М113 проти МТЛБ, переливання крові на стабпунктах та кадровий голод: військовий медик про виклики фронтової медицини

12 червня 2025 р. 06:44

12 червня 2025 р. 06:44

Яка ланка є вирішальною під час евакуації пораненого з поля бою?

Чому поранені відмовлялися від евакуації на радянських МТЛБ? Як було організовано евакуацію в ОСУВ «Хортиця» під час оборони Бахмута?

Чому бойова техніка змушена виконувати роль медичної евакуаційної? Що перешкоджало застосуванню сильнодіючих препаратів та організації переливання крові на рівні стабпунктів та як розв’язати цю проблему? Чому кадрове питання — найважливіше?

Про досвід організації медичної служби на передовій та критичну потребу системної підготовки військових медиків АрміяInform розповів начальник факультету підготовки військових лікарів Української військово-медичної академії, полковник медичної служби Валентин Філіпішин.

2023 року Валентин Філіпішин служив на посаді начальника медичної служби ОСУВ «Хортиця». Указом Президента України нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку.

— Ви маєте як викладацький, так і бойовий досвід — упродовж року несли службу у складі ОСУВ «Хортиця». Які завдання виконували?

— Я був призначений начальником медичної служби ОСУВ «Хортиця» на початку 2023 року. Виконував обов’язки до кінця того ж року. Зона відповідальності охоплювала три області — Харківську, Луганську і значну частину Донецької, аж до Авдіївки.

Основна увага 2023 року, звісно, була прикута до оборони міста Бахмут. Більшість бойових операцій як оборонних, так і контрнаступальних в ОСУВ «Хортиця» вели саме на цьому напрямку.

Планування і робота відбувалися з начальниками медичних служб оперативно-тактичних груп «Лиман» і «Соледар», а також бригад, які залучалися тут до виконання бойових завдань.

Мене свого часу навчили, що для того, щоб приймати реалістичні рішення, потрібно самому побачити ситуацію. Жодна карта — ані паперова, ані електронна — не покаже того, що бачать і відчувають люди на фронті.

Тому доводилось часто виїжджати в бойові частини, на стабілізаційні пункти, в медичні роти. Адже коли бачиш умови на місці, розумієш, що плани мають бути реалістичними. Саме тоді їх сприймають і виконують.

Така практика дозволяла ухвалювати рішення, які не здавалися фантастичними, відірваними від реалій. Бо прийняти рішення, а потім спустити його вниз, і щоб на нього подивилися як на щось нереальне, звісно, можна, але і результат буде відповідний.

У цьому була також велика користь для мене особисто, оскільки будь-який військовий лікар, і взагалі лікар, вчиться все життя. Цей процес навчання триває постійно і, мабуть, завершується лише із завершенням медичної або військової кар’єри.

Досвід, здобутий в ОСУВ «Хортиця», згодом почав застосовуватися і в академії — у навчальному процесі.

— Як була організована медична служба в районі відповідальності ОСУВ «Хортиця»? Як, наприклад, відбувалась евакуація поранених?

— Найбільша складність завжди на першому етапі евакуації — від моменту поранення до стабілізаційного пункту. Саме тоді вирішується, виживе поранений чи ні, збережеться кінцівка чи буде ампутація. Далі, коли він уже на стабілізаційному пункті, включається вся система, але затримка між полем бою і першим етапом — це і є вирішальна ланка.

Там, де вдавалося якісно спланувати спільні дії всіх ланок і реалізувати задумане, це безпосередньо позначалося на успішному виконанні завдань із медичної евакуації, надання допомоги та зменшення втрат.

На етапах евакуації поранених важливою складовою була своєчасна передислокація сил і засобів — маневр, який ніколи не буває легким. Адже це завжди означає, що когось треба послабити, забрати ресурси й перекинути від підрозділів, які саме зараз ідуть у бій.

Це складне рішення. Я розумію командирів, яким важко давалося рішення віддати на певний час свою техніку й особовий склад, щоб забезпечити евакуацію на критичній ділянці фронту. Однак хронічна нестача ресурсів змушувала нас до таких кроків.

Інколи техніка могла підійти й забрати поранених. Але траплялося й інакше: евакуація затримувалась на 12 і більше годин. Це призводило до тяжких наслідків, які були зумовлені складною бойовою обстановкою. Тоді навіть ревізія вчасно накладених турнікетів не дозволяла врятувати кінцівки поранених.

Ризик був не просто великим — він був надзвичайним. Реально все, що висувалося для евакуації цих поранених, було під великою загрозою знищення.

— Яку техніку використовували для евакуації поранених?

— Часто — не ту, що мала б. З Бахмута доводилось евакуйовувати поранених на бойовій броньованій техніці, бо спеціальної медичної евакуаційної бронетехніки критично бракує, її майже не було.

У кращому разі використовували М113 — американський гусеничний бронетранспортер. У гіршому разі доводилось використовувати МТЛБ. М113 значно кращий — менш шумний і з кращою амортизацією, він мав набагато більше шансів прорватися. М113 не так гримить, не так привертає увагу, більш швидкісний.

Поранені з Бахмута часто відмовлялися їхати на МТЛБ, казали: «Я не поїду. Краще чекатиму на М113». Вони готові були повзти, чекати М113, але не їхати на МТЛБ. Бо МТЛБ — повільна, гучна, трясеться і її «заптурять» ще під час виїзду з міста.

Ворог виявляє, де рухається МТЛБ, і шансів на ній майже не було. М113 значно кращий, але навіть на М113 можна було евакуювати поранених в короткі проміжки часу. Протягом усього дня евакуація була майже неможливою, оскільки все це прострілювалося, дорога була вже під контролем противника.

У районі Бахмута стабпункт розташовувався в останній висотці на виїзді з міста на Часів Яр. Евакуація бронетехнікою звідти була можлива частіше вночі, вдень майже не виїжджали.

За цих обставин вагомий обсяг роботи падав саме на стабпункт міста Бахмут. Саме завдяки його роботі вдавалося зберегти життя і функціональність кінцівок тих поранених, які були на цьому стабпункті.

І лише в короткі проміжки часу, коли це було можливим, їх звідти евакуювали, прикриваючи димовими завісами й подавляючи противника за допомогою вогневого ураження.

Проблема полягала в тому, що іноді поранені накопичувалися в Бахмуті, бо навіть бронетехніка не могла вивезти їх далі. Ризик під час евакуації був величезним, безпеки не гарантувала навіть бронетехніка.

Тому стабпункт у Бахмуті був справжнім вузлом виживання. Завдяки його роботі нам вдалося зберегти багато життів. Там працювали справжні герої.

Говорячи про цих людей, про їхню надзвичайну роботу, було зібрано інформацію та підготовлено доповідь командувачу ОСУВ «Хортиця» (на той час це був генерал Олександр Сирський), що саме цих військовослужбовців необхідно заохочувати насамперед.

Бо коли доходило до нагород, то чомусь санітари, бойові медики випадали, а саме вони надавали ту допомогу, яка дозволяла потім підключатися лікарям і рятувати наших поранених. Саме бойових медиків і санітарів потрібно нагороджувати першими, бо вони — ті, хто рятує на «нулі».

— Яким був типовий шлях пораненого бійця під час евакуації? Які етапи проходить поранений, куди потрапляє?

— Евакуація пораненого налічує декілька ланок. Спочатку — самодопомога, допомога побратимів, потім — бойового медика. Далі — транспортування до пункту збору поранених, куди вже може під’їхати техніка.

Найважче — це надати допомогу саме на «нулі», на полі бою, доставити пораненого до стабпункту.

Після цього — стабілізаційний пункт медичної роти бригади. Далі — передові медичні пункти в районі Краматорська, Слов’янська, Дружківки, і вже потім звідти транспортування до військових мобільних госпіталів або одразу до визначених тилових госпіталів та військово-медичних клінічних центрів.

Після стабілізації поранених направляли до передових шпиталів. У той період потужно працював УСІЗ «Слов’янськ», який охоплював майже весь східний напрямок — від Лимана, Бахмута до Покровська й Авдіївки.

У військових мобільних госпіталях та їх передових хірургічних групах виконувався дуже значний обсяг роботи. Хочу виділити генерал-майора медичної служби Андрія В’ячеславовича Вербу, який після широкомасштабного вторгнення очолив УСІЗ «Слов’янськ».

Він особисто виїжджав на місця, бачив усе на власні очі, тому й рішення його були виваженими, обґрунтованими, а отже й ефективними. Його досвід допомагав правильно розташувати сили й засоби, і ті наради, які ми проводили спільно на той час, допомагали вирішувати багато критично важливих питань.

Ми з ним дуже часто перетиналися в різних місцях, де можна було не сподіватися побачити керівника такого калібру. Але саме завдяки тому, що він особисто все це бачив, всюди виїжджав і знав ситуацію зсередини, його рішення були дуже ефективними.

УСІЗ «Слов’янськ» було створено, оскільки розрив від Харкова до Дніпра дуже значний, а інших потужних лікувальних закладів не було. До його складу увійшли три військових мобільних госпіталі та дві автосанітарні роти.

Завдяки цьому УСІЗ «Слов’янськ» займав центральну позицію між Харковом та Дніпром, приймаючи поранених із зони найбільш інтенсивних бойових дій на напрямку головних зусиль противника — Бахмут, Авдіївка, Покровськ. А вже зі «Слов’янська» поранених відправляли до Харкова, Дніпра та інших медичних центрів.

— Ви вже згадували про проблеми з технікою. Можете розповісти більше про те, як була організована евакуація?

— У бригадах була колісна техніка — дякуючи волонтерам, вона часто була навіть понад норму. У деяких бригадах техніки було 120–140% від штатної потреби, інколи навіть 200%.

Але це стосувалося переважно колісної — мікроавтобуси, пікапи, легкі евакуатори. Вони просто не могли дістатися до пункту збору поранених. Колеса пробиваються, відсутність бронезахисту — після обстрілу вірогідність виживання мінімальна.

На «нуль» така техніка не виїде — там потрібна спеціальна гусенична броньована медична евакуаційна техніка, якої катастрофічно не вистачало. Тому фактично бойова техніка виконувала роль медичної.

БТРи, які поверталися із завдань, забирали поранених з «нуля». Це був ризик і для екіпажу, і для пораненого. Але іншого виходу не було.

Насправді це не лише наша проблема — у деяких країнах НАТО так само немає достатніх спроможностей для такої евакуації.

Тому техніки в нас не вистачає не тому, що ми не просимо і не тому, що партнери не хочуть її надати — її кількість недостатня, а в деяких країнах НАТО її дійсно не вистачає.

— Допомога на «нулі», евакуація — далі йде стабпункт. З якими проблемами стикалися на цьому етапі та як їх вирішували?

— На стабілізаційному пункті пораненого приводять до стабільного стану, в якому його можна безпечно евакуйовувати далі. Тут працюють хірурги, анестезіологи, медсестри. Головними проблемами на цьому етапі у 2023 році були дозволені процедури, нестача обладнання, нестача персоналу.

Крім того, стабпункт — це підрозділ бригади, на якому не передбачено залучення обладнання та персоналу кваліфікації, яка дозволяє використання сильнодіючі препарати групи А. Однак без них надавати якісну допомогу неможливо.

Для розв’язання цієї проблеми ми намагалися направляти на стабпункт офіцера-медика з мобільного госпіталю, який мав право застосовувати ці препарати. Це давало можливість легалізувати використання групи А і врятувати багато життів.

Те саме стосується переливання крові — вся система була проти того, щоб здійснювати цю процедуру на стабпунктах. Переливання крові — складний процес: має бути налагоджене збереження, контроль якості, наявність підготовленого персоналу.

Але на передовій це питання не теорії, а виживання. Тому завдяки підтримці УСІЗ «Слов’янськ» і особисто генерал-майора медичної служби Андрія Верби ми добилися того, щоб на стабпунктах дозволили переливання.

Це були важкі дискусії, багато хто був проти. Але Андрій В’ячеславович особисто виїхав на місце, подивився, вивчив питання і зумів стати на бік тих, хто боровся за те, щоб ці питання були вирішені позитивно.

— А як щодо інноваційних методів евакуації — дрони, наземні роботи для евакуації. Наскільки реалістичним є їхнє застосування на сучасному полі бою?

— Нещодавно з’явилась інформація, що є навіть великі квадрокоптери, які можуть підлітати до поля бою і евакуювати пораненого. Є іноземні відеоролики з демонстрацією того, як це відбувається.

На жаль, більшість цих рішень — для YouTube, а не для Бахмута. Ми демонстрували слухачам в академії використання наземних дронів та відео повітряного дрона, який підлітає, бере пораненого, евакуює. Але все це працює лише в умовах, де немає інтенсивних бойових дій, немає ворожого вогню. Це так званий CASEVAC без медичного супроводу.

Такі дрони добре використовувати рятувальникам у важкодоступних місцях, коли немає загрози протидії з боку противника. А в умовах поля бою підлетіти на такому квадрокоптері та евакуювати пораненого практично неможливо.

Той дрон, який здатен забрати людину, видає його шум та значні розміри. Його зіб’ють ще до того, як він приземлиться. Для реальної евакуації потрібні практичні рішення і техніка для фронту, а не для демонстрацій.

Найефективнішою зараз є спеціальна евакуаційна медична броньована гусенична евакуаційна машина. І їх потрібно не дві ‒ три, а десятки. Бо рятувати людей потрібно не за рахунок героїзму, а за рахунок налагодженої та відповідно оснащеної системи. Саме так буде правильно.

— На завершення розмови хочу запитати про кадрове забезпечення медичної служби. Якою є потреба Збройних Сил у кваліфікованих медиках і чи вдається її задовольняти?

— Кадрова криза зараз не просто критична — вона горить. Ми вичерпали резерв мобілізації, і те, що працювало у 2014–2015 роках, більше не працює. Кількість лікарів, яких ми можемо підготувати, має збільшуватися, а вона натомість зменшується. Раніше це були сотні, зараз — десятки.

Українська військово-медична академія — єдиний вищий військово-медичний навчальний заклад в Україні, який готує висококваліфікованих військових лікарів для всіх Сил оборони України.

І якщо у нас забирають викладачів, то ми втрачаємо якість підготовки. Якщо в госпіталях забирають медсестер і лікарів, то знижується якість лікування та догляду. Це таке собі нарощення одних спроможностей за рахунок інших.

Наприклад, ідея створення корпусів правильна, але потребує кадрів. Під час формування корпусу потрібно створити при корпусі госпіталь. А ми беремо ресурси із існуючих госпіталів, які мають свій ресурс та резерв, які не безмежні.

Це шлях виснаження і скоро забирати фахівців не буде звідки. Не кажучи вже про падіння якості медицини у тих закладах, звідки забиратимуть висококваліфіковані кадри. А якщо і там брати вже не буде кого — що далі: дійдуть до інститутів? Травматології, онкології. Це недопустимо.

Ми колись говорили про побудову єдиного медичного простору на особливий період. Слід давно переглянути політику бронювання медичних працівників цивільних лікувальних закладів, а комерційних у першу чергу.

Нам досі бракує усвідомлення тривалості війни. Ми воюємо не з випадковим тимчасовим ворогом, а з ворогом системним, підготовленим і дуже ресурсним, який дуже багато чого навчився за останні три роки.

У 2023 році ми всі готувалися до перемоги, але війна триває і триватиме. Тому нам необхідно будувати систему на роки і десятиліття вперед. Це стосується і Збройних Сил України в цілому, і медицини зокрема. Для мене медицини передусім — бо це про збереження життя бійців, життя людей. Бо без людей немає армії.

Системність — ось що працює. Все, що ми зробили: інструктори, стабілізаційні пункти, евакуаційні ланцюги — працює, бо було організовано правильно. Але ресурси на межі, тож далі ми можемо йти лише двома шляхами: або створювати нову ефективну систему, або поступово втрачати те, що маємо.

Правду життя можна сприймати по-різному. Вона може не подобатись, але, незважаючи на це, вона залишається правдою. Тому обговорюючи болючі питання військової медицини не треба боятися дивитися правді у вічі. І діяти.

Фото Наталії Кравчук та з особистого архіву Віталій Філіпішина

Війна