Бої в оточенні, знищення «алігаторів» та помста морпіхам 155 бригади: комбриг-десантник розкрив невідомі факти про Курську операцію

21 листопада 2024 р. 07:41

21 листопада 2024 р. 07:41

Сьогодні в Україні відзначають День Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Десантники з 2014 року постійно на вістрі спротиву агресії як в оборонних, так і наступальних діях. Одна з важливих сторінок широкомасштабної війни — Курська операція. Адже Україна змогла перенести бойові дії на територію противника. Багато в чому саме завдяки десантникам ця операція вдалася.

Журналісти АрміяInform відвідали 82 окрему десантно-штурмову Буковинську бригаду, яка проривала російський кордон і досі виконує завдання на ворожій території. Докладніше про участь десантників у цій операції розповів її командир полковник Дмитро Волошин:

Чому Курська операція вдалася

«На мій погляд, ключових аспектів було декілька. Насамперед скритність у плануванні та підготовці операції. А також скритне переміщення військ. Ми провели кілька взаємодій із Головнокомандувачем і була дана команда переміститися в новий район. Ми за три дні в нічний час перемістилися в Сумську область. Та зробили це так, що навіть деякі наші підрозділи, які повинні були про це знати, вони не знали. У мене навіть конфлікт виник з начальником ВСП, який повинен був знати, що я переміщуюсь, і мав забезпечити мені супровід. А він дізнався вже тоді, коли ми перемістилися, десь за три дні після цього.

У перший тиждень операції противник навіть не розумів, що тут воює 82 бригада

Це справжня майстерність — переміститися непомітно таким організмом, як бригада. Самі розумієте, що це переміщувались особовий склад, важка техніка, снаряди. Вже на території Сумської області ми максимально замаскувалися. Не було ніякого «шарахання». Ніхто не знав, що там з’явилася 82 бригада. І так тривало десь ще тиждень після початку операції. Наприклад, у російських пабліках писали, що 22 механізована бригада прорвала передній край і пішла вглиб. Для розуміння, 22 бригада рухалася за мною. Вона була в нашому другому ешелоні.

Другий аспект — на кого була зроблена ставка для проведення такої операції. І я думаю, десантно-штурмові війська тут справилися на раз.

Бити треба туди, де слабко

Третій аспект, це територія, на якій ми воювали. Якщо подивитися на неї, то це пересічена місцевість, насичена важкопрохідними ділянками. Не думаю, що противник розглядав її як таку, що підходить для широкомасштабних дій. А бити треба туди, де слабко, де противник не очікує. Так, було складно. Але ми справилися із цим.

Давали буквально все, що не попросиш

Звісно, ще одним аспектом успіху було забезпечення. Іноді думаю, якби Головнокомандувач на якійсь черговій взаємодії порушив проблемні питання, то я б сказав, що мені треба якийсь міжгалактичний бластер, думаю, що його б десь упродовж тижня знайшли для нас. Чесно кажу, давали буквально все. Аби ти тільки виконував завдання як треба. Наступав, знищував противника, заволодівав певними районами і рубежами. І все це, по суті, вдавалося. Адже кредо десантно-штурмових військ — ми не відступаємо перед труднощами, рухаємося до кінця.

Нарешті наклепаємо цих пєт*шар на їхній території

І головний аспект, чому нам все це вдавалося, — це віра в те, що ми робимо. Моя безпосередня, віра моїх підлеглих. Ніхто не казав: «та нафіг нам треба йти на російську територію». Коли сказали солдатам, що треба йти воювати на територію ворога, реакція була цілком очікуваною: «нарешті ми підемо і наклепаємо цих пєт*шар на їхній території». А чого б і ні? У нас країна щодня зазнає руйнувань, гинуть діти. То нехай і вони відчують на собі, що таке війна, а то для них вона десь далеко.

Бригада заходила по одному проходу

Перший день, мабуть, був найважчий, треба було побороти в голові бар’єр. Адже введення таких широкомасштабних наступальних дій є дуже складним завданням, враховуючи застосування противником різноманітних засобів вогневого ураження. Це і високоточна зброя, КАБи, ФАБи, армійська авіація, FPV-дрони, «Ланцети». Зрозуміло, воно скрізь зараз так. Воно на потоці в них стоїть. Тож треба було в голові цей бар’єр подолати. Десь якоюсь мірою налаштувався сам, десь налаштував командирів. Тривога була, але пішли виконувати завдання. Думав, якщо зараз прорвемо передній край, далі все повинно піти за планом. І передній край ми прорвали.

Це було щось із чимось, як ми долали кордон. Вся бригада проходила по одному проходу, проробленому в мінно-вибухових загородженнях приданим мені 225 штурмовим батальйоном. Рухається машина, а я думаю: зараз її повинні заПТУРити, або зараз в неї повинен прилетіти «Ланцет». А нічого не прилітає… війська заходять величезними колонами. Гул такий стояв, що, мабуть, уся Сумщина здригалася. Я був спантеличений, адже є така прикмета, що коли все йде за планом, то десь попереду противник щось підготував.

Першою проходила машина розгородження Wisent. У неї немає ніякого озброєння, просто броньована машина з великим ковшем. Він пройшов кордон та поїхав на опорний пункт противника. Думаю, ну тут йому і все. А він розвернувся та приїхав назад. У мене з’явилося ще більше питань, ніж було. Але підрозділи пішли далі вглиб оборони противника.

Трава була вищою за мій Hummer

Чому в нас вийшло так прорвати кордон, стало зрозуміло, коли я вже був на території росії. Вони нас не бачили, бо, як то кажуть, траву перед своїми позиціями ніхто не викосив. У прямому сенсі. Трава була вища за мій Hummer. І вони просто не бачили, що відбувається. Вони чули вибухи, гул техніки, але не бачили. Тож ми проскочили їх і не штурмували ці позиції. Для них це також був нонсенс, що ми не штурмуємо позиції, де є противник, а йдемо далі.

Я не ставив завдання своїм підрозділам заходити в населені пункти

Скажу чесно, коли розпочалися дії, все от просто пішло, і ми виконували завдання так, як я собі їх ставив. Завдання першого, другого, третього дня, ми все так і виконували. Займали визначені райони, оточували противника. Десь обходили його. І, мабуть, одне з ключових рішень, яке призвело до стрімкого успіху — я не ставив завдання своїм підрозділам заходити в населені пункти.

Поспілкувався перед цим з учасниками походів на російську територію — РДК, ГУР. Вони розповідали, що коли заходили в населені пункти і вибивали звідти противника, то в подальшому їх просто авіацією змішували і все. Тому був неуспіх. Я вирішив, що противник будуватиме в населених пунктах вузли оборони. Тому ми їх просто обходили, і для противника це було вже незрозуміло.

Коли проходили через передній край, ми вважали, що там десь щонайбільше 200 людей. Зрозуміло, що там були заздалегідь підготовлені позиції, але вони мали вигляд необжитих. А потім, коли вже противник опинився у нас в тилу, виявилося що їх там було набагато більше.

Мабуть, на день сьомий чи восьмий, я думаю, ви чули, спецпідрозділ СБУ «Альфа», взяв близько 120 полонених лише на одному опорному пункті. А так, щоб ви розуміли, на кожному опорному пункті перебувало від 30 до 40, інколи 50 військовослужбовців противника. Тобто загалом в нашому тилу було близько двох тисяч військовослужбовців. Так, там були здебільшого строковики, які особливої шкоди нам не завдавали, і їх потім брали в полон. Але от така кількість особового складу перебувала у нас в тилу, і, по суті, наш солдат на це не зважав, а рухався вперед і виконував своє завдання.

Дуже важливо було швидко взяти перший рубіж оборони противника

Звісно, були й певні «утикання». 225-й батальйон своє завдання виконав, зайшов та заблокував низку населених пунктів. Зокрема трасу, яка йшла з Коренева в Суджу. Одночасно з ним мав йти другий батальйон, але в нього не вийшло проробити проходи. Були відмови інженерної техніки. Тож поки ми цей батальйон перелаштовували на сусідній маршрут, я вирішив одразу ж ввести другий ешелон у бій.

Ці підрозділи подолали бойові порядки 225-го батальйону і відразу пішли на перший рубіж оборони противника. Перший тому, що згідно з оперативною побудовою, спочатку ми долали ешелон прикриття державного кордону. А за ним на глибині 10–12 км був уже інший рубіж. Знову були «зуби дракона», знову протитанковий рів, знову міни. Два батальйони проскочили та вийшли аж до Новоіванівки, де підтиснули противника і не дали йому змоги зайняти опорні пункти на цьому рубежі.

Я собі цим визначав завдання дня — вийти за ці «зуби дракона». Якби ми цього не зробили, сенсу рухатися далі не було б. Долати такі загородження під вогнем противника… це було б Запоріжжя номер два. Але особовий склад не підвів.

У перший же день ми знищили два ворожі гелікоптери

Сильний опір чинила армійська авіація ворога. Гелікоптери літали над колонами на висоті 50–100 метрів. Стріляли з гармати, протитанковими ракетами, некерованими ракетами. Ми розгорнули одразу протиповітряні засоби. Перший Ка-52 був знищений з ПЗРК «Стріла». Також вогнем зі стрілецького озброєння ми пошкодили Мі-8. Він задимівся. Як виявилося згодом, він трохи пролетів далі і теж впав. Тобто в перший день ми знищили два гвинтокрили противника.

Наступного дня вони вже не літали. Потім вони знову почали працювати. В один із цих днів ми знищили ще один Ка-52. Десантник уразив його з ПЗРК «Стінгер». Там весь екіпаж було знищено (АрміяInform вже писала про цей епізод. Докладніше можна прочитати тут — Ред.).

Тут ми вперше зіткнулися з FPV-дронами на діапазоні 330 МГц

Десь за два тижні після початку операції тут з’явилася велика кількість дронів. Заїхали серйозні підрозділи з підготовленими екіпажами, які вміють усім цим користуватися. Вони постійно працювали по техніці.

Тут вперше, до речі, зіткнулися з FPV-дронами на частотному діапазоні 330 МГц. І засобів РЕБ проти них у нас на той момент не було. Але ми знаходили варіанти. Виявляли їхні точки, завдавали вогневого ураження, і в цей час проскакували, куди треба. Багато різних рішень було, які ми постійно комбінували.

Маршеві роти в пащу тигра

Поки ми наступали, противник намагався хоча б когось кинути, аби нас зупинити. Фактично в пащу тигра кидали свої підрозділи. У «совку» колись було таке поняття, як маршеві роти. Буквально з колес кидали на якісь рубежі лише зі стрілецькою зброєю. Зустрічали ми такі роти. Розбивали їх в нуль. Спочатку бойовими машинами. А потім солдати йшли дочищали, якщо хтось продовжував чинити опір та не хотів здаватися.

Деякі наші підрозділи були в оточенні

Були моменти, коли наші передові підрозділи заглиблювалися в оборону, а зачистка не встигала. І підрозділи опинялися з усіх боків оточені ворогом. Але ми десантники. Ми завжди в тилу ворога — в оточенні. Ми до цього готувалися, до кругової оборони. І неважливо, відділення це, рота чи батальйон. Усі повинні вміти вести кругову оборону. Визначати небезпечні напрямки, куди ставити гранатометників чи протитанкові засоби, як «зашиватися» (мінувати місцевість. — Ред.). Один з підрозділів ми так десь місяць намагалися деблокувати. А вони весь цей час тримали оборону.

Про противника

Перший реальний опір чинила 810 бригада морської піхоти. Для розуміння, в її склад входять 13 батальйонів. І це зовсім не батальйони забезпечення. Вона прибула тільки зі злагодження. Полонені казали, що особовим складом укомплектована на 96% і ще на 90% технікою. Мій третій батальйон захопив їхній БТР. Так там ще поліетилен був на сидіннях. Нова машина. Тільки із заводу.

Також тут є десантники. 83-й, 51-й, 56-й, 119-й парашутно-десантні полки. 73-й розвідбат. Це ведевешний батальйон. Різні «ахматівці» також тут.

Зі 155 бригадою у нас усе за принципом «око за око»

Ну і найбільш кончені — це 155 бригада морської піхоти. Це ті сумнозвісні виродки, які відтинали голови, відрізали вуха, вибивали зуби, розстрілювали полонених.

Найцікавіше, що вони такі борзі, коли всі в купі. А якщо що, то бояться зізнаватися, що вони зі 155 бригади. Називаються ким завгодно. Я розумію, що зараз війна. Але катувати та вбивати противника, який не чинить опору, це низько. Є певні закони та правила війни. Жоден нормальний командир не поставить таке завдання. Але в цієї швалі немає ніяких моральних меж.

Тому й милосердя їм від наших десантників також немає. Ми намагаємося їх знищувати. Око за око, як кажуть.

Після нашого наступу ми мали відпочити, але нам це не дуже вдалося

У певний період підрозділи були виведені, аби трохи перепочити. Але тільки вийшли, як буквально за добу-півтори противник розпочав свої наступальні дії. Ясна річ, нас швидко повернули в бій. І так ми ще місяць провоювали. Наприклад, один з батальйонів обороняв Любимівку. Противник там намагався заїхати на 12 одиницях техніки. Думав, що просто заїде і масою продавить, як було в деяких інших населених пунктах. Але одразу зробили мінні загородження, поставили «ягозу». Противник десь підірвався, десь почав розвертатися і знову підірвався. А десантники добили вже всіх з автоматів. Все, «бажаю здоров’я», як то кажуть.

Що відбувається на Курщині зараз?

Надалі ми все ж вийшли на невеликий перепочинок, на перегрупування. У цей час і новий особовий склад приходив, бо, звісно, і втрати також були. І готувалися ми до нових наступальних дій.

Противник почав знову наступальні дії, аби витіснити Сили оборони з Курщини. А мої підрозділи повернулися туди для ведення штурмових дій, аби витіснити противника з тих територій, куди йому вдалося вклинитися. Звичайно, нині це все не так швидко відбувається. Противника накопичилося багато. Три населені пункти ми відбили назад. А за четвертий зараз «бодаємося». Половину зачистили, і противник сьогодні цілий день нас тут намагається атакувати.

Від редакції. Лише за час інтерв’ю було як мінімум два повідомлення про
«накати» противника. А згодом стало відомо, що за цей день Сили оборони відбили 5 ворожих атак. Було знищено кілька колон техніки противника.

У ДШВ ідеологія — навчатися не виживати, а вбивати ворога

У десантно-штурмових військах головне — підготовка та мотивація. От дехто каже, що в нас якісь особливі бійці. Та неправда. Ми беремо цих військовослужбовців з тих же навчальних центрів, що й інші. У нас просто ідеологія така — ми навчаємо їх не виживати, а вбивати ворога. І битися будемо до останнього”.

Фото відділення комунікацій 82-ї окремої десантно-штурмової Буковинської бригади ДШВ ЗС України

Війна