Пам’яті військовослужбовця Андрія Томащука (позивний «Паровоз»)

25 травня 2025 р. 09:51

25 травня 2025 р. 09:51

Андрій народився 15 березня 1991 року у Ворохті на Прикарпатті. У школі не був відмінником, але вчився гарно. Мама Андрія, пані Марія, пригадує, що хлопець робив уроки вночі, коли вже всі спали і панувала повна тиша. З дитинства допомагав по господарству, любив природу, ліс.

- У нього навіть була улюблена смерека, за якою він спостерігав – зазначав, як вона росте, – розповідає пані Марія. – Був дуже допитливим, мовчазним. Ми тримали корову. То Андрійко зробив собі розрахунки, як вона набирає вагу, коли має отелитись. Говорив завжди мало, але дуже влучно. Мав особливу впевненість – внутрішню. Ніколи не сперечався, умів вислухати. У мене двоє синів – Назарій та Андрійко. Пам’ятаю, в дитинстві щось нашкодять, то я кажу: «Йдіть собі знайдіть прутиків. Хто який вибере, тим буде покараний». То Назар вибирав собі найтонший, а ось Андрійко – самий грубий. Звичайно, я сили не докладала, але тепер це нагадує, що Андрійко був дуже справедливим і вимогливим до себе ще зі шкільних років.

Після школи він хотів навчатись на ветеринара, але потім змінив плани і вирішив вступати у лісотехнічний. Закінчив Львівський національний університет, працював у Говерлянському природоохоронному науково-дослідному відділенні Карпатського національно природного парку. Спочатку був лісником, а потім – майстром з охорони природи. У рідній Ворохті знайшов і своє кохання. Разом із Марічкою вони звели омріяний дім та планували закласти біля нього сад.

- Він дуже любив гори. Мав традицію – у свій День народження виходити на Говерлу. Його не могла зупинити негода: ні дощ, ні сніг. Любив там зустрічати сонце, – ділиться дружина Андрія, Марія.

Рідні Андрія пригадують, що йому завжди була до вподоби історія України та військова справа. Останню пробував опанувати після навчання в університеті, але через проблеми зі спиною залишив ці наміри. У 2014 році все ж вирішив стати на захист країни.

- Ми тоді його відмовляли – і благаннями, і сварками… І він послухав, але завжди мені казав: «Прийде такий момент, що я все ж піду на фронт». І я розуміла, що більше не зможу його зупинити, – пригадує дружина.

Марія каже, що у лютому 2022 року з Ворохти до Києва поїхали п’ятеро хлопців, і серед них був Андрій.

- Пам’ятаю, хлопці зібрались удома. Андрій каже: «Їдемо у Київ, бо якщо він впаде, тоді все інше буде непотрібно». Так що ми 25 лютого вже всі були у столиці і стали зі зброєю в руках на її захист, – говорить Юрій на позивний «Лісник», товариш і побратим Андрія.

Пригадує, коли їхали до столиці, Андрій постійно курив.

- Тоді хтось жартома сказав: «Андрію, ти димиш, як паровоз». Так Андрій і отримав свій позивний «Паровоз», – каже Юрій.

Спершу вони об’єднались у підрозділ під назвою «Коршун». Потім разом служили у 241-й окремій бригаді тероборони.

- Ми всі були солдатами, постійно йшли по лінії фронту. Андрій брав участь в усіх евакуаціях, допомагав виносити поранених. Це треба було мати і психологічну, і фізичну витримку. На ці завдання йшли кілька бійців, але Андрій завше був серед них. Він виніс і врятував не менше 20 військових, – запевняє «Лісник».

Каже, позивний Андрія повністю відповідав його роботі на фронті – він наче паротяг вперто витягував поранених із поля бою.

- Якось тягнули хлопця, в якого була повністю перебита нога. То ми тягнули його двоє спереду, а він один – ззаду. Андрій мав сильне здоров’я, – каже Юрій.

Удома Андрій майже нічого не розповідав про фронт. На запитання рідних відповідав коротко: «Усе буде добре».

- У відпустці він старався навідати кожну рідну і близьку людину, бо розумів, що часу може більше не бути, – пригадує дружина.

Разом із побратимами вони ремонтували розбитий транспорт за власний кошт і пройшли  Київщину, майже всю Харківщину та Луганщину. У Бахмут зайшли 6 травня 2023 року.

- Уже 13 травня там починали відвід військ, фланги оголили, а нас залишили прикривати місто. Ми опинились в оточенні. Відступали з боями. Андрій з групою виходили вдень 14 травня біля 16-ї години, а ми – близько 2-ї ночі. Нам ще треба було важких зібрати, щоб вивезти, іншого транспорту не було. По машині, в якій мали їхати Андрій з побратимами, ворог постійно вів прицільний вогонь із сусідніх будинків. Андрій, вже пораненим, сідав в машину останнім. Ми ще перед цим говорили. Він не хотів їхати, ще хотів допомогти нам із важкими. Я просив його рятуватись. Якби не та куля... Андрію записали осколкове, але насправді він загинув від кульового поранення. Ворожа куля влучила йому в бік, – розповідає Юрій.

У Андрія Томащука залишились мама, дружина та брат із родиною.

- Тоді був День матері. Я прийшла на роботу здавати зміну. Тут дзвінок, я відразу упізнала Колю. Він каже: «Маю для Вас неприємні новини». І я лише запитала: «Андрійко?»… Ми всі його любимо, плачемо за ним. Ця клята війна забрала в мене сина. Назар теж плаче, я знаю, що плаче по-чоловічому. Вони разом пішли тоді на фронт, – додає пані Марія.

Андрія Томащука поховали у Ворохті. Нещодавно у селищі за ініціативою дружини загиблого відкрили туристичний маршрут його пам’яті.

Стежка пролягає через полонину Лисина до полонини Діл, де відкриваються захопливі краєвиди на Чорногірський хребет, Говерлу і Горгани, які дуже любив Андрій. Загальна протяжність маршруту – понад 8 кілометрів.

- Цей маршрут можна пройти оптимально за 5 годин, але Андрій пробігав його за 1 годину 20 хвилин. Це був його особистий рекорд, – пригадує Юрій.

У Карпатському НПП переконані, що тепер це не просто мандрівка, а шлях, який надихає та змушує пам’ятати про героїв.

Андрій Томащук посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Шана і слава Герою!

Фото: Фейсбук-сторінка Марія Томащук, Ворохтянська селищна рада

Війна