Пам’яті телеоператора Руслана Ганущака

26 січня 2025 р. 09:21

26 січня 2025 р. 09:21

Від перших днів повномасштабної війни Руслан Ганущак знімав фронтові сюжети, а з початком Харківського наступу одягнув військовий однострій і долучився до 92-ї бригади.

Близький друг Руслана, кореспондент Андрій Цаплієнко у телесюжеті розповів про шлях Героя і про те, як телеоператор і документаліст команди ТСН відклав свою камеру і пішов воювати.

Найстаріша американська програма "60 хвилин" знімала матеріал про роботу журналістів на війні. Одним із героїв матеріалу був Руслан.

"Я звик працювати по ту сторону камери і фіксувати всі події, які відбуваються по ту сторону кадру. Але тепер я маю нагоду бути безпосереднім учасником і відчувати все те, що відчували герої моїх сюжетів і фільмів, про яких я знімав це все", – говорив чоловік.

Андрій згадує, що разом з Русланом вони потрапляли під обстріл.

"Фіксували російські воєнні злочини. Шукали точки, в яких окупанти проривали український кордон. Він врятував мені та іншим колегам життя, коли першим почув свист ракети і встиг вигукнути "Лягай", – розповідає чоловік.

"Це були касетні боєприпаси. Навколо нас усе розривалося. Всі одразу лягли по команді", – пригадував вже Руслан.

Насправді його війна почалася не в лютому 2022 року, а значно раніше. Сергій Нігоян – перша жертва розстрілів на Майдані. Тоді кадри з Нігояном зняв Руслан для 1+1. Також Ганущак — автор відео, на якому зафіксовано момент вбивства двох Героїв Небесної Сотні — Ігоря Дмитріва та Андрія Дигдаловича та евакуація до готелю "Україна" поранених і вбитих героїв. Тоді в об'єктив його камери потрапили спецпризначенці, які стріляли з-за сміттєвої барикади.

Усі ці матеріали Руслан передав до Генпрокуратури і вони використовуються як докази під час досудового слідства і в судах щодо злочинів, вчинених під час Революції Гідності. Сам Руслан також проходив як свідок у справах Майдану.

"А це наша перша зустріч з ним. У Маріуполі. Рівно десять років тому. Руслан Ганущак – пресофіцер тоді ще батальйону "Азов", – пригадує Андрій.

"Два дні в Іловайську" та "Брат за брата" – фільми Руслана, зняті з "азовцями", показали на Заході, і вони першими пробили стіну інформаційної блокади та почали руйнувати створений російською пропагандою міф про нацистів в "Азові".

Він вважав, що зробив замало для України, і напередодні Харківського наступу, у вересні 2022 року, вирішив, що має повернутися до війська. Звільняючи Харківщину, 92-га бригада рухалася вперед, а разом з нею і Руслан.

Згодом чоловік потрапив до хлопців, яких називав своєю другою родиною – підрозділ ударних безпілотних систем "CODE 9.2". І в цьому підрозділі він сів за кермо броньованого позашляховика – щодня вивозив операторів дронів на позиції. Робив усе, що від нього залежало, щоб кількість виїздів на передову дорівнювала кількості повернень.

Командиром Руслана став герой одного з телесюжетів.

"Я з Русланом познайомився в 2022 році, коли ви до нас приїжджали на інтерв'ю. Дуже непересічна людина. З ним завжди було про що поговорити. І коли він прийшов до нас у підрозділ, я запросив його на каву. Ну класний дядько, чесно", – каже Владислав, військовослужбовець підрозділу "CODE 9.2".

"Завжди, завжди, я зробив каву – так собі, а так йому, він такий: "Ну за Перемогу!" Він постійно про це казав. Він постійно говорив, що Перемога буде і що це буде наша Перемога", – каже інший побратим Руслана, Ігор.

З підрозділом "CODE 9.2" Руслан зайшов на територію Курської області.

"Знаєте, йому реально це було потрібно, як і всім у нашому підрозділі, тому що ми зібралися тут не просто так", – каже військовий Владислав.

"Завжди тільки про Перемогу слова, що все буде добре і все скоро закінчиться", – каже Ігор.

Руслан загинув унаслідок атаки ворожого FPV-дрона.

"Спочатку прилетіла одна FPV, ми задавили РЕБом, потім інша, ми задавили РЕБом. Прилетіла ще одна FPV і влучила в зад машини їхньої", – розповідає Олександр.

Цей хлопець, військовослужбовець підрозділу "CODE 9.2", оператор безпілотника "Вампір", того дня був поруч із Русланом.

"Побачив усе це, як підірвався "Хамер" Руслана. Я не міг зібратися з думками. Не міг навіть команди дати", – каже побратим.

Того жахливого дня Руслан не один загинув у Курській області.

"Це були чудові люди. Кожен з них був чудовою людиною. Після втрат близьких людей я розумію, що все роблю правильно", – каже Олександр.

"Помститися за них. Такий має бути настрій. Вони що хотіли, то мають отримати, бо не ми почали", – додає Ігор.

Андрій Цаплієнко наголошує у телесюжеті: "Клята війна забирає найкращих. Але тільки завдяки таким світлим і талановитим, як Руслан, наша країна може зберегти шанс на майбутнє. А отже, хтось повинен продовжити їхню місію".

А сам Руслан казав: "Ми маємо жити стільки, скільки нам написано. Тут дивуйся – не дивуйся. Якщо ти маєш виконати якусь місію в цьому житті, то не має значення, як ти – ризикуєш чи не ризикуєш".

Чин прощання з військовим відбувся 18 січня 2025 року на Майдані Незалежності. Руслану Ганущаку було 54 роки, у нього залишилась дружина Олександра і донька Ірина.

"Я запам'ятала свого тата, як надзвичайно добру людину, чуйну, яскраву. Він жив своє життя настільки яскраво, як міг", — сказала Ірина.

"Руслан - це, в першу чергу, про честь, про гідність, про мужність, про відвагу, про сміливість, ризик, про рішучість", — сказав його друг Ярослав Бондаренко.

21 січня з полеглим воїном прощалися в Івано-Франківську. У місті звучали трембіти та показали фільм про загиблого, який створила у пам’ять про батька донька.

"Він був очима «Азову», Майдану… Тепер він мав бути у відпустці, з 15 січня. Ми мріяли про хатинку в горах. Після війни хотіли займатися реабілітаційним центром «Франко-Гражда»", - розповіла дружина Олександра.

Поховали Героя на Алеї слави Івано-Франківського кладовища, що в приміському селі Чукалівка.

Вічна слава Воїну!

Фото: Вежа, Адвокатська дорадча група, Iryna Ganushchak Forostyan, Телеграм Андрій Цаплієнко, Captain Dzembronia

Війна