«До нас надійшов пацієнт без частини хребта і внутрішніх органів, але ми все одно його стабілізували». Інтерв’ю з начальником Запорізького військового госпіталю

06 травня 2025 р. 06:54

06 травня 2025 р. 06:54

Інтерв’ю кореспондентки АрміяInform з командиром Запорізького військового госпіталю з 2022 року, підполковником медичної служби Роман Кузівим.

«Іноземні медики мають забути про це позначення поранених бійців на „фіолетових“ або „чорних“. Коли розумієш, що дива не відбудеться… Не треба вмикати „режим бога“. Навіть якщо бійця привезли без частини голови. Треба боротися за кожного» — так говорить начальник Запорізького військового госпіталю підполковник медичної служби Роман Кузів. Він очолює заклад з 2022 року і є наймолодшим офіцером, котрий очолив військовий шпиталь.

Йому 36 років, за спиною — чимало досвіду. Став до лав Збройних Сил України у 2017 році, вперто хотів на передову, і його бажання зрештою здійснилося. Каже, що «захворів піхотою» та почав шукати, куди перевестися: щоб були «кров, пісок, багно і сльози».

Під час обміну поранених полонених, зокрема й важких, 29 червня 2022 року вирушив з особовим складом на тимчасово окуповану територію. Це дозволило повернути додому 144 військовослужбовців, які перебували в полоні на «Азовсталі».

Пізніше офіцер ініціював створення першої в Україні підземної передової хірургічної групи — і згодом це «увійде в моду». Адже це — неоціненно з точки зору безпеки й медиків, і поранених бійців.

Про всі ці деталі під час інтерв’ю розпитала кореспондентка АрміяInform підполковника медичної служби ЗСУ Романа Кузіва.

— Пане Романе, у лавах ЗСУ ви з 2017 року. Розкажіть про свій шлях до війська, коли й за яких обставин опинилися у військовій медицині.

— У 2014 році, коли розпочалися бойові дії, мені було 25 і я проходив інтернатуру на базі однієї з обласних лікарень. Тоді до закладу надійшов лист про те, що всі охочі приєднатися до лав ЗСУ, можуть це зробити. Написав заяву, але мені відмовили, сказали, що в мене незавершена освіта. Влітку 2015 року я закінчив інтернатуру. Я був хірургом, і мені хотілося потрапити у 59-й військово-мобільний госпіталь. Та оскільки військові кафедри при медичних університетах скоротили кількома роками раніше, кафедра була завершена, але військового звання в мене не було.

Довго збирав документи до найдрібнішої довідки, щоб потрапити на службу. Водночас влаштувався працювати на 0,25 ставки ургентним хірургом у районну лікарню.

Первинне звання отримав лише наприкінці 2016 року. Мене загітував до себе військкомат, і планувалося, що поїду тоді у відрядження в район бойових дій. Так і сталося: прослужив три місяці в ТЦК, і після цього поїхав у відрядження на майже півтора року в 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду: Попасна, Лисичанськ, Врубівка, Сіверськодонецьк. Це була посада ординатора операційно-перев’язочного відділення. Потім я став начальником цього відділення, виконував обов’язки командира медроти й начальника медичної служби цієї бригади.

Після цього повернувся в ТЦК, але зрозумів, що «вже захворів піхотою», і не міг собі знайти місця. Почав шукати, куди ж мені перевестися: щоб були «кров, пісок, багно і сльози» ( сміється ).

Мені вдалось прикомандируватись на короткий період до госпітальної ланки, це був Мукачівський госпіталь. Але все одно не сиділося на місці. Я чесно говорив командирам: «Не цікаво, не моє, я себе тут не знаходжу».

І тоді я, молодший лейтенант, написав повідомлення командувачу Медичних Сил, це був генерал-майор Ігор Хоменко. Так і описав, що служба у військкоматі — це не моє, контракт у мене завершується і я хочу з цим прощатися… Пам’ятаю, що він передзвонив, роздав по повній програмі ( сміється ). Після цього була співбесіда з начальником ВМКЦ ЗР, де я отримав «відношення» на посаду заступника командира 66 ВМГ в Донецькій області. На той момент мене неабияк підтримала начмед оперативного командування полковник Галина Петрикова, яка буквально за руку завела до командувача ОК «Захід» Олександра Павлюка з проханням відпустити.

— Що було найскладнішим у вашій службі ще в часи АТО/ООС, якщо не враховувати широмасштабне вторгнення?

— Ти адаптуєшся в піхоті, якщо в тебе є голова на плечах, підтримка командира та банальна можливість налаштувати побут.

Так, тоді не було такого забезпечення, армія не була настільки популярна і настільки підтримана з усіх боків, як зараз.

Найважча для мене ситуація… Я про неї зараз розповідаю спокійно, але… У нас була старша медична сестра одного з відділень медичної роти Сабіна Галицька. Мені здається, це була перша дівчина-медик, яка загинула під час виконання свого обовʼязку у складі розвідроти.

Увечері перед виконанням завдання вона прийшла до нас, щоб отримати ліки, які були потрібні бабусі, котра проживала в одному з населених пунктів сірої зони, який декілька днів перед цим перейшов під наш контроль. Наступного дня ми отримали звістку, що екіпаж, в якому перебувала Сабіна, був підбитий противником. Це була дуже світла людина, і її втрата нас усіх дуже сильно підкосила…

— 2022 рік. Усі медики кажуть, що кількість поранених з початком широкомасштабного була така, якої ще не бачили. Що відбувалося на ділянці фронту, де стояли ви? Що було найважче на початку 2022-го?

— Я тоді служив у Покровську в польовому госпіталі. Там ми мешкали із сім’єю, орендували квартиру поруч із військовою частиною.

Пам’ятаю, що увімкнув телевізор, сонний ведучий розповідав про ракетні удари. Потім і біля нас почало прилітати. Я був спокійний. Чому? Не можу собі пояснити. Надворі було близько 5–6 ранку, панував легкий, незрозумілий хаос. Прибув у частину, зібрав керівний склад, сказав приводити підрозділ у повну бойову готовність та очікувати збільшення напливу поранених.

Пояснив, що наше головне завдання — вижити й продовжувати надавати медичну допомогу за будь-яких обставин. Насправді мені, як завжди, дуже пощастило з людьми. У перші тижні широкомасштабного вторгнення все медичне забезпечення впало на наш 66-й мобільний госпіталь та залишки двох інших польових госпіталів, що у зв’язку з погіршенням оперативної обстановки примкнули до нас.

За першу добу широкомасштабного вторгнення до нас прибуло близько трьох сотень поранених. Окрім цього, нам довелось провести так зване військово-медичне ешелонування, розбити госпіталь на декілька точок. Я віддав команду вийти деяким підрозділам (які можуть працювати дистанційно) на запасні райони назад, у Дніпропетровську область, де в нас була відпрацьована одна з точок. Надалі я перекинув їх на правий берег річки Дніпро.

Я віддав команду залишитись частині хірургії, реанімації та приймального відділення (близько 35 людей). Потім я зібрав особовий склад у внутрішньому дворі. І їх було не 35, а 122. Вони відмовились виходити й мене покидати. Це при тому, що мені силою вдалось вигнати решту.

Ми бачили через телеграм-канали, що росіяни цікавилися місцерозташуванням госпіталів. Я разів п’ять доповідав місцевій владі, що ми вийшли, а фактично ми далі продовжували виконання завдання зі стабілізації та подальшої евакуації поранених разом із 12-ма екіпажами санітарної роти. У такому темпі ми й працювали.

Пам’ятаю, що в нас було розгорнуто 22 операційні столи — фактично, 22 місця приймання або обробки ран. На 22-му якусь ПХО вже брав я. Хоча й думав, що ще декілька поранених — і ми вже не стягнемо. Ця напруга трималася кілька днів, а згодом ситуація почала більш-менш вирівнюватись.

У ті дні мене дуже підтримав головний хірург ЗСУ Гуменюк Костянтин Віталійович. Він тоді якраз був у секторі. Прибув до нас і залишився поряд у той найскладніший, найнапруженіший момент. Це була колосальна опора та підтримка — і для мене особисто, і для всіх хірургів. Уявляєте — лідер військової хірургії залишився біля нас!.. Потік поранених був величезний, тож сам факт його присутності й те, що він брав безпосередню участь, а десь підказував, як діяти в тому чи іншому випадку з пораненими, — це був просто видих.

Така координація процесів тривала приблизно два тижні. Тоді я зрозумів, що управління медичною службою — це намагання панувати над хаосом ( сміється ).

— Особливо цікавою й, очевидно, однією із найскладніших деталей вашої бойової біографії є те, що ви в червні 2022 року створили та очолили 25 мобільних екіпажів, особовий склад яких 29 червня 2022 року відбув для виконання завдання з обміну військовополоненими на тимчасово окуповану територію. Це дозволило повернути додому 144 військовослужбовці, які перебували в полоні на «Азовсталі».

Що для вас було найскладнішим у той час? Який найпозитивніший спогад серед тих, все ж чорних днів, ви пронесете крізь усе життя?

— Тоді мене перемістили до нового підрозділу, я очолив Запорізький військовий госпіталь у травні 2022 року.

Найважчим було не піти на територію противника, а взяти із собою людей, за яких ти відповідаєш. Ще сам не розуміючи куди йду ( сміється ). Як то кажуть у воєнних книгах: страшно, але лише власним прикладом. Тому у першу швидку сів я. Всього було 25 екіпажів, зібрали персонал санітарної роти, госпіталю, прикомандированих…

Як діяти в таких випадках — відточеного досвіду не було. Це був перший такий обмін.

Важливо також діяти логістично правильно та обачно, колона має слідувати колесо в колесо, щоби не знайти якихось «пригод». Але ми заїхали, всіх забрали…

Пам’ятаю, що працювали на такому адреналіні! Розумів, що одне з основних завдань — не спровокувати конфлікт, бути спокійним, якомога швидше забрати полонених.

Старший групи росіян пропонував мені міняти «віч-на-віч». А там майже 150 людей. Це тривало б пів дня. Так, тоді тривало перемир’я. Але вибухи відчувалися. І я не міг гарантувати, що по нашій точці обміну нічого не прилетить.

Він тоді включив голову, і ми почали міняти за списком та автобусами. До речі, поруч стояли два російські «Тигри», екіпажі були озброєні кулеметами. Ми були беззбройними, бо ж Женевські конвенції… І щоби не спровокувати…

Пам’ятаю, як я зайшов у перший автобус… Наші були дуже втомлені. Аушвіц-Біркенау (порівняння із одним із найбільших нацистських концтаборів, що існували із кінця травня 1940 до січня 1945 року біля міста Освенцима. — Ред.)… Я був у старих піксельних штанах і не в новішій футболці, шолом зняв, бо була спека.

Я дивлюся на них, і розумію, що їх ніхто не попереджав, що буде обмін, їх привезли на звичайних автобусах. Вони самі не розуміли, на якій території перебувають. Зайшовши в автобус, у мене виникло бажання якось підтримати хлопців і я сказав: «Слава Україні». Вони відповіли в один голос, наче криком з душі — «Героям Слава».

Водій та представник росіян, перелякались, напевне, не менш ніж я, коли побачив, що після цього два ДШК на «Тиграх» перенаправились на мене… Попросили більше так не робити, бо реально злякалися. Відповідно, у наступних автобусах я так більше не вітався, зрозумівши, що загрався у свій адреналін.

Обмін тривав сумарно від 1,5 до 2 годин. Ми перед цим робили маленькі обміни поранених, до 5–6 людей. Такого масштабу ще не було: затягнути стільки машин туди та потім вивезти назад.

Попередньо був відпрацьований чіткий механізм дії зі швидким сортуванням та визначенням лікувальних закладів для подальшого скерування.

— Тобто ви безпосередньо, як командир госпіталю, сортували поранених?

— Так. Але росіяни вважали, що я лікар-хірург приймального відділення…

До речі, це все відбувалося на тлі інформаційних повідомлень про передачу нам HIMARS. У всіх це було на слуху. І от до мене на розмову вийшов їхній полковник або ГРУ, або КГБ тощо… Під час спілкування з ним я тоді описав для себе запах страху: він був у якихось спортивних штанах і мав затхлий запах підвалу. Я розумів, що його завдання в усьому цьому вирі подій — просто вижити. От тоді я вперше для себе відчув, як пахне страх: підвал, сирість, невипрані речі. Було чітке розуміння, що він перебуває в страху і переховується…

І я на тлі цього вирішив трохи поманіпулювати, і почав розказувати, що поки сюди їхав, то бачив ген за пагорбами багато великих машин з металевими трубами… Словом, я описував, який вигляд має HIMARS… Вірите, його вираз обличчя я запам’ятав на все життя ( сміється ).

— У 2024 році, перебуваючи на посаді командира УСІЗ «Схід», разом із групою військових медиків, ви стали ініціатором створення першої в Україні підземної ПХГ. Чим було продиктоване таке рішення — йти під землю? Чи виправдала себе ідея?

— На той момент компанія «Метінвест» почала робити бочки для підземних сховищ. Я побачив, як на нашому напрямку (командувачем угруповання був генерал-майор Літвінов) створили перші такі маленькі бункери.

Проаналізувавши, що якщо там всередині ще і є електроенергія та водопостачання — то чому це не може бути операційною?..

Згодом дійшли думки, що можемо запустити щось схоже, як підземний стабік. Викликав логіста і старшого групи, разом почали малювати. Ми вперлися в те, як має заїжджати машина. У логіста був ледь не інфаркт: як ми спустимо машину під землю на 6 метрів?

Все перемалювали десятки разів. Але ж техніку, наприклад, ховають у капонірах. То нам треба просто якомога більше і глибше копнути ( сміється ).

Компанія підтримала нашу божевільну ідею. І коли все запустилося, то самі були здивовані, як все пішло в життя. Точку доти обстрілювали 16 разів. Тому іншого варіанту, як перехід під землю, у нас не було.

Змінилась якість роботи, та й персоналу стало спокійніше. Свідченням правильності ідеї для мене є те, що після запуску нашої точки почалася ніби ланцюгова реакція, на нашому напрямку всі «стаби» перейшли під землю. Радію, що разом із командою показали, що це — можливо.

Після певних вдосконалень обʼєкта під назвою «Андеграунд» ( сміється ) цього року «Метінвест» профінансує ще дві точки, які вже почали закладати.

— Тобто це дозволить скоротити плече евакуації на цій ділянці фронту?

— Так. Крім того, нашу наявну підземну точку вже разів три-чотири накривали КАБами чи РСЗВ. Але стоїть і тримається.

— Ви очолили Запорізький військовий госпіталь у травні 2022 року. Заклад тоді й заклад зараз — чи є різниця?

— Як на мене, це два різні підрозділи. Я прийняв госпіталь з маленькою хірургією і маленькою терапією. Зараз це, на мою думку, один із найкращих госпіталів в Україні. Ми перші, хто почав проводити лапароскопічні втручання з приводу поранень.

За нашими хірургами стежить світ, про них пишуть міжнародні журнали, вони диктують правила у військово-медичному світі.

І це люди, які прийшли із цивільного життя. Найкращі. Завдяки підтримці командування вдалось збільшити штат у сім разів та змінити пріоритети.

Моє ж завдання, як старшого керівника, тільки поправляти корони, коли інколи комусь з колег здається, що досяг «рівня Бога» ( сміється ). Зі свого ж боку намагаюся їх мотивувати, подаючи на державні нагороди.

— Якого пацієнта ніколи не забудете?

— Кількість оперативних втручань, які проведені в нас, сягають десятків тисяч. І вже не уявляю, що може бути таке, що здивує когось із наших хірургів. Чого ми тільки не робили: від діставання якихось бойових частин з військовослужбовця — до надскладних оперативних втручань.

Все, що ви можете уявити на війні, — пройшло крізь руки наших лікарів. Це поранення серця, грудної клітки, живота, важкі ампутації… Все це — надлюдська робота колективів.

Щодо мене — важко сказати… Памʼятаю випадок: на одну з точок привезли пораненого з відсутньою частиною попереку: його просто не було… Ні хребта, ні половини внутрішніх органів, нічого…

Але його швидко підхопили й привезли до нас. Є ще такий принцип у медиків, зокрема, іноземних: серед поранених вони виділяють «фіолетових» або «чорних». Коли розумієш, що дива не відбудеться…

Але в нас такого поділу немає. Група знає: якщо пацієнт надходить, то за нього будуть боротися до останнього. І цього військового ми теж заінтубували, стабілізували, евакуювали, передали далі… Так, протягом кількох діб внаслідок фізіологічної відсутності органів і частин тіла, які дозволяють йому продовжувати функціонувати, він помер. Але наше завдання — стабілізувати, не дати йому померти на цьому етапі, і передати його на максимальний верх.

Тому що медицина — це не механіка, і кожен організм індивідуальний. Медики мають бути налаштовані на те, щоб боротися за кожного. «Режим Бога» включати неправильно. Треба провести всі протокольні заходи, втримати його. І не допустити, щоби хтось із колег сказав щось типу «тут все…»… Хочу, щоб забули про це позначення «фіолетові» або «чорні». Бо медик — не Бог. Навіть якщо бійця привезли без частини голови.

— Ви відзначені двома орденами Богдана Хмельницького. Що було в поданнях? Розкажіть про ці епізоди своєї біографії.

— Орден ІІІ ступеня я отримав на третій день широкомасштабної війни. Це був перший указ щодо державних нагород. Думаю, що це було за те, що ми втрималися.

Коли мені довели цей указ, я себе почував якось дуже ніяково. Це ж не була моя особиста заслуга, розумієте? От як тепер я мав дивитись людям в очі… Адже водночас подав 36 колег на нагородження. Пам’ятаю, що мені телефонували й запитували, чому так багато. Я, як справжній холерик, дещо емоційно, але відповів: «У нас, щоб бляшку отримати, треба померти?!»

Так, це було різкувато. Та дякую за розуміння мого стану по той бік слухавки, адже того вечора в указі Президента зʼявились усі 36 нагород.

Орден ІІ ступеня отримав наприкінці 2023 року — на початку 2024-го за медичне забезпечення контрнаступу…

— Що особисто вас підтримує в цей складний для країни час?

— Сім’я, близькі, друзі. А ще — почуття відповідальності за близьких людей, наш колектив.

Мені подобається аналітика: я люблю цифри, дані, люблю з ними працювати. У нас є певна система, яку я впроваджував — так ми бачимо кожного бійця, де і на яку точку він переміщається.

Мені подарували «Енеїду» на день народження. Недавно завершив читати, це те, що з останнього.

— Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні? Що ви зробите найперше?

— Це дуже важке питання… Для мене перемога настане тоді, коли це стане перемогою для всієї країни. Я ж усього лиш входжу до складу «благородних рабів» у піксельних штанах…

Та коли це відбудеться, то я точно на якийсь період просто зникну, створивши для себе інформаційний вакуум. Навіть нікому не скажу, де я…

Фото з особистого архіву Романа Кузіва

Війна