Спецоперація біля Херсона та бої на Донеччині: як десантник із США став на захист України і знайшов кохання на війні

04 квітня 2025 р. 08:51

04 квітня 2025 р. 08:51

У затишному штабі Міжнародного легіону, де карти розкреслені червоними лініями фронту, а повітря наповнене запахом кави та порохового диму, командир роти Сібрук Мюррей Джордж розповідає свою історію.

Британець за народженням, американець за вихованням, українець за покликом серця — цей колишній солдат повітряно-десантних військ США у 2022 році прийняв рішення, яке назавжди змінило траєкторію його життя.

Коли світ із жахом спостерігав за початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну, Мюррей пакував рюкзак, щоб вирушити захищати землю, яку ще ніколи не бачив, але вже відчував своєю.

В інтерв’ю Армії TV він розкриває мозаїку свого життя — від американських полігонів до українських окопів, від солдата за контрактом до воїна за переконаннями.

Перетнути океан заради справедливості

У родині Сібрука Мюррея не було військової традиції — він створив її сам, обравши шлях професійного військового в армії США. «Бути солдатом — це моя професія, і я хочу займатися цим усе життя», — говорить він зі спокійною впевненістю людини, яка знайшла своє покликання.

Коли російські ракети почали падати на українські міста в лютому 2022 року, Мюррей міг обрати безпечний шлях цивільного життя, яке вже чекало на нього після завершення служби. Натомість щось глибоко всередині — те, що робить солдатів солдатами навіть після зняття уніформи, — підказало йому, що його навички потрібні там, де палає вогонь війни.

«Було очевидно, хто на правильному боці, а хто — ні», — згадує він момент прийняття рішення. Для Мюррея це не було просто далеким геополітичним конфліктом — він відчував особистий зв’язок із боротьбою за свободу, де б вона не відбувалася.

Коли Президент Володимир Зеленський звернувся до світу із закликом до досвідчених військових приєднатися до захисту України, Мюррей не вагався жодної миті: «Я сказав собі: гаразд, я їду в Україну. Це справедлива справа, і я її підтримую». Із цією кришталево чистою переконаністю він зібрав свій досвід, залишив позаду американське життя і перетнув Атлантику, щоб стати на захист нації, про яку знав лише з новин та історичних довідок.

Відкриття справжньої України

До 2022 року Україна для Мюррея була чимось абстрактним — тінню колишнього Радянського Союзу, туманною плямою на мапі Східної Європи. «Я не був добре поінформований про Україну як незалежну державу, — відверто визнає він.  — Я сприймав її як щось далеке, ще одну війну на іншому кінці світу».

Його зацікавленість країною почала формуватися у 2014 році, коли він, як професійний військовий, спостерігав за трансформацією української армії після першої хвилі російської агресії. Але лише коли його ноги торкнулися української землі, реальність розбила всі стереотипи.

Перший момент одкровення настав, коли він зійшов з автобуса у Львові. «Я зрозумів, що це зовсім не те, що я уявляв», — каже він, і в його очах досі помітний той подив. «Україна — це сучасна європейська країна».

У вуличках старовинного Львова та хмарочосах Києва він знаходив відлуння своєї американської батьківщини. «Київ — розвиненіший за моє власне місто», — зазначає він з усмішкою, а українські села нагадали йому про спокійну велич американської глибинки.

Але найбільше враження на нього справили не будівлі чи пейзажі, а люди України. «Українці неймовірно гостинні, освічені та розумні», — говорить він із захопленням. «Вони цінують бути поінформованими та формувати власну думку». Ця культурна відкритість і глибина стали для нього справжнім відкриттям, остаточно зміцнивши його впевненість у правильності свого вибору — він приїхав захищати не просто територію, а народ, який заслуговує на свободу та повагу.

Від афганських гір до українських окопів: еволюція війни

Досвідчений погляд Мюррея бачить у військових діях в Україні щось кардинально відмінне від його попередньої служби. Високі мури афганських фортець та гірські дороги, що звиваються змією, змінилися на безкраї поля Донбасу та зруйновані вулиці українських міст.

«В Афганістані ми мали величезну технологічну перевагу», — згадує він, порівнюючи колосальну нерівність між американськими силами та їхніми противниками в тій далекій війні. Там американський солдат був представником непереможної сили; в Україні ж він став частиною армії, яка щоденно виборює право на існування своєї держави.

Перші бойові зіткнення на українській землі Мюррей пережив у промисловому серці країни — Краматорську та Слов’янську. Потім були інтенсивні операції в Херсоні, де він заслужив український орден Богдана Хмельницького III ступеня, та пекельні бої в Бахмуті, де кожен метр землі политий кров’ю захисників.

«Ця війна змушує тебе бути пильним», — пояснює він різницю між конфліктами. «Тут немає відчуття безпеки». Якщо в Афганістані технологічні переваги дозволяли американцям контролювати ситуацію, то в Україні технології стали демократизованими знаряддями війни, доступними обом сторонам.

«FPV-дрони скрізь», — зазначає Мюррей, описуючи, як ці маленькі літаючі камери смерті, часто зібрані українськими умільцями в гаражах та підвалах, знищують російську техніку вартістю в мільйони доларів. Демократизація технологій створила новий тип війни, де винахідливість та адаптивність часто перемагають грубу силу.

Його найяскравіший бойовий спогад — сміливий нічний рейд біля Херсона, за який він отримав українську відзнаку. «Ми переправилися через річку, щоб захопити ворожих бійців», — розповідає він з відчутною гордістю. «Ми атакували їхні позиції та взяли полонених». Ця операція, що вимагала координації, відваги та майстерності, стала для нього символом трансформації — від американського військового до воїна, який бореться за Україну.

Він також відзначає суворішу реальність війни в Україні, як порівняти з контрольованими умовами американських військових операцій. «Якщо тебе поранять, допомога може прийти за день або більше», — додає він, підкреслюючи безжальність цього конфлікту, де шанси на виживання залежать не від військового бюджету, а від волі до життя.

Розвінчуючи міфи: боротьба на інформаційному фронті

Водночас з фізичними боями Мюррей веде не менш важливу битву — проти дезінформації та пропаганди. Найбільше його обурює російський наратив про Україну як «нацистську державу» — брехня, яку він має унікальну можливість спростувати як безпосередній свідок.

«Я не бачив тут жодного неонациста», — твердо заявляє він, дивлячись прямо в камеру. «Це просто пропагандистський наратив, щоб розпалювати антиукраїнські настрої». Його слова мають особливу вагу — це не цитата з офіційної заяви, а свідчення людини, яка щодня живе серед українців, розділяючи з ними хліб і небезпеку.

З гіркотою він розмірковує про вплив російської дезінформації на західну аудиторію, особливо в США. «Люди в Америці відірвані від того, що тут відбувається», — зазначає він. «Їхня єдина взаємодія — через новинні сюжети, які часто не здатні передати повну картину».

Мюррей закликає до критичного осмислення інформації. «Подивіться на факти», — наполягає він. «Немає жодних доказів, що український уряд має зловісні наміри». Для нього доказом справжньої природи України є не лише героїзм її захисників, але й динамічність суспільства — процвітаючий технологічний сектор, культурне різноманіття, інноваційний дух, які він бачить на власні очі.

«Якщо люди знайдуть час, щоб зрозуміти Україну, їхнє сприйняття зміниться», — впевнений він. У боротьбі за правду Мюррей використовує найпотужнішу зброю — особистий досвід, протиставляючи реальність, яку він пізнав, міфам, створеним у кремлівських кабінетах.

Родина на полі бою та в серці

Бойове братерство — не порожні слова для Мюррея. За час служби в Україні він мав честь воювати пліч-о-пліч з елітними підрозділами українських сил спеціальних операцій. «Бійці «Кракена» і 73-го морського центру ССО — фантастичні професіонали», — розповідає він з повагою, характерною для людини, яка сама знає ціну військової майстерності.

Але найбільше його вражають не елітні підрозділи, а звичайні українці, які за необхідності перетворилися на надзвичайних воїнів. «Я зустрічаю людей, які до війни були пекарями чи лікарями», — каже він, — «а тепер вони одні з найкращих солдатів, яких я коли-небудь бачив». Саме ця трансформація цивільних у захисників, ця колективна відданість свободі, вразила його найглибше.

Він захоплюється природними бойовими інстинктами українців — їхнім умінням виявляти міни, зберігати спокій під обстрілами, адаптуватися до постійно мінливих умов бою. «Ці навички не поступаються жодним навичкам західного ветерана», — підкреслює він.

Мовний бар’єр залишається викликом, який Мюррей активно долає. «Я мав би знати українську краще», — самокритично зауважує він, обіцяючи вдосконалювати свої мовні навички. Ця відданість вивченню української мови — ще один прояв його поваги до народу, з яким він воює пліч-о-пліч.

У цій історії військового обов’язку є й щемлива нотка особистого щастя. Під час служби в Україні Мюррей зустрів своє кохання — дівчину Марго з Херсона, яку він згадує з особливою ніжністю. «Вона неймовірно сильна і підтримує мене так, як я не можу описати», — ділиться він, і в його голосі чутно тепло, яке може здаватися несумісним з образом суворого воїна.

Через стосунки з Марго його зв’язок з Україною набув нового, глибшого виміру. «Якщо ви хочете бути корисними тут, вам потрібно розмовляти мовою», — пояснює він свою мотивацію вивчати українську, і в цих словах відчувається не лише професійна необхідність, але й особисте прагнення стати частиною культури, яка прийняла його з відкритими обіймами.

Майбутнє, вкорінене в українській землі

Коли розмова повертається до планів на майбутнє, Мюррей дивує своєю однозначністю. Для нього Україна — не тимчасова зупинка, не екзотичне пригода, а новий дім, де він бачить своє майбутнє навіть після завершення війни.

«Я хочу залишитися в Україні», — заявляє він без тіні сумніву. Його мрії після війни вражають своєю простотою та щирістю — спокійне життя десь біля Херсона, маленька земельна ділянка, де можна вирощувати овочі та розводити курей. «Я хотів би повернутися до садівництва та фермерства», — каже Мюррей, уявляючи українську дачу, яка стане його особистим раєм після років під кулями та снарядами.

Його дівчина Марго, яку він згадує з усмішкою, заохочує його написати книгу про свій досвід в Україні — ідея, яку він серйозно розглядає. Така книга могла б стати ще одним містком між Україною та Заходом, руйнуючи стереотипи та поширюючи правду з перших вуст.

Професійно Мюррей також пов’язує своє майбутнє з Україною. «Ми зробили неймовірні речі в Легіоні», — говорить він із гордістю. «Я хотів би побачити, яким він стане після війни». Він бачить потенціал Міжнародного легіону як постійної структури, що об’єднує іноземних фахівців, готових ділитися досвідом та зміцнювати обороноздатність України навіть у мирний час.

«Тут моє місце», — просто підсумовує він, і ці чотири слова вміщують всю суть його трансформації — від американського солдата, якого привів в Україну військовий обов’язок, до людини, яка знайшла свій справжній дім на цій зраненій, але нескореній землі.

Одіссея Сібрука Мюррея Джорджа — це не просто історія війни; це розповідь про пошук сенсу та віднайдення себе там, де найменше очікуєш — серед випробувань, що загартовують дух, та серед людей, чия боротьба стає твоєю власною.

Війна