Путін прагне захопити Україну в три етапи: їх назвало Foreign Affairs

11 листопада 2025 р. 22:05

11 листопада 2025 р. 22:05

Росія планувала захопити українське місто Покровськ — логістичний вузол у Донецькій області — до листопада 2024 року. Її війська відстають від графіка на цілий рік. Українські захисники, хоч і значно поступаються чисельно, запекло утримують оборонну лінію Донбасу, щомісяця знищуючи понад 20 тисяч російських військових.  Про це пише старший науковий співробітник з питань наземної війни Королівського інституту об'єднаних сил (RUSI) Джек Вотлінг у матеріалі для Foreign Affairs.

Тепер Росія, схоже, стоїть на порозі встановлення контролю над руїнами міста: дедалі більше російських підрозділів закріплюються у зруйнованих будівлях Покровська, тоді як російські безпілотники відрізають українським оборонцям шляхи постачання.

Битва за Покровськ — не єдина. Російські війська повільно перетворюють українські позиції на півночі й півдні на «котли» та вже перебувають на околицях Костянтинівки. Не менш тривожним є те, що Росія застосовує нові далекобійні FPV-дрони і КАБи, щоб рівняти з землею міста, щойно ті потрапляють у зону ураження, знищуючи, зокрема, мирних мешканців у Краматорську так само, як колись у Херсоні. Нещодавнє просування вздовж Дніпра створює ризик для Запоріжжя, яке може стати наступною мішенню цих терористичних атак. Якщо Донбас упаде, черговою ціллю агресії стане друге за величиною місто України — Харків.

Трагічний парадокс останніх дев’яти місяців полягає в тому, що поки міжнародні обговорення були зосереджені на перспективах переговорів і припинення вогню, Росія лише посилила бойові дії. Як на фронті, так і під час масованих ракетних ударів по українських містах Кремль прагне зламати опір України. Україна неодноразово заявляла про готовність до переговорів, однак небажання її партнерів чинити реальний тиск на Росію дозволило Владіміру Путіну виграти час, аби змінити ситуацію на полі бою.

На четвертому році повномасштабного вторгнення обидві сторони демонструють ознаки виснаження, але жодна не готова до миру. Попри місяці дипломатичних контактів зі США, Путін не зробив жодних поступок — його максималістські вимоги зводяться до того, щоб призупинити бойові дії лише ціною українського суверенітету. А оскільки Україна — сторона, що обороняється, то російська рішучість продовжувати наступ змушує Київ воювати далі.

Поведінка міжнародної спільноти, навпаки, стимулює Росію до подальшої агресії. Скорочення військово-технічної допомоги США вселяє Кремлю надію, що він зможе виснажити українські запаси боєприпасів. Тим часом європейські дискусії про те, що робити після можливого припинення вогню, лише посилюють прагнення Росії затягнути війну, щоб не допустити інтеграції України в європейську систему безпеки. Кремль можна змусити переглянути свої розрахунки лише іншим видом тиску.

Плани Путіна

Сьогодні Росія бачить своє стратегічне завдання — підкорення України — як процес із трьох етапів, і лише перший із них передбачає бойові дії.

Спершу Москва прагне окупувати або зруйнувати достатню частину української території, щоб решта країни могла виживати лише з її згоди. Російські військові вважають, що цього можна досягти, якщо утримати чотири вже анексовані області та додати Харків, Миколаїв і Одесу, фактично відрізавши Україну від Чорного моря.

У цих умовах Кремль може домовитися про припинення вогню, після чого розпочне другий етап — використання економічного тиску й політичних маніпуляцій (із погрозами нового вторгнення) для встановлення контролю над Києвом. Третім етапом мало б стати поглинання України за білоруським сценарієм.

Нині ж Росія далека навіть від завершення першого етапу. Її армія сподівається, що виснаження українських сил прискорить територіальні здобутки. Росія перебуває в наступі вже два роки, і тиск зростатиме в міру того, як ряди українських оборонців рідшатимуть. Кількість піхотинців у бойових підрозділах ЗСУ зменшується щомісяця, навіть якщо загальна чисельність армії залишається сталою.

Та й Росія стикається з власними проблемами мобілізації. Починаючи з середини 2023 року, вона веде війну завдяки «добровольцям», яких приваблюють грошові бонуси й обіцянки великих компенсацій родинам у разі загибелі. У 2024 році Кремль набрав близько 420 тисяч осіб, а у 2025-му — понад 300 тисяч.

Саме це дозволило йому підтримувати безперервні, хоч і криваві, штурми. Але коло охочих воювати за гроші звужується. Восени 2025 року темпи вербування різко впали, і влада дедалі частіше вдається до примусових методів. Щоб утримати нинішній темп наступу, Кремлю доведеться або знайти спосіб воювати, не знищуючи власних віййськових, або вигадати нову модель комплектування армії.

Водночас можливості російської держави фінансувати війну залежать від її ліквідних активів. Поки Росія може продавати нафту, газ та іншу сировину, вона має кошти для закупівлі зброї та вербування. Проте падіння світових цін на нафту у 2025 році вичерпує її резерви. Посилені українські удари по нафтопереробних заводах дедалі відчутніше впливають на внутрішнє виробництво палива. Питання лише в тому, чи поєднання санкцій і ракетних атак створить для Кремля дефіцит готівкових надходжень уже в 2026 році.

Зупинити «тіньовий флот»

Головне питання для міжнародних партнерів України — чи готові вони доповнити українську кампанію проти російської нафтової інфраструктури реальним економічним тиском на Москву. Передусім це означає боротьбу з так званим «тіньовим флотом» — сотнями старих танкерів під «зручними прапорами», часто без страхування й кваліфікованих екіпажів, які перевозять російську нафту до Індії та Китаю. Для цього слід заблокувати 80 відсотків російського морського експорту, що проходить через Данські протоки, і запровадити вторинні санкції проти портів, куди ці судна прибувають.

Поки що заходи Європи й США у цьому напрямку були млявими. Кілька суден потрапили під санкції, але реального контролю немає. А даремно — адже саме зупинка «тіньового флоту» є найшвидшим шляхом справжнього тиску на Кремль без шкоди для світового ринку, який може компенсувати зростання видобутку в країнах ОПЕК.

Деякі європейські держави, зокрема Данія, посилаються на Копенгагенський договір 1857 року, що гарантує безмитний прохід торгових суден через данські води, — нібито як перешкоду. Але це радше виправдання, ніж реальна проблема. Країни Балтійського басейну (без Росії) можуть укласти нову угоду , за якою доступ до проток отримують лише судна, що відповідають сучасним вимогам страхування та технічної сертифікації — наприклад, з міркувань екологічної безпеки. Оскільки судна «тіньового флоту» цим вимогам не відповідають, їм просто буде заборонено вхід у Балтику.

Втрата доступу до Данських проток стане серйозною проблемою для Росії. Хоча вона може експортувати нафту через Далекий Схід або Чорне море, останнє вже перебуває під загрозою з боку українських морських безпілотників, а інфраструктури для масових перевезень на східному напрямку в неї бракує. Саме готовність балтійських країн до таких кроків стане показником їхньої рішучості тиснути на Москву.

Більше зброї — і краща підготовка

Україна має всі шанси втриматися, якщо міжнародна допомога знову стане стабільною. Ключ до цього — не лише більша кількість зброї, а й її системна передача. На відміну від початкового етапу війни, коли постачання були спорадичними, зараз для України критично важливо мати передбачуваний графік надходження боєприпасів, ППО та ракет середньої дальності. Виробництво снарядів у Європі зростає, але цього недостатньо, якщо бюрократія гальмує поставки.

Коли арсенали спорожнюють, а заводи ще не встигають відновити виробництво, Київ має залишатися боєздатним завдяки ефективному менеджменту ресурсів. США й союзники могли б допомогти в цьому не лише поставками, а й регулярною підготовкою українських підрозділів за західними стандартами. Це дасть змогу не лише зменшити втрати, а й краще координувати оборону з використанням високотехнологічних засобів — безпілотників, радіоелектронної боротьби, мобільних систем ППО.

Так само важливо — навчання молодших командирів. Українська армія тримається на професіоналізмі середньої ланки, але значна частина офіцерів загинули або поранені. Підготовка нового покоління командирів — це інвестиція в стійкість армії, яка дозволить Україні не просто втримати фронт, а й повернути ініціативу.

Безпека — раніше, ніж мир

Поки війна триває, питання гарантій безпеки залишається вирішальним. Плани про можливе «замороження конфлікту» виглядають привабливо для деяких європейських столиць, але будь-яке припинення вогню без реальної безпеки для України лише відкладе наступну фазу війни. Після 2014 року світ уже бачив, що тимчасова «паузa» лише дала Росії змогу переозброїтися.

Саме тому Київ наполягає на реальних гарантіях — не на «паперових запевненнях», а на автоматичних механізмах постачання зброї та фінансування оборони у випадку агресії.

США вже розглядають варіант створення «фонду довготривалої підтримки України» за участі кількох союзників — подібного до тієї моделі, за якою Сполучені Штати десятиліттями допомагають Ізраїлю. Це дозволило б Україні зменшити залежність від щорічних рішень Конгресу й забезпечити передбачуваність допомоги навіть за зміни політичної кон’юнктури.

Для Європи це питання не лише солідарності, а й самозбереження. Якщо Росія досягне значного успіху в Україні, то НАТО доведеться будувати нову лінію оборони вже на кордонах Польщі, Румунії та країн Балтії. І тоді ціна бездіяльності буде набагато вищою.

Холодний фронт

Україна входить у нову зиму з серйозними ризиками. Російські удари по енергетичній інфраструктурі вже спричинили дефіцит електроенергії в більшості регіонів. Москва розраховує, що холод і темрява зламають український дух так само, як брак боєприпасів зменшує можливості армії.

Якщо постачання озброєнь і фінансів стабілізуються, Україна протримається до весни й змусить Кремль заплатити дорожче за кожен метр території. Якщо ж допомога залишиться непослідовною, Путін отримає шанс нав’язати свою «паузу» — а з нею і черговий виток війни.

Найгірше, що може зробити Захід сьогодні, — це чекати. Росію потрібно зупиняти тоді, коли вона наступає, а не тоді, коли вже святкує чергову перемогу.

Війна