Небажання командирів позбутися радянщини веде до катастрофи на полі бою. Нам потрібні офіцери майбутнього. Як їх виховати? Розповідає підполковник Арсен «Лемко» Дмитрик

22 листопада 2025 р. 14:12

22 листопада 2025 р. 14:12

Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за ціною трьох номерів. Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас. У період Black Friday діє знижка -30%: 1259 грн замість 1799 грн .

Досвід повномасштабного вторгнення Росії в Україну показав, що війна – одне із найбільш динамічно змінюваних явищ у людській історії. Те, що ми бачили в лютому 2022 року, ба й навіть влітку 2023-го навряд чи колись зможе повторитися в деталях: змінюються підходи, озброєння, пріоритетності та завдання по родах військ і посадах.

Від цього залежить життя його солдатів та виконання бойових завдань

Ця війна починалася із танкових дуелей та спроби висадки російського авіадесанту в Гостомелі . Сьогодні ми ведемо війну, маючи Сили безпілотних систем , ударні БПЛА в більшості бригад та навіть задумуємося про створення космічних військ .

Сучасний командир має бути адаптивним лідером, який не може опиратися на вивчене 20 років тому у військовій академії як на беззастережний закон війни. Від командирів залежить, чи буде впровадження інновацій швидким і якісним, і чи буде воно взагалі. І найголовніше: від цього залежить життя його солдатів та виконання бойових завдань.

У війні з масовими втратами та тисячею кілометрів лінії фронту критично важливим аспектом лишається організація та передача військового досвіду. Помножте цей фактор на перевагу ворога у живій силі, і вам стане ще більш зрозуміло, наскільки управління військами, мотивація, правильна лідерська культура є стратегічними факторами виживання.

Ми не можемо дозволити собі командувати особовим складом за російськими (пак старими радянськими) правилами.

Водночас різниця між хорошим і поганим офіцером не тотожна різниці між молодим і старим офіцером.

Ціла низка молодих командирів вже встигли заразитися старими методами управління, «радянщиною», про яку я писав вище. Немало старших офіцерів та навіть генералів підтримують зміни у війську, серйозно ставляться до фахових молодих офіцерів і сприяють змінам всередині армії, очевидно усвідомлюючи їх необхідність.

Окрім всього іншого, ми маємо опиратися також на покоління командирів, що стали до лав війська з цивільного життя за покликом захищати країну. Нині багато з них мають уже 11-річний досвід бойових операцій, в яких вони брали участь на різних рівнях. Це той стратегічний блок кадрів, на який можна серйозно опиратися і розвивати їхні навички, вкладатися ресурсно та підтримувати з реалізацією ініціативи.

Часто, саме з цього середовища у військо потрапляють необхідні йому зміни та нові підходи до ведення бойових дій. В основі змін має лежати як первинний досвід отриманий в боях, так і вторинний – їхнього ефективного осмислення, аналізу та прогнозування.

Це складна інтелектуальна задача, яка потребує чогось більшого ніж просто поваги до авторитетів. Вона потребує постійної уваги, розуміння, гнучкості розуму, самовдосконалення.

Стара система ламає нових офіцерів

На цьому тлі традиційна система вищої військової освіти, попри декларативні реформи, часто залишається інерційною, продовжуючи працювати за застарілими зразками.

Виховання командирів нової генерації не слід розглядати як формальність, адже наша здатність вести бойові дії повністю залежить від якості лідерства, яке, своєю чергою, залежить від якості освіти.

Ми бачимо ряд позитивних змін і у війську, і у тилових структурах армії. Однак, саме у тилових структурах війська проблеми консервуються найдовше, і саме там вони отруюють усю систему на майбутнє, готуючи замість тих командирів, які потрібні фронту, командирів, яких просто звикли готувати.

Без зайвої думки, суто за інерцією копіюючи матриці, закладені у наших військових ВНЗ ще за часів пізнього СРСР і незначно змінені в часи незалежності. Війна оголила і відносини у стінах військових ВНЗ та взаємодію офіцерів з курсантами, яка часто базується не на повазі та довірі, а на залякуванні, приниженні та утриманні в повній залежності й навіть страху.

Усі ці інциденти не окремі. Вони демонструють існування цілої системи, тяжкої та інерційної. Знущання і приниження у військових вишах висвітлюють головну проблему – культуру страху, що базується на ідеології «уставщини», де головною метою є уникнення покарання.

Далі офіцери, навчені за таким підходом, можуть стати «стрілочниками», перекладаючи відповідальність і відмовляючись від будь-яких активних рішень.

Як наслідок, формується офіцерський корпус, де реально відповідальних та сумлінних офіцерів недостатньо для того, аби реально впливати на розвиток системи. Офіцер, вихований в такій системі, ризикує привчитись діяти лише за готовим шаблоном, і тоді його мотивація полягатиме не в ефективному виконанні завдання, а в тому, щоб «зробити усе для зовнішніх ознак, щоб його не покарали».

Така модель поведінки прямо веде до катастрофи на полі бою, оскільки командир, який боїться брати на себе відповідальність за нестандартні рішення, стає нездатним ефективно діяти, коли обставини змінюються, а планування ламається при контакті з реальністю.

Раніше я вже писав про особливу роль сержанта у військовому управлінні , критикуючи старі уявлення про сержанта як про «солдата з личкою». Уявляти собі майбутнього офіцера як «солдата з зірочкою» – це ще гірша візія, яка ламає майбутніх командирів ще до їхньої першої командирської посади.

Будувати авторитет, а не формувати страх

У бригаді НГУ «Азов» завжди прагнули плекати кращі підходи до виховання командирів. Більшість із нас, командирів «Азову», прийшли до війська з цивільного життя у 2014 році або пізніше за покликом серця, що вів перших добровольців. Багато з нас ніколи б і не думали про військову карʼєру, якби війна не нависла над нашою Батьківщиною.

В моменті, коли азовці боролись в оточенні на «Азовсталі» проти набагато більших сил ворога, нами рухала не «уставщина», і навряд чи ми б спромоглися на ту історичну битву за Маріуполь , якби у наших лавах завчасно не було втілено справжніх лідерських засад.

Керувати армією через страх ніколи не вдасться так само ефективно, як керувати нею через лідерство, повагу і розум. Для нас військова справа має бути не просто професією – ми маємо плекати військове мистецтво. І корінь цього мистецтва у військовій освіті та управлінні, що засноване на цінностях і реальних мотиваціях щодо захисту Батьківщини.

У XXI столітті здатність адаптуватися до змін є ключовою якістю армії. Цінність командира полягає в його здатності ухвалювати рішення в умовах хаосу та невизначеності, а не чекати наказу, і боятись покарання.

Справжня відповідальність – це вміння взяти ініціативу на себе та ухвалити рішення, що може врятувати життя підлеглих або принести перемогу. У цьому й полягає головний ментальний розрив між двома системами відносин, які сьогодні спостерігаються в середовищі курсантів та офіцерів.

Нам як азовцям важливо не лише те, аби наш корпус був заснований на інших підходах і реально виховував командний склад, що не боїться відповідальності та не залякує підлеглих. Для нас важливо і те, аби на сучасних засадах діяла уся система Сил оборони України. І від того, чи зламаємо ми культуру радянських шкіл червоних командирів у наших військових академіях, залежить без перебільшення майбутнє України.

[email protected]

Війна