Воля, державність, Перемога: як мрія про незалежність пережила століття поневолення

24 серпня 2025 р. 07:11

24 серпня 2025 р. 07:11


24 серпня 1991 року о 17:55 було ухвалено історичний документ виняткового значення для долі українського народу — Акт проголошення незалежності України.

Він став відправною точкою для сучасної української державності і підсумував кількасотлітню боротьбу за відновлення прав і свобод нашого народу. Тож власна незалежна держава — це усвідомлений вибір і найцінніше надбання українців.

Від Хмельницького до Міхновського: спадкоємність волі до свободи

Після завоювання Галичини польським королем Казимиром III всі українські землі перебували в залежності від чужоземних правителів. Але вже в XVI ст., особливо після підписання Люблінської унії, в середовищі козацтва та православного духовенства почали формуватися ідея відродження української державності і усвідомлення «тяглості українства» від Київської Русі.

Підсумком боротьби за реалізацію цих намірів стала коронація козацького гетьмана Богдана Хмельницького у грудні 1648 року на піку визвольного повстання. Єрусалимський патріарх Паїсій титулував гетьмана «князем Русі» і в цьому статусі він був визнаний європейськими та азійськими монархами як спадкоємець «старожитної» держави з центром у Києві.

Шукаючи захисту для української козацької держави, Богдан Хмельницький уклав у 1654 році союзний договір з московією, який передбачав присягу українського населення московському царю олексію михайловичу.

І хоча присягу на вірність цареві давали далеко не всі жителі України й далеко не на всій її території — це стало фатальною помилкою Хмельницького з наслідками, що подекуди не подолані й досі. Вважаючи українців своїми підданими, москва почала втручатися у внутрішні справи України.

Угоду 1654 року московити порушили ще за життя Богдана Хмельницького, підписавши Віленське перемир’я з Річчю Посполитою 24 жовтня 1656 року. Через це гетьман збирав військо, аби спалити москву. На жаль, не встиг… Проте це аж ніяк не завадило московським урядовцям майже одразу перетворити угоду 1654 року на пропагандистський міф.

Кожен наступний гетьман, який погоджувався на протекторат царя, підписував чергову угоду, яка все більше обмежувала права і вольності Української держави та її народу. Врешті-решт Гетьманщину було ліквідовано, а територію України остаточно інтегровано до складу російської імперії.

Шанс на реальне визволення з московського ярма з’явився під час Першої світової війни. Саме тоді, у лютому 1917 року, завдяки зреченню останнього російського імператора миколи ІІ, всі договори і присяги українських гетьманів представникам династії романових втратили чинність.

Цей факт був підтверджений світовою спільнотою і надавав Україні право на самовизначення, завдяки чому відбулося міжнародне визнання Української Народної Республіки і підписання мирного договору у Бресті 9 лютого 1918 року.

Це стало підсумком кількох сотень років боротьби. Волелюбність — одна з ключових ментальних рис українців, яка особливо загострилася у ХХ столітті. Символічно, що саме на початку цього століття український політичний і громадський діяч Микола Міхновський обґрунтував необхідність досягнення української національної незалежності й повної державної самостійності у праці «Самостійна Україна».

Замість Києва Харків: як москва вигадала власну Україну

Але російські більшовики, що захопили владу в столицях колишньої імперії мали щодо України інші плани. Як альтернативу УНР з осідком у Києві, що не визнавала більшовицьку владу, вони створюють у Харкові так звану УНР рад — суб’єкт федерації радянської російської республіки.

17 (30) грудня 1917 року «Всеукраїнський центральний виконавчий комітет» «УНР рад» проголосив маніфест про скинення влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату. 25 грудня 1917 (7 січня 1918) року російські збройні формування під приводом виконання положень цього маніфесту розпочали наступ на Київ. У такий спосіб існування в Україні двох центрів влади — київського і харківського — давало змогу уряду радянської росії формально залишатись осторонь війни, представляючи її як внутрішній конфлікт.

Але на Київській мирній конференції в серпні 1918-го, де обговорювали умови завершення першої радянсько-української війни, яку більшовики програли, делегація рсфрр мусила визнати суб’єктність України. Лише під тиском об’єктивної реальності більшовикам довелося запускати проєкт радянського «союзу» — федерації де-юре незалежних республік.

Як і сьогодні, на початку ХХ століття росіяни намагалися по-своєму інтерпретувати історію. Більшовики усіляко протидіяли творенню української державності та хотіли зберегти російську імперію з комуністичним ладом.

Так, делегація рсфрр не погоджувалася на запропоновану Києвом дату від’єднання України від росії 7 листопада 1917-го (ІІІ Універсал УЦР), заявляючи, що таким моментом вона не може визнати навіть 9 січня 1918 року (проголошення незалежної української республіки IV Універсалом) і пропонувала вважати таким днем 3 (підписання) або 15 березня 1918 року (ратифікація Берестейського договору між Центральними державами і рсфрр).

Цікаво що саме після ратифікації більшовиками Берестейської угоди 17–19 березня 1918 року так звана УНР рад була оголошена самостійною республікою. Тобто ще під час Визвольних змагань на початку ХХ століття росіяни наполягали на власному трактуванні історії, в якому не було місця ані III та IV Універсалам, ані попереднім періодам нашого національного державотворення — була тільки українська радянська, утворена лєніним, квазіреспубліка.

Референдум 1991 року: остаточний розрив із московською залежністю

Після втрати чинності «гетьманських статей» 15 липня 1919 року трипільський отаман Данило Терпило (Зелений) провів символічну акцію — зачитав маніфест про скасування Переяславської угоди з московією. Відбулося це в центрі Переяслава перед козаками, міщанами та духовенством. Подібну акцію в Переяславі-Хмельницькому на Київщині провів уже за незалежності України 21 червня 1992 року лідер Народного руху України В’ячеслав Чорновіл. На мітингу він зачитав «заяву про зречення» давньої присяги, даної козаками. На місці зібрання згодом встановили пам’ятний знак.

Насправді присягу на вірність цареві, яку складало в XVII столітті населення України, остаточно скасували не символічні акти, а референдум про Незалежність 1 грудня 1991 року. Саме це загальнонаціональне опитування, в якому взяли участь 31 891 742 особи (84,18 % населення України), з яких 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала «за», змінило формулу існування України від «підданства москві» до державної незалежності.

Абсолютна більшість постійного населення незалежної Української Держави визнала її існування на визначеній законодавством території; владу, що не підпорядковується жодній іншій та надала повноваження українській владі взаємодіяти з іншими суверенними державами.

Радянська Україна здобула незалежність юридичним шляхом, після ухвалення низки документів, що проголошували її державний суверенітет. Головним серед них була Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. За своїм змістом і значенням вона була значно сильнішою, ніж ІІІ Універсал Української Центральної Ради. Ця Декларація фактично стала програмою побудови незалежної держави та надала поштовх майбутньому проголошенню незалежності України.

Від Чорнобиля до Незалежності: шлях, що завершився державним відродженням

Після того, як внаслідок підписання Ризького миру 18 березня 1921 року УНР втратила міжнародне визнання, український народ ще кілька разів намагався здобути незалежність, проголошуючи Карпатську Україну (14.03.1939) та відновлення Української Держави (30.06.1941). Також безперервно діяв Уряд УНР в екзилі, повсякчас нагадуючи про те, що незалежна українська держава на території України — це лише питання часу.

Ключовим чинником, завдяки якому відбувся розпад радянського союзу та було здобуто незалежність України, стала Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 року. Саме через цю жахливу подію в Україні розпочався рух проти правлячої комуністичної партії та злет екологічного руху, що переріс у рух за незалежність.

Першою національною неурядовою екологічною організацією став «Зелений світ», зареєстрований у 1987 році (зокрема, під впливом акцій «Зеленого світу» припинено будівництво Чигиринської та Кримської АЕС). З 1988 року створюються різноманітні масові організації, здебільшого — неурядові (об’єднання, клуби, кооперативи, товариства, фонди тощо), проводяться мітинги і демонстрації, на яких екологічні гасла доповнюються політичними, поширюється практика блокування робіт на екологічно шкідливих об’єктах.

Так, з 28 жовтня по 3 листопада 1989 року відбувся Всеукраїнський екологічний похід, що охопив Хмельницьку, Житомирську і Київську області. Загальноукраїнський інформаційний резонанс акції спричинив до створення осередків Народного Руху України за перебудову, асоціації «Зелений світ», ТУМ імені Тараса Шевченка. Наприкінці листопада представники рухів Білорусі, Естонії, Литви, Молдови, України підписали Протокол про спільні дії, у якому рекомендовано народним фронтам і рухам цих республік невідкладно спрямувати всі зусилля на досягнення державної незалежності.

1 липня 1990 року в Києві відбулася перша сесія Української міжпартійної асамблеї, що ухвалила політичну заяву про боротьбу за українську державу. Було розпочато розробку проєкту Конституції та реєстрацію громадян Української Народної Республіки на підставі Закону про громадянство УНР від 2 березня 1918 року. До 22 грудня 1990 року було зареєстровано понад 2,5 млн осіб.

Велику роль у цих процесах відіграли перепоховання в Україні Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого (19 листопада 1989 р.), «Живий ланцюг єдності» в 71-у річницю Злуки УНР і ЗУНР (21 січня 1990 р.), шахтарський рух на Донбасі, святкування 500-ліття Запорозького козацтва (1–5 серпня 1990 р.), Революція на граніті (жовтень 1990 р.) та ін.

Варто розуміти, що незалежність — це не подарунок долі і не випадковість. Це результат боротьби тисяч подвижників за національну ідентичність. Це наша Перемога в кількасотлітній борні за право бути господарями на своїй землі, за право говорити своєю мовою, за право використовувати свою культуру, мистецтво і релігію, за право розвивати і пишатися, шанувати та оспівувати своє коріння та історію.

Незалежність — це свобода, здобута кров’ю солдатів і оплакана сльозами матерів. Це відповідальність перед нащадками, рівно як і перед пращурами за збереження та зміцнення України.

Після того, як 24 серпня 1991 року було проголошено незалежність України, відбувалися події, які зміцнювали її та наповнювали реальним змістом. 22 серпня 1992 року, напередодні першої річниці незалежності України, Президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав’юк в присутності Президента України Леоніда Кравчука, Голови Верховної Ради Івана Плюща та Прем’єр-міністра Вітольда Фокіна урочисто склав повноваження голови Державного Центру УНР та проголосив молоду Українську державу правонаступницею УНР. І хоч це був акт радше символічний (юридично досі Україна — правонаступниця УРСР), з кожним роком в незалежній державі втілювалися все більше віковічних мрій і прагнень нашого народу: затверджено державні символи, створено Збройні Сили України, ухвалено Конституцію, запроваджено національну валюту — гривню, створено помісну православну церкву…

На жаль, нині Україні доводиться кров’ю найкращих синів і дочок загартовувати свою незалежність, відбиваючи широкомасштабну агресію росії. Але війна рано чи пізно завершиться. І наша Перемога в ній навіки утвердить цивілізаційний вибір українського народу, в основі якого суверенітет, незалежність, соборність, а також демократичні європейські цінності.

Воля, державність, Перемога: як мрія про незалежність пережила століття поневолення

Джерело: armyinform.com.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua