Безсмертні в пам’яті: Захисниці, що віддали життя за Україну

29 серпня 2025 р. 07:16

29 серпня 2025 р. 07:16

29 серпня українці відзначають День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність і територіальну цілісність держави, вшановуючи полеглих у Війні за Незалежність.

Усталена офіційна назва цього меморіального дня потребує перегляду за аналогією найменування Дня захисників та захисниць України, адже поряд із чоловіками за свободу нашої країни б’ються і віддають життя українські жінки.

З нагоди Дня пам’яті АрміяInform згадує трьох українських військовослужбовиць, полеглих у Війні за Незалежність України — вчительку, ландшафтну дизайнерку та фотохудожницю, бійчиню Ірину Цвілу; волонтерку та бойову медикиню Яну Рихліцьку; вокалістку та кулеметницю Валентину Макаренко.

«Класна і дуже світла жінка»: Ірина Цвіла (1969–2022)

Ірина Цвіла пройшла шлях від Майдану до фронтових окопів і віддала життя, захищаючи рідну землю. Вчителька та ландшафтна дизайнерка за фахом, вона була залюблена у квіти, створювала розарії й оранжереї. За цю пристрасть друзі називали її «Трояндочкою».

Війна вперше постукала в її двері під час Революції Гідності у лютому 2014 року. Ірина Цвіла брала активну участь у подіях на Майдані, де документувала історію як фотографка. А коли у 2014 році російська агресія поширилася на Донбас, 45-річна Ірина, не роздумуючи, взяла до рук зброю і пішла на фронт доброволицею.

З 2014-го по 2018 рік Ірина Цвіла воювала на сході України під позивним «Лінза». У сформованому з добровольців і активістів «Свободи» батальйоні «Січ» вона проявила себе в різних ролях — була стрільчинею-кулеметницею, парамедикинею, пресофіцером, а деколи й кухарем для побратимів.

Під ворожими кулями Ірина зберігала жіночність і турботу. Товариші згадують, як вона дбала, щоб у підрозділі було чисто і щоб усі були нагодовані.

За чотири роки фронтового життя вона загартувалася — «шипи» війни залишили слід в її душі. Водночас після ротацій Ірина продовжувала творити прекрасне: захопилася виготовленням прикрас із засушених квітів, що допомагало боротися з важкими спогадами.

У 2018 році Ірина Цвіла тимчасово відійшла від військової служби, вирішивши відновити сили та здоров’я, адже передчувала, що війна триватиме довго.

Новий етап боротьби настав для неї в лютому 2022 року. Коли російські війська вторглися на Київщину, 52-річна ветеранка знову взяла зброю до рук, ставши до лав добровольчого підрозділу «Легіон Свободи».

25 лютого 2022-го, на другий день оборони Києва, Ірина Цвіла героїчно загинула в бою під Ірпенем, стримуючи танкову атаку ворога. Разом з нею загинув її чоловік Дмитро Синютка.

«Вона така дівчинка-дівчинка була. Я досі не розумію, як вона опинилася на війні. У мене ці речі в голові не поєднуються: її любов до квітів і прекрасного — і війна. У неї були природа, квіти і війна. І така палка любов до України», — згадувала про Ірину її близька подруга волонтерка Оксана Бикова.

На честь Захисниці у травні 2022 року перейменували одну з вулиць у місті Бровари, увічнивши її ім’я на мапі рідного краю.

У жовтні 2022 року Президент України посмертно нагородив солдата Ірину Цвілу орденом «За мужність» III ступеня — за особисту мужність і самовідданість, виявлені під час оборони Києва.

Пам’ять про вчительку і воїна, яка любила троянди і Україну понад усе, назавжди залишиться у вдячних серцях українців.

«Шкода, що серед твоїх суперздібностей не було безсмертя»: Яна Рихліцька (1993–2023)

Яна Рихліцька родом з Вінничини, у студентські роки активно займалася спортом, ставши кадидаткою в майстри спорту із самбо та дзюдо. До широкомасштабного вторгнення рф працювала в ІТ, а згодом у страховій компанії.

Прагнення Яни боронити Батьківщину проявилося з перших днів великої війни. За два тижні до вторгнення дівчина повернулася з подорожі до Бразилії, а 24 лютого 2022 року намагалася вступити до тероборони Харкова.

Через відсутність військового досвіду їй відмовили, тож Яна взялася до волонтерської роботи: збирала кошти на захисне спорядження для воїнів, особисто доставляла бронежилети та шоломи на найгарячіші ділянки фронту.

Попри ризики, дівчина неодноразово їздила на фронт, бо відчувала, що цього замало. Подолавши бюрократичні перепони, вже в травні 2022 року вона приєдналася до Збройних Сил України.

Ставши бойовою медикинею 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», Яна врятувала багато життів на передовій. Майже рік вона працювала на стабілізаційному пункті в Бахмуті, де надавала першу допомогу під безперервними обстрілами.

Навіть під шквальним вогнем вона зберігала спокій і почуття гумору, отримавши від побратимів символічне псевдо «Яра», в якому поєдналися відсилки до назви бригади, запального характеру та зовнішності дівчина, численні косички якої нагадували промені сонця.

На передовій Яна Рихліцька стала справжнім ангелом-охоронцем для поранених воїнів. У лютому 2023 року фотографи зафіксували її за роботою в польовому шпиталі Бахмута — тендітна медикиня з косами впевнено перев’язувала тяжкопоранених бійців.

«Не можу повірити, що тебе немає. …Що ми не зберемось після перемоги, щоб відсвяткувати закінчення цього пекла, що не будемо грати в настолки, кататись на вєліках та розмовляти про відмінності характеру твоїх котів. Я навіть не можу уявити, як багато болю та смерті ти бачила. Як багато ти зробила, щоб їх в нас було менше… Шкода, що серед твоїх суперздібностей не було безсмертя», — написала, сумуючи за подругою, волонтерка Анастасія Бочерова.

3 березня 2023 року Яна Рихліцька загинула під час чергового виїзду на евакуацію. Ворожий снаряд влучив у санітарну автівку, в якій перебувала медикиня.

Жінка загинула за лічені кілометри від стабпункту, де врятувала не один десяток життів, не доживши місяця до свого тридцятиріччя.

Посмертно Яну нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня за особисту мужність і самовіддане виконання обов’язку. Пам’ять про неї живе в серцях побратимів і всіх, кого вона врятувала.

«Зірка, яка не встигла на повну розкритися»: Валентина Макаренко (2000–2024)

Валентина Макаренко родом із Кропивницького. З дитинства дівчина співала й мріяла про велику сцену. Переїхавши до Києва заради мистецької освіти, вона навчалася естрадному вокалу в університеті культури, планувала відкрити власну вокальну студію для дітей.

Плани на мирне життя докорінно змінила велика війна. Після початку широкомасштабного вторгнення Валентина зайнялася волонтерством — допомагала військовим підрозділу, в якому служив її батько Віталій Філіпов з позивним «Патон», збирала кошти на амуніцію та машини для бійців.

Загибель батька, який воював із перших днів вторгнення, стала переламною — Валентина створила благодійний фонд «Патон» його пам’яті та відчула, що тільки волонтерити для неї вже замало. У серпні 2023 року Валентина підписала контракт із ЗСУ, самостійно пошила собі форму та купила берці.

«Коли загинув тато, то у неї постійно була думка піти воювати на фронт і доробити його справу. У серпні 2023 року вона сказала мамі, що йде в ЗСУ. Ми думали, що передумає і це не остаточне рішення. Однак у вересні дізнались, що їй в ательє вже пошили форму і вона собі купила берці», — згадувала рідна тітка Валентини Наталія Вельгун.

Попервах дівчина хотіла стати бойовим медиком і навіть пройшла курси тактичної медицини, проте на навчальному полігоні дівчину направили в кулеметники.

Після вишколу в центрі «Десна» вона отримала призначення до 4-ї окремої танкової бригади і вирушила на Харківський напрямок — саме туди, де свого часу воював і загинув її батько.

На фронті Валентина швидко здобула повагу побратимів завдяки силі духу й рішучості. У листопаді 2023-го вона познайомилася з бійцем Сергієм, між ними спалахнуло кохання. Молоді люди заручилися і подали заяву на шлюб.

«Ти стала волонтеркою, якій довіряли багато людей, робила такі необхідні збори для підтримки ЗСУ. Але ти обрала ще складніший шлях — пішла за власним бажанням до лав захисників. І сьогодні цей твій шлях скінчився. Зірка, яка не встигла на повну розкритися, адже 23 роки — це вік не для смерті, це вік для життя, зійшла з небосхилу», — написала Наталія Вельгун у Facebook.

Однак здійснитися цим мріям не судилося. 9 січня 2024 року дівчина загинула під час свого першого й останнього бойового завдання — чергування на передових позиціях на Харківщині.

Валентина Макаренко загинула від прямого влучання протитанкової керованої ракети в машину, якою вона з побратимами поверталася з позицій. Її коханий дістав важке поранення.

Захисницю поховали поруч із батьком на Лісовому кладовищі в Києві. Пам’ять про неї живе в родині та серед побратимів.

Війна