«Старшина з отвертою головою»: виповнилось 140 років від дня народження Гната Стефаніва

02 травня 2025 р. 06:39

02 травня 2025 р. 06:39

Сучасники суголосно відзначали його енергійність, заповзятість та твердий вишкіл кадрового офіцера, добре обізнаного в поточній ситуації та готового без вагань приймати необхідні рішення і нести за них повну особисту відповідальність.

«Назверх він робив вражіння старшини з отвертою головою, підприємчивого та енергійного. Деяка рубашність в поведінці і різкість у вислові … при війську не шкодили, а навіть подобались, виробляючи респект серед підчинених», — згадував про нього сотник Української Галицької Армії Олекса Кузьма.

Ця коротка характеристика якнайкраще пасує полковникові Української Галицької Армії та Армії Української Народної Республіки Гнату Стефаніву. З нагоди 140-річчя від дня народження визначного українського військовика АрміяInform розповідає про його життєвий шлях.

Гордий військового фаху кадровий офіцер

Гнат Стефанів народився 2 травня 1885 року в сім’ї управителя (директора) школи Петра Стефаніва в селі Топорівці, що належить нині до Городенківської міської громади Коломийського району Івано-Франківської області. Мав трьох братів Тита, Зенона та Клима Стефанівих, які, подібно до нього, також стали згодом старшинами Української Галицької Армії.

Після закінчення 1902 року Коломийської гімназії Гнат Стефанів обрав військову кар’єру, вступивши до Цісарської й Королівської школи кадетів піхоти у Львові. Під час навчання був активним учасником молодіжних спортивно-патріотичних організацій «Січ» та «Сокіл», які об’єднували десятки тисяч українських юнаків та юнок.

Після закінчення 1905 року кадетської школи отримав чин підофіцера-юнкера та призначення до 10 Галицького полку піхоти, штаб якого дислокувався у Перемишлі. 1907 року був підвищений до підпоручника, що можна вважати аналогом звання молодшого лейтенанта, та переведений до 35 Золочівського піхотного полку Крайової оборони австро-угорської армії.

Здобувши фахову військову освіту та маючи досвід служби ще до початку Першої світової війни 1914‒1918 років, Гнат Стефанів згодом з певною погордою професійного кадрового військовика ставився до добровольців та мобілізованих, цілком справедливо відчуваючи свою кращу порівняно з ними підготовку.

«Полк[овник] Стефанів в оперативних справах виступав зовсім самостійно, без помочі шефа штабу і взагалі без нічиєї співпраці. Було тут трохи зі звичайної амбіції т[ак] зв[аного] активного австрійського старшини, гордого на свою кваліфікаційну вищість в порівнянні з кожним резервовим старшиною», — писав згодом про нього у книзі «Листопадові дні 1918 року» (Львів, 1931) сотник Української Галицької Армії Олекса Кузьма.

Енергійний військовий організатор

1912 року Гнат Стефанів отримав звання поручника (лейтенанта у більш звичній нам системі офіцерських звань). В цей час він брав участь у мобілізаційних заходах збройних сил Австро-Угорщини, які відбувалися з огляду на Балканські війни 1912‒1913 років, що передували Першій світовій війні.

Після початку Першої світової війни Гнат Стефанів командував сотнею в добровольчому Легіоні Українських Січових Стрільців. У 1915‒1917 роках перебував у російському полоні, де, судячи з усього, добре пізнав та зрозумів російську великодержавну ідеологію та ставлення росіян до українців.

Принаймні згодом Гнат Стефанів стане одним із небагатьох офіцерів Української Галицької Армії, який не погодиться пристати на союз ні з білогвардійцями зі Збройних силами Півдня Росії під командування генерала Антона Денікіна, ні з більшовицькою Червоною Арміє, обравши натомість перехід до Армії Української Народної Республіки.

Повернувшись восени 1918 року на Галичину Гнат Стефанів долучився до виступу українців під час Листопадового зриву — очолив українців-вояків 35-го полку піхоти, які роззброїли поліцію та швидко опанували містом.

Ставши комендантом Золочівської військової округи, він привернув увагу Української Національної Ради, яка саме потребувала ефективного досвідченого офіцера для творення регулярних національних збройних сил.

«В цьому скрутному положенні звернув дехто увагу на команданта золочівської військової округи, к[апітана] Гната Стефанова, що дався вже пізнати як енергійний військовий орґанізатор і прислав досі найбільшу допомогу до Львова. До Золочева виїхав делєґат Української Національної Ради і запропонував к[апітану] Стефанову обняти головну команду українських військ з одночасним підвищенням до ранґи полковника УСС-ів», — писав про це Олекса Кузьма.

Третій командант Начальної Команди Українських Військ у Львові

У перші дні Листопадового чину головну роль у творенні збройних сил ЗУНР відіграв сотник Дмитро Вітовський , який спланував виступ і керував ним упродовж кількох перших днів до 3–4 листопада. «Буде армія — буде державність!» — наголошував він, справедливо вважаючи національні збройні сили запорукою створення суверенної держави Українського народу.

«Однак потім емоційна та фізична напруга далися взнаки, і Вітовському довелось поступитися командуванням іншим особам. 5 листопада на чолі українського війська став Григорій Коссак, теж досвідчений командир Легіону Січових Стрільців. 9 листопада його замінив Гнат Стефанів, теж досвідчений військовик», — розповів АрміяInform доктор історичних наук, професор Микола Литвин.

У книзі «Українсько-польська війна 1918‒1919 років» Микола Литвин зауважує, що з усіх командантів Начальної Команди УГА Гнату Стефаніву належить «найбільший внесок у формуванні доктрини і проводу українського війська». Саме згідно з його розпорядженнями «розділено і розмежовано обов’язки Команди на відділи з референтами та їх помічниками, але найголовніше — децентралізовано військову адміністрацію».

Під час командування Гната Стефаніва, яке тривало упродовж місяця — з 9 листопада до 10 грудня 1918 року — він побудував чітку структури військових сил, організувавши бойові групи «Схід», «Старе Село», «Щирець», «Рудки», «Глибока» та «Північ», пристосовані до специфіки ведення вуличних боїв у Львові.

«Найкраще представлявся ще третій комендант, полк[овник] Стефанів, що вів увесь час ініціативу і безнастанними боєвими операціями захитав моральну силу противника, хоча до стратегічного успіху забракло йому військової сили», — писав про ці події Михайло Гуцуляк у книзі «Перший Листопад 1918 року на західних землях України».

Сам же Гнат Стефанів згадував про організацію війська та бойових дій у листопаді 1918 року так:

«Хаос! — цим словом передав мені полк. Коссак начальне командування у Львові. Хоч переворот підготовлено як слід, годі було досі завести у місті порядок, бо перш усього доводилося відпирати польську навалу. Я був свідомий цілої ваги і відповідальності, що були зв’язані з тимчасовим становищем, якому я не чув себе в силі як слід відповісти. Мені представили недостачу відповідних до цього вождів, а вкінці бажання уряду було для мене, військової людини, приказом, якого сповнення піднявся я, як тільки міг.

Після перейняття командування виявились потрібними скорочення й скріплення фронту, щоби зробити певнішими становища та мати змогу стягнути часть обсади на запас і на заміну. Установлено по змозі зв’язки. Війська я не бачив. Були це чорні від пороху і перевтоми запеки, яким горіла в очах жадоба перемоги. Їх було мало, але героєм був кожен із них. Відчувався брак запасу і старшин боєвиків. На боєвій лінії у виді стисненого лука стояло напродовж 10 км не більше півтора тисячі перевтомлених, виснажених, але все однаково затятих борців. 150 крісів на 1 км. Про творення якогось запасу з цієї скупої залоги не було й мови» ( Стефанів Гнат. За Львів // Український Скиталець. 1923. Ч. 21‒22, С. 8‒12 ).

Лицар з відкритим заборолом

10 грудня 1918 року на чолі Української Галицької Армії став досвідчений виходець з Наддніпрянської України генерал армії УНР Михайло Омелянович-Павленко, який завершив успішну реорганізацію війська Західноукраїнської Народної Республіки. Натомість Гнат Стефанів спочатку повернувся до Золочева, але невдовзі відбув до Києва, де вступив до лав Армії Української Народної Республіки.

Під час служби в Армії УНР Гнат Стефанів очолював Гуцульський кіш морської піхоти, запасну бригаду 3 Залізної стрілецької дивізії, був комендантом обозу та начальником постачання. Під час славетного Першого Зимового походу командував 3 кінним полком. Генерал Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко відзначав його «особливі здібності в розумінню тогочасної обстановки».

Після Зимового походу Гнат Стефанів командував запіллям Армії УНР, а в серпні 1920 року разом із групою генерала Антіна Кравса перейшов до Чехословаччини, де до 1923 року очолював консульство Західно-Української Народної Республіки в Ужгороді. Потому до 1939 року жив на Закарпатті, а відтак у Відні та Німеччині.

1947 року уряд УНР в екзилі надав Гнатові Стефаніву звання генерал-хорунжого. Помер військовик 21 червня 1949 року в місті Регенсбург (Німеччина), де і похований. Нині на честь Гната Стефаніва названі вулиці в його рідному селі Топорівці та в місті Золочеві.

* * *

Образне визначення Гната Стефаніва як «старшини з отвертою головою» у лицарському чи героїчному контексті може передавати уявлення про відкриту, не захищену шоломом голову. Воно цілком відповідає вислову «з відкритим заборолом», який вживається для позначення відвертої, відкритої, чесної та сміливої поведінки перед обличчям небезпеки.

Саме таким військовиком був Гнат Стефанів, завжди готовий зустріти ворога без страху, але з гідністю й упевненістю у власних силах.

Війна