Війна памʼяті: як культ Другої світової підживлює імперські амбіції Путіна

07 травня 2025 р. 08:08

07 травня 2025 р. 08:08

Близько 1830 року міністр освіти Сергій Уваров формулює тріаду “Самодержавств, православ’я, народність” . Інакше кажучи, нація визначається зверху як єдність між царем, церквою та народом. Через те, що одним із трьох стовпів є православ’я, “руський” народ уявляється насамперед спільнотою православних християн, вірних государю. Міф про Київську Русь дає готовий сюжет: “слов’яно-російський” народ, що об’єднує православних Великоросів, Малоросів і Білорусів. Створений київськими духовними діячами XVII століття й не раз мобілізований і оновлений у боротьбі проти поляків і викладений у "Синопсисі Київському" , цей міф у другій половині XIX століття стає основою модерного російського націоналізму, — зазначає Ганна.

Тож асиміляція українців розглядалась як необхідний крок для збереження могутності та конкурентоспроможності імперії, без яких остання не матиме критичної маси для домінування. Численне населення України, багаті ресурси та стратегічне розташування робили її матеріальною основою імперської величі XIX століття, коли значну цінність на міжнародних ринках отримали зерно та вугілля.

Однак Україна також фокусувала у собі емоції та репрезентації руських націоналістів, які в десятки разів підвищують її об’єктивну геополітичну цінність, — каже дослідниця.

На початок XX сторіччя Російська Імперія отримала замкнуте ідеологічне коло , де їй необхідно було модернізуватись, аби залишатися великою імперською державою, модернізація передбачала розбудову нації, для цього розглядалась лише етнорелігійна модель, що вимагала асиміляції українців та білорусів. Однак такий підхід лише посилював кризу, а демократичні механізми, які могли б забезпечити перевірку дієвості моделі, були відсутні.

Зрештою імперія впала і на її уламках утворився СРСР. Попри первісну ідею інтернаціоналізму, принципи керування новою державою поступово повернулися до попередньої етнонаціональної традиції.

Проект "радянський народ", який подавався як універсальний, на практиці був спрямований насамперед на росіян, незахідних українців і білорусів, фактично відтворюючи стару царську ідею триєдиної східнослов'янської нації. Ці групи заохочувалися до переїзду в периферійні райони, які вважалися менш "надійними" - Центральну Азію, країни Балтії тощо, — де вони сприймалися як "благонадійні". Там вони вважали себе "росіянами", носіями цивілізації та символічною більшістю, а держава розглядала їх як бастіон лояльності, вісь, що мала підтримувати крихку імперську конструкцію, — каже Ганна.

Вона зазначає, що такий самий підхід перекочував і до сучасної Росії — у моменти внутрішньої кризи, російські політичні еліти реагують одним і тим же чином: зміцнюють автократію, звинувачують Захід і вимагають "національної єдності" від народів, яких вони вважають частиною себе. І саме ці ідеологічні механізми підживлюють нинішню війну РФ проти України.

Але ця логіка не є непорушним принципом, що відповідає об’єктивним потребам реальності. Вона є всього лише продуктом російської націоналістичної уяви, що була сфабрикована для конкретних політичних цілей. Допоки цей наратив залишатиметься центральним, Москва сприйматиме існування будь-якої демократичної держави у своїй уявній "зоні впливу" як екзистенційну загрозу і намагатиметься нейтралізувати її силовими методами, — підкреслює Ганна.

Вона наголошує, що європейським діячам усвідомлення цієї динаміки дозволить уникнути хибних переконань — на кшталт "Росія не піде далі" або "достатньо компромісу з Путіним" — і розробити стратегії, які атакують ідеологічне ядро проблеми в довгостроковій перспективі: зменшити здатність Кремля нав'язувати свій наратив і запропонувати російському та пострадянському суспільствам політичні горизонти, які не ґрунтуються на ідеях національної величі й імперської експансії.

Втім, поки підігравати міфології Путіна готові навіть деякі європейські лідери .

Як День Перемоги перетворився на свято імперіалізму та несмаку

У своїх псевдоісторичних промовах Путін по суті продовжує двохсотрічну традицію. Втім, французький соціолог, фахівець з питань національної пам'яті Жорж Мінк вважає , що ядром ревізіоністського мобілізаційного дискурсу Росії є не міф про Русь чи протистояння з колективним Заходом, а пам’ять про "Велику Вітчизняну війну".

На початку 2000-х років, особливо після анексії Криму, "наступ пам’яті" зосередився навколо "Великої Вітчизняної війни" проти нацизму в 1941–1945 роках до такої міри, що вона перетворилася на своєрідний "містичний культ", — зазначає дослідник.

За його словами, для відновлення імперії військовими засобами, Путіну необхідна підтримка не лише армії, але також і суспільство. І основний мобілізаційний потенціал криється в набагато більш знайомій і зрозумілій тематиці “Великої Вітчизняної”, яку Мінк називає “депозитом пам’яті”.

Це депозит ресурсів, які можна знову переробляти в поточних політичних чи геополітичних іграх. Різні актори будуть використовувати цей “депозит територіальних або уявних подій” як символічний матеріал, необхідний для підтримки суперництва. У випадку “Великої Вітчизняної війни” це є живий історичний матеріал. Він базується, за метафоричним висловом Адама Міхніка, на “егоїзмі болю”, пов’язаному з людськими втратами, понесеними Радянським Союзом, і посиленні гордості за переможну відданість. Перешкодою для використання цих питань Путіним у такий спосіб стають суперечки про те, коли почалася “Велика Вітчизняна війна” і що саме відбувалося між 1939 і 1941 роками. Але Путіну не потрібно пояснювати свій наратив російському народу. Використання цього “депозиту пам’яті” є достатнім для того, щоб отримати підтримку близько 80 % населення, — каже дослідник.

Тож виразною рисою російської міфотворчості останніх десятиліть є зацикленість на перемозі у Другій Світовій Війні, плекання памʼяті про яку стало більш підкресленим та показної, ніж було за часів СРСР. В перші роки після закінчення Другої світової Радянський Союз обережно ставився до святкування Перемоги, ця тема стала однією з засад ідеологічного стрижня СРСР лише через 20 років, а Парад Перемоги у Москві вперше пройшов лише 1965 року. Натомість в путінський Росії Перемога перетворилась майже на національну релігію.

Химерно переплітаючись із сучасними спрощеними політтехнологічними підходами та звичками суспільства споживання, святкування Дня Перемоги часто балансують на межі з вульгарністю.

"Побєдобєсіє" заступило серйозні, продумані мнемонічні конструкти, спрямовані у майбутнє, але пов’язані з минулим. Замість тривалої і напруженої роботи в цьому напрямі Кремль обрав найпростіший шлях, шо загалом спирався на особливості російського менталітету й очікування більшості громадян, — зазначає український історик Олександр Лисенко.

Щобільше, за його словами, норми про "правильне" трактування історії Другої Світової й покарання за "неправильне" з 2014 року передбачені у законодавстві РФ. Також зусилля ідеологічної машини Путіна покладені на те, що викреслити внесок українського народу у боротьбу проти нацизму і фашизму.

У 2010 році Путін заявив, що Росія б у Другій світовій "впоралася без України". У такий спосіб Росія прагне монопольно заволодіти правом формувати пам’яттєве поле Другої світової війни. Це приносить мало дивідендів за її межами, однак ефективно діє всередині країни, — каже історик.

Подібний підхід також поширюється на освіту. З вересня 2023 року у старших класах запроваджено нові історії підручники , розроблені за вказівкою Кремля.

Вони звеличують роль СРСР у війнах, ідеалізують радянські досягнення і зневажливо говорять про сучасних "ворогів Росії".

Це є закономірним продовженням світоглядної імперської логіки, в якій українці не є окремим народом, а отже не мають права на визнання їхнього вкладу в такій центральній для сучасного світоустрою темі, як перемога в Другій світовій.

Український підхід до пам'яті про Другу Світову

Протягом останніх 10 років Україна поступово переходила від традиції гучних святкувань до практики вшанування та пам'яті про загиблих. Починаючи з 2023 року, в Україні офіційно проголошено День пам'яті та перемоги над нацизмом . Цей крок наголошує на солідарності з Європою: урочисті заходи проходять 8 травня, і відзначаються не як військовий парад чи святковий салют, а як день скорботи про жертв війни. У багатьох країнах ЄС 8 травня традиційно вважається Днем пам'яті та примирення (у Польщі, країнах Балтії та інших проводять хвилини мовчання та читають імена загиблих), а червоний мак став символом спільної пам'яті про полеглих. Українці теж прийняли цей символ: квіти-маки тепер можна побачити на пам'ятниках, нарядах учасників меморіальних акцій та в публікаціях, присвячених героїзму та трагедії тих років. Таким чином, Україна остаточно відмовилася від радісного пафосу "9 травня". Головна ідея – нагадати про ціну Перемоги та зробити так, щоб жах війни не повторився. Найважливіше – зберегти трагічну правду: мирне життя дороге вище за будь-які військові тріумфи. Ця позиція максимально контрастує з культом перемоги в сучасній Росії.

Сьогоднішня війна Росії проти України знову змушує згадувати уроки Другої світової. Слабкість і нерішучість міжнародного співтовариства у 1930-і роки дозволили Гітлеру продовжити захоплення Європи, і зараз повторення подібних помилок може знову дорого коштувати всьому світу. Аналогічно тому, як Захід спочатку недооцінив загрозу Гітлера, у 21 столітті багато хто спочатку вважав українську кризу лише локальним конфліктом – із сумними наслідками. Україна, яка волею долі захищає сьогодні демократичні цінності, потребує солідарності та підтримки у боротьбі з агресором.

Війна