Як у США робили свій "Буревстник" під назвою SLAM, який мав бути покритий золотом і чим все закінчилось

14 серпня 2025 р. 21:58

14 серпня 2025 р. 21:58

Поки у РФ нібито готуються провести нові випробування ракети 9М730 "Буревестник" із ядерним реактивним двигуном, можливо буде цілком доречним згадати, що використання такого рушія не є якоюсь унікальною розробкою. Хоча й дійсно дозволяє зробити літальний апарат, який фактично матиме необмежену дальність польоту, а також радіоактивний шлейф від "вихлопу".

І над аналогічною ракетою вже працювали, при цьому доволі успішно, у США. І було це ще у 50-60-х роках у межах проєкту Pluto з розробки прямоточного повітряно-реактивного двигуна з ядерною силовою установкою та ракети SLAM - Supersonic Low-Altitude Missile (надзвукова маловисотна ракета).

Стартом робіт можна вважати 1956 рік, коли повітряні сили США сформували вимоги до крилатої ракети наземного базування з ядерною силовою установкою. І на першому етапі над не самим дивгоном та ракетою, а над оцінкою її реалістичності почали працювати у General Electric та Радіаційної лабораторії ім. Лоуренса Каліфорнійського технологічного інституту, а також North American Aviation, Convair та Chance Vought Aircraft.

Останній у 1961 році й отримав замовлення на створення прототипу ракети з ядерним двигуном, що робила лабораторія Калтеха, а через рік його поглинула Ling Electric Company й роботи були продовжені вже Ling-Temco-Vought.

І якщо зараз оцінювати задачу створення SLAM, то навіть важко визначити, що було зробити складніше - саму ракету, чи мініатюрний ядерний двигун. Хоча останньому зараз і приділяється значно більше уваги, але зазначимо, що до SLAM були висунуті дуже жорсткі умови, які не факт, що реальні для виконання й зараз.

Зокрема це мала бути дуже швидка ракета, яка за 30 секунд після пуску мала піднятися на висоту у понад 11 км та розігнатися до 3,5 Маха, а для прориву системи протиповітряної оборони СРСР спуститися на висоту 150-300 метрів та летіти зі швидкістю у 2,8-3 Маха.

В результаті зупинились на конфігурації "качка", а також прийшли до дуже ефективного ковшоподібного повітрозабірника.

На такій малій висоті та швидкості корпус мав нагріватися до температури понад 500 градусів. Якій корпус мав витримувати доволі довгий час, як і тиск від польоту на такий швидкості. У результаті було прийнято рішення використати сталь марки Rene 41 товщиною до 63,5 мм (0,25 дюйма), а її покрити золотом для кращого теплообміну. Тому на фото вище модель не жовта, а "золота".

Додаткова задача із зірочкою, вона мала активно маневрувати та летіти за складним маршрутом. І на початку 60-х мова не йшла ні про яку супутникову навігацію, бо загалом супутників на орбіті, поки США не підірвали у 1962 році ядерну бомбу у космосі, було до 24 .

Саме тому у Ling-Temco-Vought розробили те, що назвали Fingerprint - "відбитки пальців", а американські військові не перейменували на TERCOM. Тобто саме заради SLAM була розроблена система, яка й досі використовуються у крилатих ракетах і дозволяє за порівнянням рельєфу місцевості із закладеним у пам'ять еталоном орієнтуватися.

Це було потрібно для того, щоб забезпечити відповідну точність скидання до 16 окремих термоядерних боєприпасів, які SLAM мав розкидувати під час свого польоту над СРСР. При цьому на швидкості 3 Маха ця ракета мала подолати відстань від Ленінграду до Москви менше ніж за 11 хвилин.

Розробка ядерного прямоточного повітряно-реактивного двигуна також насправді просувалось доволі успішно. У 1961 році був створений прототип двигуна Tory II-A, який шляхом натурної симуляції нагріванням довів можливість створення реактивної тяги у такій конструкції.

А на початку 1964 року почав випробування вже повноцінний Tory II-C, який 20 травня 1964 року довів свою повну працездатність. Це були статичні випробування у бункері, з подачею заздалегідь накачених 544 тонн повітря під тиском 25 МПа. А перед подачею до двигуна - нагріли до 540 градусів.

Двигун на повній потужності у 461 МВт пропрацював три хвилини, поки не закінчилось повітря, а також витримав внутрішню температуру ядерного палива понад 1400 градусів за Цельсієм.

При цьому габарити двигуна цілком підходили під SLAM: канал реактора був довжиною 265 см та мав діаметр 142 см, він вміщував 59,9 кг урану. Через те, що ніякого радіаційного захисту не передбачалось, то й його вага мала бути у дуже адекватних для ракети межах. І хоча згадок про неї нема, але навряд він міг важити якість непідйомні для SLAM значення. Тим паче, що за оцінками вона повинна була мати злітну вагу до 27,6 тонн.

Але проєкт Pluto з розробки ядреного двигуна у липні 1964 року був закритий. А разом із ним і розробка ракети SLAM. Бо тоді Пентагон вже повністю влаштовували міжконтинентальні балістичні ракети, а найновіша LGM-25C Titan II шахтного базування, на ракетному паливі довгого зберігання та передстартовою підготовкою тривалістю 58 секунд, вже була на озброєнні.

А тому потреба у ракеті SLAM, яку ще було неясно як випробувати, бо з ідей було лише направити її політати над Тихим океаном та затопити її та її реактор у Маріанській впадині, відпала.

Війна