Час «Ч»: війна Росії проти Європи

01 липня 2025 р. 17:01

01 липня 2025 р. 17:01

Минулого року під час робочого спілкування з посадовцями зі штаб-квартири НАТО отримав репліку на констатацію в одному з досліджень Центру «Стратегія ХХІ», здавалося б, очевидного на 11-му році агресії РФ: « війна в Україні є війною в Європі». Репліка з Брюсселя була такою: так, але це не війна Європи. Тобто це ваша війна з Росією, ми, звісно на вашому боці, проти російської агресії, але це не наша (НАТО, ЄС) війна. Зараз ми спостерігаємо трансформацію європейського мислення, трансформацію підходів певної європейської частини Альянсу до оцінки того, що на континенті йде війна, і ця війна спрямована проти Європи . Але переосмислення реалій відбувається не тільки тому, що європейці «раптом» прозріли стосовно Росії. Прозріння зумовлене тим, що з європейського дому почав «з’їжджати дах». Безпековий. Американський. До якого звикли за 80 років після Другої світової. З яким не звертали належної уваги на остаточну трансформацію Росії під егідою ФСБ у мафіозну державу та діяння путінського режиму в Європі останню чверть століття. Саміт у Гаазі, ймовірно, тимчасово загальмував «з’їжджання даху», але не зупинив його з огляду на пріоритетність для США Індо-Тихоокеанського регіону. Росію названо довгостроковою загрозою, адже йдеться не лише про агресію проти України, а й про війну в Європі, що розгортається зсередини й має всі шанси невдовзі перерости в конвенційну.

Про природу речей

Російська спецслужбістська вертикаль діяла й діє проти Заходу достатньо системно й послідовно з часу приведення Путіна в «кремлівські палати» 1999 року. І країни Балтії, й Грузія, й Україна були й залишаються кісткою в горлі путінського режиму. Адже саме вони, рухаючись у фарватері «агресивного освоєння Заходом після падіння Берлінського муру ісконно російських територій», за уявленням Кремля, стали першопричинами найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття — розпаду СРСР.

Тому невипадково здійснювалися показові «акції покарання» в гібридній манері: припинення транзиту російської нафти 2003 року через Латвію, а 2006-го — через Литву, газова блокада України та Грузії на початку 2006-го, безпрецедентна масована кібератака проти Естонії 2007-го . Росія почала реалізовувати масштабні нафтові та газові проєкти в обхід країн Балтії й України — БТС-1, БТС-2, Північний та Південний потоки, — щоб «вирубити їх по транзиту». Відомою промовою Путіна на Мюнхенській безпековій конференції 2007 року Росія вже відверто кинула виклик Заходу й насамперед США як його лідеру. На піку нафтових цін, що приносили надприбутки путінському режиму та стимулювали його до відвертої демонстрації сили, відбулося вторгнення в Грузію 2008 року, потім на новому ціновому піку 2014-го почалась агресія проти України.

Однак дії Росії в Україні, Грузії та країнах Балтії у європейському політикумі тлумачили геть інакше — там воліли не помічати загрози, задовольняючись корупціогенними потоками нафти й газу. В Берліні здавалося, що принцип «коли торгують, не воюють» є аксіомою. Однак у Москві ще з радянських часів напрацювали відповідну методологію, коли можна, торгуючи, успішно воювати проти того, хто платить тобі дзвінкою монетою, перелаштовуючи його ізсередини на свій лад.

Трохи недавньої історії: організаційна зброя

Напрацювання радянського періоду Спартака Ніканорова та Сергія Солнцева (методологія «управління системами управління» ) почали ефективно використовувати в путінський період — час тотального впровадження передових спецслужбістських методик досягнення стратегічних цілей. Організаційна зброя — це комплекс невійськових заходів довгострокового впливу через ерозію організаційної здатності противника протистояти. В одній із доповідей Ізборському клубу було зазначено: «Фактично організаційна зброя є способом активації патологічної системи всередині функціональної системи держави-мішені». Наслідок її застосування — заміна системи базових цінностей країни-мішені цінностями агресора як найперспективнішими. Тобто патологія, непомітно впроваджена в державний організм країни-жертви агресором, відключає його імунну систему — систему національної безпеки і оборони — й перепрограмовує функціонування органів безпеки та воєнної організації держави за алгоритмом, коли вони не ідентифікують загрози життю державного організму й не борються з нею.

Однак головною перемогою Кремля у війні проти Заходу після Мюнхена-2007 стала фактична хаотизація США як провідної сили трансатлантичного простору, дисперсія «колективного Заходу». Вийшло не одразу. Успіх 2016 року не отримав розвитку 2020-го, але 2024-й виправдав багатодесятирічні зусилля. 2025 року ми спостерігаємо швидкісну трансформацію США під орудою нинішньої адміністрації в авторитарну плутократію з руйнуванням традиційної американської системи демократії з її механізмами стримувань і противаг. Кумиром Трампа є Путін, взірцем — вибудована ним мафіозна держава. Це дедалі разючіше контрастує з Європою, страхи якої зростають у прогресії з огляду на дві непередбачуваності — Трампа та Путіна.

Усе ще «Альянс переляканих»

Зараз триває нова хвиля дискусій про те, як Росія може діяти проти НАТО, не вдаючись або ж мінімально вдаючись до застосування збройних сил. Звісно, країни Балтії розглядають при цьому як слабку, погано захищену ланку східного флангу НАТО. Знову обговорюють кримський сценарій із «зеленими чоловічками», донбаський зі стрєлковими-гіркіними, Сувалкський коридор. Але на 12-му році війни проти України Кремль напрацював додаткові новаторські рішення щодо ураження Альянсу, спостерігаючи за його (без)діяльністю в протидії Росії. Прийняття до НАТО Фінляндії та Швеції хоч і посилює його, проте не робить дієздатнішим. Питання «Хто помиратиме за Нарву?» залишається без відповіді, попри підтвердження відданості Альянсу принципу колективної оборони під час саміту в Гаазі. А одкровення недавнього очільника Військового комітету НАТО Роба Бауера про те, що Стаття 5 Північноатлантичного договору не означає автоматичної військової відповіді в разі нападу Росії і що НАТО може не відповісти на вторгнення, наприклад в естонське село, виглядають заохоченням для Кремля. Тим більше, коли НАТО та ЄС не демонструють жодної готовності діяти за алгоритмом примусу агресора до миру, обмежуючись лише половинчастим стримуванням, яке зовсім не стримує Росію, а навпаки — заохочує йти далі. Останній приклад — інформація від ГУР МОУ про зростання обсягів випуску ракет «Іскандер» (як балістичних, так і крилатих), які явно перевершують потреби українського фронту російської агресії в Європі.

Передусім Росія робить ставку на експлуатацію страху європейців . НАТО весь час — і з 2014-го, і з 2022-го, — демонструвало, що залишається «Альянсом переляканих». Саміт у Гаазі не спростував цього, ба більше, фактично підтвердив, побоявшись назвати речі своїми іменами, тобто говорити про російську війну в Європі . «Коаліція рішучих» усе ще є річчю в собі. Крім страху війни, не менший страх громадян і політиків Європи за впливом на їхні мізки та поведінку — це втрата комфорту , до якого звикли покоління європейців, принаймні за останні пів століття. Саме це — експлуатація підсвідомого страху випасти із зони комфорту через шокування психіки єврогромадян, — і покладено в основу сценаріїв дій Росії проти Європи. Уявіть собі європейця, який виявляється в один момент позбавленим доступу до зв’язку, Інтернету, банківських послуг, без води й електрики.

Бий першим

Базовий робочий сценарій Росії — «мультикриза Європи», тобто створення синхронізованих кризових явищ у сферах телекомунікацій, цифрових систем, транспорту, енергетики. Мета — операційна дисфункція життєво важливих систем комфортної життєдіяльності європейського соціуму , введення його в стан глибокого психологічного шоку, безвиході. Інструменти — кіберзасоби, агентура впливу, соцмережі, мігранти, кримінал, маргінальні групи населення за організуючої ролі заздалегідь інфільтрованих груп, активних заходів приватних військових компаній та агентури російських спецслужб, легалізованої в Європі протягом останнього десятиліття.

Під час Валдайського форуму в Сочі 2015 року Путін зізнався: «Ще 50 років тому ленінградська вулиця мене навчила одного правила: якщо бійка є неминучою, бити треба першим». Власне так і діяла Росія і щодо Грузії, і щодо України. І, до речі, щодо НАТО — достатньо згадати марш-кидок російського спецпідрозділу зі складу миротворчих сил у Косові на чолі з майором Юнус-Беком Євкуровим (з 2019 року — заступник міністра оборони РФ) на аеродром Пріштіни 1999 року, щоб не допустити там появи контингенту Альянсу.

Ще один стимул для Кремля зараз бити першим — необхідність реваншу за поразки, отримані на Близькому Сході : втрату Сирії, розгром Ірану Ізраїлем і США. Та й залучення Північної Кореї — не тільки в сенсі постачання снарядів і ракет, а й живої сили — свідчить про націленість Кремля на довгострокову війну проти України та Європи, яка потребуватиме додаткових сил.

Повноцінне залучення Пхеньяна до війни в Європі проти України мало ще одну мету. Це був тест для НАТО : хто з лідерів країн-членів у відповідь на війська східноазійської країни на східноєвропейському ТВД буде готовий надіслати свій контингент, аби стати пліч-о-пліч із ЗСУ? Тест був вдалим. Ніхто. Навіть французький президент, який туманно висловлював наміри прикрити Одесу від ударів із повітря ще навесні 2024 року, замовк. Кремль вважає, що у випадку з якоюсь із країн Балтії, попри те, що вони є членами Альянсу, ситуація буде аналогічною. Особливо з урахуванням новітніх трампівських тлумачень статті 5.

Останнім часом Путін акцентує увагу на відсутності загрози Європі з боку Росії, а також уперше за останні роки нарікає на економічні проблеми, що радше є маскувальним прийомом згідно тези Сунь-дзи про війну як шлях хитрощів та обману, — особливо на тлі підготовки до навчань «Запад-2025». Слід пам’ятати, що російська влада після початку так званої СВО 2022 року може бути стійкою тільки в динамічному режимі. Саме воєнна динаміка забезпечує її стабільність. Тому новий фронт війни — це додаткова пролонгація владного довголіття Путіна в Кремлі , адже потрібно захистити «вікно в Європу», прорубане царем Петром І на Балтиці, від спроб закрити його з боку «агресивного НАТО».

Алгоритми

Дистанціювання США від Європи, обструкція низки країн-членів усередині НАТО (Угорщина, Словаччина, Іспанія тощо) стосовно відсічі РФ автоматично створює й військову перевагу для Росії. Тим більше, що Європа без США у військовому плані навряд чи матиме перевагу над тандемом РФ—КНДР. Питання не в тім, що в Росії мало бронетехніки, аби наступати автобанами Європи, оскільки її спалили ЗСУ в українських степах. У цьому немає потреби. Маючи захоплені через застосування оргзброї «плацдарми» в Європі (Угорщина, Словаччина), РФ здатна продукувати велику кількість ракет і ударних дронів, до того ж Північна Корея готова посилити її своєю балістикою. Цього достатньо, щоб під час переведення війни з гібридного в конвенційний формат уразити вузлові підстанції енергомереж, системи водопостачання великих міських агломерацій, дата-центри тощо. Якраз «Іскандери», KN-23, «Калібри» тут і знадобляться для ударів, зокрема й по нестійкій психіці європейців, які побачать моторошні телекартинки не в репортажі з «далекої й чужої» країни, а у себе вдома.

Згадане «естонське село» чи навіть Нарва можуть не становити інтересу для росіян, однак малонаселені острови естонського архіпелагу Моонзунд , захоплення яких забезпечує заодно й контроль у зоні Ризької затоки сусідньої Латвії, такий інтерес становлять. Як і контроль над Аландськими островами, які сотню років перебували у складі Російської імперії (до 1917 року) і залишаються демілітаризованими попри вступ Фінляндії до НАТО.

Алгоритм дезорганізації Європи з прицілом на зону Балтійського моря, з переходом в обмежену війну конвенційного типу, включає варіабельні кластери дій і може виглядати приблизно так:

• кібератаки: енергомережі, дата-центри, транспорт, мобільний зв’язок, банки, системи водопостачання великих міських агломерацій;
• комплексне застосування стаціонарних і мобільних (флотських) засобів РЕБ у зоні Балтійського моря (GPS-spoofing);
• активізація «раптових» протестних акцій мігрантів із кримінальними й терористичними актами в містах Європи;
• масштабна екологічна катастрофа, спричинена «випадковим інцидентом» (розлив нафти в зоні Ла-Маншу чи поблизу в Північному морі);
• підрив газопроводів, розрив силових кабелів і волоконно-оптичних ліній зв’язку (ВОЛЗ) у зоні Північного моря та Балтики;
• ядерний шантаж як застосуванням «Іскандерів», так і захопленням однієї чи кількох із чотирьох АЕС, розташованих на фінському та шведському узбережжях Балтійського моря;
• глибоководні диверсії на трансконтинентальних лініях ВОЛЗ Європа—Америка в Північній Атлантиці силами Головного управління глибоководних досліджень МО РФ;
• диверсії на арсеналах зберігання боєприпасів, озброєння й техніки, паливних базах;
• атаки роями дронів, керованих ШІ, по цілях у Балтії, що не зачіпатимуть пунктів дислокації контингентів країн НАТО (передусім американських і німецьких), із пропозицією гарантувати їх безпечне виведення (не ваша війна) в разі відмови від вогневих відповідей російським силам.

Коли?

У Росії впевнені, що Європа не здатна діяти превентивно — лише реактивно, до того ж за антиескалаційним сценарієм. Випадки протягом останніх трьох років, коли російські БПЛА, крилаті ракети, літаки порушували повітряний простір Польщі та Румунії, а іноді й інших країн-членів Альянсу (Угорщини, Хорватії, Естонії) й не перехоплювалися, підтверджують висновок, що навіть адекватно реагувати Альянс не здатний. Лідери країн бояться ескалації. Вони не мають внутрішньої стійкості, є психологічно вразливими. Картина колективного плазування перед Трампом іще більше переконує Кремль: бий першим.

Ба більше, розрахунки високопосадовців НАТО та країн-членів щодо часу, який знадобиться Альянсу для приведення своїх сил і засобів у готовність до війни з Росією (5–10 років) базуються на лінійному підході, згідно з яким РФ так само довго готуватиметься до війни проти НАТО. Цей підхід хибний, оскільки Росія не збирається фронтально наступати на Альянс від норвезького Кіркенеса до турецького Босфору. І Кремль не чекатиме, коли Альянс підготується. Росія вже діє проти Європи ізсередини Європи . В Кремлі чудово зрозуміли, що на підпорогову неконвенційну війну НАТО та ЄС не реагуватимуть, або ж відповідатимуть обмеженими неконвенційними методами, щоб уникнути збройної ескалації. Чомусь вважається, що Росія діятиме дзеркально й по-джентльменськи. Яскравий приклад російських дій і західної бездіяльності — подія 14 березня 2023 року. Американський безпілотник MQ-9 Reaper над Чорним морем був знищений без застосування бортової зброї російським винищувачем Су-27. США відреагували тільки вербально, ба більше, польоти розвідувальних БПЛА було припинено, щоб не давати приводів для ескалації. Росія свого домоглася.

У Кремлі чудово бачать і те, що єдність НАТО та ЄС є лише симуляцією, різновидом потьомкінщини по-європейськи . Тим більше, коли всередині обох альянсів маєш «троянських коней» і можливість блокувати консенсус. За уявленням Кремля, хаотизація та дисфункція інституцій на європейському й національному рівнях матиме наслідком урядові кризи, які зрештою призведуть до «нової нормальності» — трансформації влади в країнах-членах за угорською чи словацькою моделлю. Патологія стає нормою. Не вийшло в Румунії, Франції чи Німеччині? Не проблема, пізніше вийде.

Отже, Росія вже готова діяти на напрямках, де Європа є найвразливішою. Станеться це найближчими місяцями, синхронізовано з навчаннями «Запад-2025», чи наступного року — не так важливо. Ось вам іще один індикатор : Росія 25 червня офіційно затвердила в односторонньому порядку новий список координат для вихідних ліній у Балтійському морі, встановлюючи на власний розсуд нові лінії морських кордонів, ігноруючи необхідність погодження їх із сусідами — Фінляндією, Швецією, Литвою та Естонією — згідно з Конвенцією ООН із морського права 1982 року.

Важливо звертати увагу на дрібниці . На тлі глобальних подій дрейф танкера «тіньового флоту» в зоні підводних кабелів Балтійського чи Північного морів, підпал пацифістами чи пропалестинськими активістами вантажівок бундесверу в Німеччині чи броньованих авто в Бельгії, польоти невідомих БПЛА поблизу військових баз США в Європі, локальні блекаути, кримінальні дії з наїздами вантажівок на людський натовп під час масових заходів виглядають як дрібниці й ідентифікуються просто як окремі випадки. Але насправді це система тренувань розосереджених іррегулярних сил Росії в Європі перед часом «Ч». Як і періодичні розриви підводних телекомунікаційних і силових кабелів на Балтиці, замасковані під випадкові ненавмисні інциденти чи диверсії на підприємствах компаній ОПК в Європі.

Російський білоемігрант Євгеній Месснер, офіцер імператорської армії, описав у книзі, виданій 1960 року, війну майбутнього: «У майбутній війні воюватимуть не на лінії [фронту], а по всій площі територій обох противників, тому що позаду збройного фронту виникнуть фронти політичний, соціальний, економічний; воюватимуть не на двовимірній площині, як у давнину, не в тривимірному просторі, як було від моменту зародження військової авіації, а в чотиривимірному — психіка народів, які воюють, є четвертим виміром. Сторона, що воює, буде на території іншої сторони, створюючи та підтримуючи партизанський рух; ідейно й матеріально, через пропаганду та фінанси підтримуватиме там опозиційні партії; всіма способами живитиме там непокору, шкідництво, диверсію й терор, створюючи заколоти»… «…Воюють регулярними військами, що втратили військову монополію, й іррегулярними силами, що стали потужним чинником війни... Воюють партизанами, диверсантами, терористами, пропагандистами й саботерами... Але й іншою незвичайною зброєю: агресодипломатією, нафто-зброєю, зброєю-порнографією, зброєю-наркотиками, зброєю-промиванням мізків...».

65 років тому російський емігрант, мешкаючи в Аргентині, фактично передбачив російську війну в Європі в ХХІ столітті. Хіба що додався ще кібер-вимір, а останнім часом — ШІ, в чому Росії допомагає Китай — співбенефіціар дезінтеграції ЄС і НАТО.

Війна