиням із нетехнічного обстеження. Передусім вона дасть відповідь на найголовніше запитання: де потрібно працювати, щоби зробити місцевість безпечною для людей, які ходять, їздять і бувають у Новопетрівці щодня. Адже у фермерів, які працюють у полях із технікою, будуть свої відповіді, яку територію потрібно очистити, у жінок, які випасають худобу, — свої, а в дітей, які граються на вулиці з м’ячем, — свої. Тому й до потреб громади треба підходити комплексно, враховуючи щоденні звички й маршрути всіх її членів.

Досвід країн, які наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття стикнулися з тими ж викликами в розмінуванні, що й Україна, показує: теза «вибухонебезпечні предмети — не жіноча справа» є стереотипом. Так, у Косові почали залучати жінок до груп із розмінування 1999 року, в Камбоджі, яка є світовим лідером у сфері, — з 1998-го, відколи країну взялися розміновувати після 30-річної громадянської війни. За стереотипними уявленнями, розмінування — це сфера, де, по-перше, жінки шалено ризикують життям, а, по-друге, не можуть фізично виконувати ті самі завдання, що й чоловіки. Спілкування з фахівчинями, які пройшли навчання й зараз працюють у командах демінерів, розвінчує ці міфи. Адже команди виходять на місії у засобах захисту, а, наприклад, робота з робототехнікою не вимагає від жінок надзвичайних фізичних зусиль, тільки належного рівня знань. У командах із нетехнічного обстеження фізичні дані спеціаліста взагалі не грають ролі.

Про знання варто поговорити окремо. Набираючи людей до команд, оператори протимінної діяльності завжди зазначають, що навчатимуть «із нуля». Й це важливо. Однак серед чинників, які впливають на бажання жінок іти в цю професію, крім стереотипів, є ще дещо. Наприклад, такі прості, але важливі речі, як тексти вакансій, ілюстрації до них і таргетування оголошень. Якщо на ілюстрації до оголошення — чоловік, а в тексті вакансії не вказано прямо, що шукають як жінок, так і чоловіків, погодьтеся, не кожна жінка відгукнеться на таку рекламу. Також упливають і канали комунікації, якими розповсюджуються оголошення. На популярних ресурсах пошуку роботи, на жаль, про гендерну оптику переважно не чули. Сапера / саперку й демінера / демінерку в текстах оголошень через риску можна зустріти нечасто, й у більшості випадків це будуть вакансії міжнародних організацій, таких як, наприклад, Norwegian People’s Aid (NPA). Втім, тішить, що українська громадська організація Асоціація саперів України у своїх вакансіях уже вживає фемінітиви.

Гендерно збалансовані команди

Йдеться як про команди, що працюють над збором даних, так і про польові групи, які займаються безпосередньо розмінуванням. На що тут упливає гендерний баланс? Команди, які спілкуються з місцевим населенням, мають складатися з жінок і чоловіків, бо це впливає на комфортність спілкування й те, наскільки довірчим воно буде.

Хто такі сапери? Уява пересічного громадянина часто змальовує стомлених чоловіків у амуніції, які багато й важко працюють над очищенням території від мін і снарядів. «Помічною в цьому стереотипі є й велика кількість ілюстративних матеріалів російсько-української війни, яка показує, що вибухонебезпечні предмети — це переважно чоловіча справа. Насправді ж близько 30% персоналу, задіяного в протимінній діяльності, — це жінки, — каже заступник міністра економіки, ветеран російсько-української війни Ігор Безкаравайний на семінарі «Гендерні аспекти у протимінній діяльності», організованому Програмою підтримки ОБСЄ для України. — Залучення більшої кількості жінок до протимінної діяльності — один із пріоритетів у роботі міністерства. Ця цифра може бути більшою, — вважає він, — але часто на заваді стають стереотипи, зокрема й ті, які має суспільство щодо роботи з вибухонебезпечними предметами».

Як і в багатьох інших сферах, ідеться також про умови, які потрібно створити жінкам, що мають родини і дітей, аби вони мали змогу працювати. Доступність і графік роботи соціальної інфраструктури — тема, тісно переплетена з питанням економічної активності жінок. Для України в роки повномасштабної війни (а перед тим — у роки пандемії Covid-19) вона набула особливої ваги. Коли садочки та школи не працюють, родина постає перед вибором: хто з батьків має залишатися вдома з дитиною, або ж де знайти ту людину, яка візьме на себе догляд? Для родин, де жінки виховують дітей самотужки, це питання є ще болючішим. Тому оператори протимінної діяльності з міжнародних організацій переважно набирають до польових команд людей, які працюють у тому ж регіоні, де й живуть, щоб уникнути багатомісячних відряджень до інших регіонів. Відповідно саперок для розмінування Київщини шукатимуть серед жительок Київщини, а для Харківщини — серед жительок Харківщини.

У протимінній діяльності є свої особливості щодо умов і графіків роботи. Вікторія Арнаутова розповідає, що податкове законодавство не дає змоги закласти кошти на виплату компенсації за додаткові витрати через відсутність мами, приміром, під час поїздок на навчання: «Бо постає, наприклад, питання оподаткування таких виплат… Аудитори підказали нам, що можна робити виплату опікуну. Але для цього потрібно подати купу документів, установити родинні зв’язки». Законодавство передбачає роботу вахтовим методом. Так працює, наприклад, ДСНС. Але от громадська, навіть міжнародна організація так організовувати роботу права не має.

Також жінкам, які приходять у протимінну діяльність, важливо бачити можливості для навчання, кар’єрного зростання та лідерства. Вікторія Арнаутова каже, що просуватися кар’єрними сходами в державних інституціях часто заважають стереотипи керівників-чоловіків, а також брак інституційної пам’яті, коли йдеться про вже впроваджені напрацювання в гендерному підході. «Можливо, жінки й хотіли б брати на себе більше відповідальності, але не мають інформації, не чули про можливості. Часто коли жінкам пропонують керівні посади, — каже Вікторія Арнаутова, — вони відмовляються, і щоби зберегти баланс між кар’єрою та сім’єю, і тому що кар’єрне зростання жінки не повною мірою заохочує керівництво. Тож внутрішня культура та сформульовані гендерні політики організацій — важливий інструмент для просування рівності».

Ми ще не можемо повністю оцінити масштаби збитків і спрогнозувати, скільки часу знадобиться на розмінування України, оскільки не знаємо, коли закінчиться війна. Втім, уже зараз можна сказати, що протимінна діяльність — це на роки. Це та сфера, де ще довго працюватимуть тисячі людей, чоловіків і жінок. Від якості їхньої роботи залежатимуть життя. Тож подбати про речі, що забезпечують цю якість, — обов’язок не лише держави, а й усіх залучених сторін.

Війна