Говерла і Голгофа Дмитра Мілютіна

26 березня 2025 р. 18:38

26 березня 2025 р. 18:38

Наше знайомство з Олесею Мілютіною розпочалося з того, що вона попросила підписати петицію на сайті Президента. Жінка зараз живе цим. Її чоловік від початку російсько-української війни бився за державу, а Олеся зараз бореться, аби його визнали Героєм України. Посмертно. Капітан ЗСУ Дмитро Мілютін загинув 3  листопада 2023 року внаслідок удару російським «Іскандером» по особовому складу 128-ї гірсько-штурмової бригади на Запоріжжі.

Наразі необхідно ще вісім тисяч голосів, щоби петицію розглянули. А згодом, імовірно, таки надали звання Героя України легендарному бойовому командиру, кадровому офіцеру, який у 2015-му вивів свій підрозділ без втрат із Дебальцева, у 2022-му – звільняв Херсонщину, а у 2023-му – відгризав у ворога окуповані землі Запоріжжя. Сумнівів у тому, що він заслуговує на це звання, немає ні в родини, ні у побратимів. Не було й у мене – я підписала петицію. Щоби так зробили й читачі, Олеся Мілютіна розповідає про життєвий шлях свого чоловіка, легенди української артилерії Дмитра Мілютіна.

ПЕРЕЙТИ НА УКРАЇНСЬКУ ПООБІЦЯВ НА ГОВЕРЛІ

- Батько Дмитра – із Криму, мама – із Хмельниччини. Типова сім’я військових, усе життя по гарнізонах, – каже пані Олеся. – Дитинство Діми минуло у Забайкаллі, тому він і був російськомовним. Але дуже хотів це змінити, особливо після початку війни в 2014 році. Робив кілька спроб перейти на українську. Приміром, почав вести свої соцмережі виключно рідною мовою. Ці спроби часом були кумедними. Пам’ятаю, якось у ті часи Діма сказав: «Я – грамадянін України». Мені стало смішно з його вимови і я покепкувала. Тепер через це ніяково й соромно. Мову він учив. Якось дав урочисту клятву на Говерлі: ми піднялися туди з друзями, він дістав коньяк «Тиса» (найкращий марочний закарпатський коньяк, – авт.) і сказав, що колись, у день нашої Перемоги, ми розіп’ємо цю пляшку, і він остаточно перейде на українську. А воно он бачте, як…

ПОВІСТКА ПРИЙШЛА НА ДЕСЯТУ РІЧНИЦЮ ВЕСІЛЛЯ

- Діма закінчив Сумський інститут артилерії (йдеться про Військовий інститут ракетних військ та артилерії імені Богдана Хмельницького, який існував у 1994-2007 роках та був підпорядкований Сумському державному університету, – авт. ). На Закарпатті жив із 2004 року, потрапив за держрозподілом. Спочатку – в Сваляву, де пробув місяць чи два, бо то саме був час, коли скорочували армію. Військову частину Діми розформовували, і він опинився у Виноградові. Ми з ним познайомилися того ж року, коли він із друзями прийшов на дискотеку в Королево (селище біля Виноградова, – авт. ), – ділиться співрозмовниця.

Закохалися, одружилися, народилися діти. Згодом Дмитро Мілютін звільнився з армії. Працював викладачем трудового навчання, потім довгий час таксував. Власне, позивний у війську в нього й був «Таксист».

- Коли почалась АТО, Дмитро і я знали, що рано чи пізно його як офіцера запасу покличуть. Звісно, я не бажала, аби чоловік ішов до війська. Але він сказав: якщо прийде повістка, то, авжеж, піде. Ми тоді лише домовилися, що не добровольцем, – каже Мілютіна.

Покликали 31 липня – якраз на річницю весілля.

- Нам тоді було 10 років, планували святкувати. У день річниці мама зателефонувала: «Ну що, Діма йде?» Тобто він уже отримав повістку, сказав їй. Готувався, як би про це повідомити мені – не хотів псувати свята. Звісно, я не сприйняла це з радістю. Але чоловік так твердо сказав: «Сонце, все буде добре. Я буду себе берегти». І я просто повірила у ці його слова. Настільки вірила у силу його обіцянки, що до останнього не розуміла масштабу трагедії Дебальцевого. Він справді щодня мені телефонував і бадьорим голосом запевняв, що у них – усе добре, із ним – усе гаразд, – ділиться жінка.

«МИ ВИЙШЛИ». ТІЛЬКИ ТЕПЕР Я РОЗУМІЮ, ЩО ВІН ХОТІВ СКАЗАТИ

- Пам’ятаю, якось уранці в лютому 2015 року я везла малого в садок. Мене зустрічає сусід і схвильовано питає, мов, як там Діма, чи все у нього добре, бо ж по новинах говорять, що їм уже провізію вертольотами скидають… Я не знайшлася, що відповісти, бо того ранку Діма телефонував і казав, що все гаразд. Він мене оберігав навіть у таких важких ситуаціях. Я не замислювалася, як йому це важко давалося. Їх же прослуховували, але він завжди знаходив спосіб мені на хвилину-дві зателефонувати і заспокоїти. В один із наступних днів того лютого він подзвонив о 6:45 ранку і сказав єдине: «Ми вийшли». Тепер я розумію, що він хотів сказати, що ці два слова для нього тоді означали, – зауважує Олеся Мілютіна.

Додає, що трохи згодом після подій лютого 2015 року і вона, і сини просто раділи, що він повернувся додому.

Пані Олеся зауважує, що чоловік дозовано ділився з нею тим, що з ним відбувалося на війні, а з дітьми – тим більше.

- Коли на похоронах до мене підходили люди і розповідали, як і кого він урятував, коли батьки дякували мені, що завдяки Дімі живий їхній син, я часом десь навіть зла була, що не знаю усіх його воєнних історій. Що не знала іншого Діми. Не такого, як його знали й любили ми – ніжного, доброго, а безстрашного, рішучого, сміливого, яким він був на війні і яким його бачили побратими. А я це сприймала так: якщо він мені телефонує і запевняє, що все добре, я просто йому вірю і продовжую тримати дім, сім’ю, дітей, – говорить дружина воїна. «Лесь, то лиш для того, аби тебе уберегти», – казали мені побратими.

“ТРЕБА. ТАМ УСІ ХЛОПЦІ”

Пані Олеся розповідає, що після участі в АТО та виходу з Дебальцева Дмитро Мілютін демобілізувався і жив цивільним життям у рідному місті.

- Він завжди мріяв відкрити магазин, і в 2015 році нарешті запрацював наш продуктовий міні-маркет. Жили сімейним життям, ростили дітей, їздили в подорожі. Він навіть пішов на вибори до міськради (Дмитро Мілютін був членом виконкому Виноградівської міськради від партії «ЄС», – авт. ), – каже.

Зауважує, що після повномасштабного вторгнення одразу зрозуміла, що чоловік знову піде воювати.

- Йому почали телефонувати хлопці, капелан. Він довго з ними розмовляв, ходив замислений. Одного вечора я запитала: «Дім, ти хочеш піти на війну?» У відповідь почула: «Треба. Там усі хлопці». Я відпустила, він знову пообіцяв, що все буде добре. Збирався спокійно, продумано. Відповідально завершив усі справи у місті й поїхав на фронт.

«ТОГО ДНЯ ПОЧАЛИ БУДУВАТИ НАШ БУДИНОК…»

Командир, артилерист, якого називали одним із кращих у країні, офіцер «Закарпатського легіону» Дмитро Мілютін загинув унаслідок спланованого російського удару «Іскандером» по особовому складу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади в одному із прифронтових сіл Запорізької області.

Фото зроблене 3 листопада - перед трагедією в прифронтовому селі на Запоріжжі, коли по особовому складу 128-ї бригади росіяни вдарили Іскандером

Це сталося 3 листопада 2023 року. Тоді їх зібрали, аби нагородити до професійного свята з нагоди Дня ракетних військ та артилерії. Внаслідок удару загинули 19 військових 128 ОГШБР і двоє цивільних.

- Мені зателефонували буквально за 17 хвилин після того, як це сталося. То був капелан. Я саме за кермом, їхала на будівництво. Діма мріяв про будинок, і якраз 3 листопада, в день трагедії, майстри розпочали роботу на нашій ділянці. Це був перший день спорудження нашого будинку! Тоді я навіть не стежила за новинами. Здіймаю слухавку, кажу, мов, добрий день, панотче, кажіть швидко, бо я зайнята. А капелан мовчить… Тоді говорить: «Діми нема». Я навіть не одразу зрозуміла. Перепитала: «В сенсі – нема?» Перше, що мені тоді прийшло в голову: він же обіцяв, що все буде добре… Коли отямилася, телефонувала всім його хлопцям підряд. Лише не Дімі… Боялася, що він не відповість і це таки виявиться правдою...

Побратими розповідали Олесі, що її Діму намагалися врятувати, що просто не змогли.

- Я тоді не розуміла: ну як можна загинути від поранення в руку?! А в нього уламок вийшов із тулуба, вирвав частину легені та пошкодив великі судини. Я бачила фото та відео Діми після поранення, коли його намагалися врятувати. Там крові не було майже ніде. А в свідоцтві про смерть написано, що загинув від втрати крові.

Дружина командира Мілютіна каже, що вона досі цього не прийняла.

- У мене не йде з голови: чому так? Прораховую варіанти, що би було, якби… Тоді, у 23-му році, в нього виявили грижу. Саме тієї осені, перед трагедією, я просила чоловіка лягти на операцію. Він казав, що не може, бо у війську не вистачає людей, нема кому працювати. Думаю, що було б, якби вмовила його тоді залишитися на лікування… Чи якби натиснула на жалість: я ж маю інвалідність, і у нього було законне право не йти на війну. Міркую про це часто. Хоча розумію, що ніщо не втримало б його вдома. Якщо на початку війни він пішов за повісткою, то після повномасштабного вторгнення – зголосився сам, – зауважує дружина воїна.

КОЛИ РОЗПОВІДАВ ПРО СВІЙ РОЗРАХУНОК, У НЬОГО ГОРІЛИ ОЧІ

- Те, що вашого чоловіка вважають одним із кращих артилеристів українського війська, це його данина професії чи талант? – запитую.

- Він справді був чудовим артилеристом. Так, найперше – це його фах, професія. Хоча в інститут артилерії пішов вчитися, бо на інший виш тоді не було грошей. Але з того, що він зрідка розказував про свою роботу на війні, я відчувала, що він – артилерист нутром. З якою пристрастю він про це говорив! Під час АТО у них були старі розрахунки, на спеціальних калькуляторах або вручну, в зошиті. У нас удома досі є цей його зошит, де розрахунки прописані ще за радянською методикою. У повномасштабну війну вони вже працювали на планшетах, це був зовсім інший рівень. Коли він зрідка розповідав про бої, як вони маскувалися, виїжджали, відстрілювались, – у нього горіли очі.

УРЯТУВАВ ПОБРАТИМІВ ТА ЖІНКУ З ДИТИНОЮ

Дружина ділиться двома історіями геройського чину командира Мілютіна.

- У часи АТО він урятував цивільну сім’ю. Дмитро зі своїм екіпажем загубилися в полях і, шукаючи дорогу до своїх, натрапили на жінку з дитиною, які намагалися вибратися із зони бойових дій. Він вивіз їх звідти. Після загибелі Діми жінка теж написала мені, розповіла про цей випадок.

Уже під час повномасштабки хтось із військових із сусіднього розрахунку потрапив під щільний обстріл. Діма з побратимом Володею вирішили їхати їх рятувати.  Командування «добро» не давало, навпаки – була заборона, тож вони зробили це тишком. Пішли на ту позицію та вивезли двох хлопців із контузіями, одного – з важким пораненням, – ділиться пані Олеся.

“ТИ – ГОЛОВНИЙ, НАГЛЯДАЙ ЗА МАМОЮ”

Цікавлюся, чи розповідав Дмитро про такі вчинки синам.

- Про війну ми з дітьми ніколи не говорили. Він міг пригадати лише якісь цікаві історії зі служби з часів молодості. Хлопці безмежно його любили. Коли Діма їхав 25 вересня, менший син Максим відпросився зі школи його проводжати. Завжди це було вдома, а тут син захотів піти на вокзал. Усі пообіймалися, і тут Діма сказав Максу: «Так, ти – головний, наглядай за мамою». Тоді я не сприйняла це всерйоз, але син – так. Після трагедії він мене відпоював, відгодовував… Ходив за мною: «Мам, не плач». Питав, чим мене розвеселити, коли я сумувала. Ту велику відповідальність, яку Діма на нього поклав, син виконав із честю, – каже співрозмовниця.

ЗНАКИ ПЕРЕД ТРАГЕДІЄЮ ЗЧИТАЛА ЛИШЕ ОПІСЛЯ

- Був такий момент, – пригадує пані Олеся, – тоді у вересні 23-го, перед його виїздом на війну, Макс приніс чотири цукерки. І дає три татові, а одну – мені. Я жартома обурилася, мов, що за несправедливість! Син відповів: «Бо тато йде на війну». І от увечері 2 листопада у нашому сімейному чаті Діма розміщує фото тих цукерок і пише: «Прийшов час їх з’їсти». Наступного дня все сталося...

Зауважує, що влітку того року їй наснився віщий сон.

- Наснилося, ніби у нас у квартирі – дуже багато людей. Вони приходять і приходять, а я переживаю, куди ж усі помістяться. Потім, у листопаді, за тиждень від Діминої загибелі до його похоронів, усі ці люди справді були в нашій квартирі. Одні виходили, другі приходили… Безкінечно…

Пані Олеся каже, що на усі ці знаки вона не звертала уваги, зчитала їх лише після трагедії.

“БЕЗ ВЗАЄМОДОПОМОГИ МИ НЕ ПЕРЕМОЖЕМО ЗЛО”

Зараз, говорить Мілютіна, вона живе тим, аби зібрати підписи під петицією до Президента , аби Дмитра Мілютіна посмертно визнали Героєм України.

- Він заслужив на це звання. Дмитро дуже заслужив. Він має державні нагороди – орден «За мужність» ІІІ ступеня за вивід підрозділу з Дебальцева та Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня посмертно. Петицію я створила та зареєструвала у січні 2025-го. Думала, що буде легко зібрати голоси – Діму знало дуже багато людей! Хоча видається, що в межах держави 25 тисяч голосів – це ніщо, але назбирати їх на ділі вкрай непросто. Якби попередили, що це так важко йтиме, можливо, я б і не наважилася зареєструвати петицію. Думаю про неї постійно, пишу знайомим, поширюю в соцмережах . Щоб ми встигли закрити її, на день потрібно десь 250 підписів. У суботу от було лише 105… Люди думають, що це – не їхня справа і проходять повз. Значна більшість так думає. Насправді, підписують такі ж вдови, матері загиблих хлопців, побратими… Хочеться, аби люди були більш чуйними до чужого горя. Цього у нас, попри всі біди війни, у суспільстві нема… Кожен живе своїм життям. Але без взаємної допомоги ми не виграємо війну, не переможемо зло, не підпишемо навіть петицію.

ВУЛИЦІ ДМИТРА МІЛЮТІНА ФІЗИЧНО НЕ ІСНУЄ

Питаю у дружини загиблого героя про вулицю в рідному місті, яку перейменували на його честь.

- Це дуже сумна історія, – з гіркотою говорить вона. – На честь Діми назвали вулицю, якої навіть не існує. Це нова вулиця, яка має пролягати в мікрорайоні, де зводиться наш будинок. Але зараз там немає і десяти будинків, та й фізично вулиці немає – це просто польова дорога, напрямок… Хоча коли Діма загинув, хтось у виконкомі подав ідею перейменувати на його честь вулицю Дмитра Вакарова у Виноградові. Мене тоді узагалі мало що цікавило, я не слідкувала за процесом. Ну а вже в лютому 2024-го виявилося, що це буде інша вулиця – та, якої насправді немає. Я ходила з цим питанням до міськради, просила, аби по тій дорозі пройшлися хоча б грейдером, аби вона була хоча б схожа на вулицю. «Не на часі», – відповіли. Більше з цього приводу не зверталася. Знаєте,  коли станеться біда, до вас приходять чиновники, мовляв, у разі чого – ми допоможемо. А коли ти звертаєшся, кажуть: “Ми вас почули”. І нічого не роблять. Тому так: вулиці Дмитра Мілютіна у Виноградові фізично не існує. Це просто піар у Фейсбуці.

Вона додає, що у Виноградові досі немає Алеї пам’яті загиблих героїв.

- Хоча родичі з цього приводу неодноразово зверталися. «Ми вас почули». Це воно і є, – зазначає жінка.

З болем каже, що не знає, як зарадити цій байдужості.

- Кажуть, що винна школа, бо не виховує. Неправда! Треба, аби батьки прищеплювали дітям почуття патріотизму, любові до свого, розповідали про героїв, які загинули на війні. Тоді це мінятиметься. Коли з сином чуємо російську в супермаркеті, мою дитину пересмикує. «Чому вони так розмовляють?» – питає. Молода сім’я, двоє маленьких дітей, – про яке вшанування героїв ідеться, якщо люди свідомо не хочуть перейти на українську?... Сину – 15 років, він повністю переходить на українську. «Пательня», «драбина» – у нас на Закарпатті говорять інакше, а він – так. Якось їдемо, питаю в нього: «Макс, ти злий, що тато загинув?» Відповідає ствердно. Кажу: «Ну от я плачу, петиції створюю, а ти як злість виливаєш?» Син відповідає: «Мам, я москалів у грі вбиваю». Ми маємо повністю вбити в собі якусь толерантність до російської мови, музики, фільмів. Бо якщо ні – вони нас доб’ють.

КНИГА ПРО ТЕ, ЩО НІХТО НЕ ПОВИНЕН ПОБАЧИТИ

До річниці загибелі Дмитра Мілютіна видали його книгу про війну.

- Чоловік почав її писати після АТО. Це рукопис, який він переносив на ноутбук. Коли я заглядала, казав: «Не читай, доки я тобі не скажу». Якось у жовтні, незадовго до трагедії, зателефонував і дозволив почитати. Я пообіцяла, що так, обов’язково, але тоді почалися підготовчі роботи з будівництва. Так і не прочитала до 3 листопада...

Після похоронів за якийсь час здогадалася про книгу. Довго не могла знайти написане в ноутбуці. Зрештою, знайшла. Прочитала то за дві години. Він мене там весь час називає «маленьке кучеряве щастячко». Тому і перепитував кілька разів тієї осені, чи прочитала, хотів знати мою реакцію, – ділиться Олеся Мілютіна.

Каже, що книгу видав капелан Іван Ісаєвич.

- Це мій хрещений і друг Діми, він нас вінчав. Я дала йому цю книгу за якийсь час після поховання. Не була готова видавати, думала, що зробимо це за кілька років по смерті Діми. А перед річницею загибелі капелан мені зателефонував і каже, мов, книга готова. Ми презентували її у Виноградові в річницю його смерті, – каже Олеся Мілютіна.

Книга авторства Дмитра Мілютіна – це по суті, польові записки бойового командира. Він назвав її «Ніхто не повинен це бачити». Саме за цим принципом він жив і воював: лишав на війні все, що не повинні були бачити ті, кого він захищав. Робив усе, аби захистити від лиха те і тих, кого любив.

Залиште свої буденні турботи й вшануйте пам’ять Дмитра Мілютіна – легендарного артилериста 128-ї гірсько-штурмової бригади, підписавши петицію про визнання його Героєм України!

Герою – слава!

Тетяна Когутич , Ужгород

Фото – Фейсбук Дмитра Мілютіна, Петра Порошенка, “Суспільне”

Війна