Пам’яті головного сержанта, морпіха Івана Барзуха (позивний «Барз»)

28 листопада 2025 р. 09:05

28 листопада 2025 р. 09:05

Боєць 36-ї окремої бригади морської піхоти Іван Барзух обрав армію, коли йому виповнилося 18 років. Він умів дружити та любити. Пройшов АТО. У травні 2021 року був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Після повномасштабного вторгнення РФ Іван тримав оборону "Азовсталі" у Маріуполі. Про загибель морпіха родина дізналася 15 березня 2022 року, але тіло повернули більш ніж через два роки.

Фото з сімейного архіву

Іван народився 20 вересня 1990 року на Херсонщині. Пані Світлана, мати Героя, розповідає, що поява на світ сина її дуже змінила. Жінка лишилася з маленькою дитиною одна, без жодної підтримки.

- Як народився Іван, почалося моє життя - в усіх сенсах. Ми з ним були не просто мамою і сином, а мали дуже тісний дружній зв'язок до останнього, - каже пані Світлана, яка нині служить бойовою медикинею.

Додає, що в школі Іван вирізнявся харизмою. І вчителі не завжди знали, що вдіяти з хлопцем, який завжди був відвертим. Однокласники після загибелі Івана писали у соцмережі про його сонячну усмішку, що полонила дівчачу частину класу.

В армію Іван пішов на перший контракт у 18 років, ще задовго до війни.

- Тоді не хотіли йти служити, але в сина це було в крові, покликанням. Він мені пояснив: "Я вступати нікуди не буду, піду в армію". Його перший контракт — із Житомирською 95-ю окремою аеромобі́льною бригадою. До речі, Іван був першим контрактником у громаді на Білозерщині. У часи АТО служив у 36-й бригаді, - ділиться жінка.

Коли вони мешкали у Львові, мама брала маленького Івана з собою на стрибки з парашутом. Для жінки це було хобі, що, очевидно, вплинуло на життєвий вибір Івана. А ще їй подобалася зброя. Для сина мама була такою собі жінкою-воїном, цей образ він навіть переніс в одну з комп’ютерних ігор.

- Він "присів" на те, що подобалося мені, і примножив це, реалізувавши краще. Іван просто пішов до армії, де став десантником, штурмовиком. А ще любив ножі і мачете — мав власну колекцію. А взагалі по життю він був романтиком, - розповідає пані Світлана.

Іван був дуже комунікабельним, компанійським. Гарно готував: побратими розповідали, що завжди годував тих, хто заходив до нього у бліндаж.

- Ніколи би нікого не кинув. Із дитинства приносив додому нічийних котиків, собачок, бо всіх треба було врятувати, - додає жінка.

Каже, що син жив армією, вільно спілкувався англійською, отримав пропозицію продовжувати військову кар’єру за кордоном.

- Навіть якби він не продовжив контракт перед широкомасштабним вторгненням, то все одно рвонув у Маріуполь, до своїх. Востаннє ми спілкувалися 3 березня 2022 року. Чому це все з ним сталося в Маріуполі? Тому що Іван ще з одним побратимом кинулися рятувати пораненого, який просив про допомогу. Врешті загинули всі троє. Їхні тіла згодом витягли, а сина не змогли, - каже пані Світлана.

Вона додає, що з часом дізналася про обставини загибелі сина: пораненого Івана забрали росіяни і він помер у полоні.

Коли вдалося повернути тіло, Івана поховали в селі Лимани на Миколаївщині.

-Там кладовище знаходиться в такому місці, що з нього видно воду. А він дуже любив воду, плавав, як дельфін. А ще він дуже любив Миколаїв, - зазначає мати Героя.

Пані Світлана розповідає, що у Івана залишилася донька. Із дружиною він був розлучений.

- Але в 2021 році зустрів у Миколаєві хорошу дівчину Злату, і це була така любов…, - каже вона.

Пані Світлана, її чоловік Василь та двоє синів - Олег на Мар’ян - нині в ЗСУ.

Для Олега, який служить капеланом у 119-й бригаді тероборони, саме старший на шість із половиною років Іван став прикладом для наслідування.

- Брат усе своє життя присвятив військовій службі. Я дивився на Івана, і було бажання наздогнати і перевершити його, мати такі ж здобутки. Хотів служити, це був обов’язковий пункт у моєму житті «до виконання». Навіть було бажання піти в морську піхоту ще до широкомасштабного вторгнення - тільки тому, що там був брат. Але не склалося, - каже Олег.

Згадує, що коли навчався у Київській православній богословській академії, був іподияконом у Володимирському патріаршому кафедральному соборі. Показав Іванові фото тих, хто виходить на кліру собору, і брат сказав, що на світлині - "викапаний офіцер".

- Хоча тоді про це ще й думки не мав. А потім друг покликав мене за компанію вчитися на військову кафедру, мовляв, отримаємо звання молодших лейтенантів. І я підтримав, адже думав, що Іван - сержант, а я буду лейтенантом, хоч у чомусь його обжену. І коли отримав вищу освіту, офіцерське звання, то я згадував йому про це за нагоди, - ділиться Олег.

Каже, що Іван за нього завжди заступався.

- Ми вже жили у Станіславі на Херсонщині, у школі я був тихенький. Нахабніші однокласники булили мене, як зараз кажуть. Іван приходив і захищав. І старші хлопці знали, що я - брат Івана Барзухи, мене не можна ображати, - розповідає чоловік.

Олег згадує, що на початку широкомасштабного вторгнення писав брату.

- Я розумів, де він перебуває. Спочатку Іван відповідав, потім кілька днів - ні. Напевно, між нами існував сильний емоційний зв'язок, адже десь 15 березня стався такий випадок. Я чергував у Києві, довкола — тиша, коли в мене просто починають литися сльози. Не розумів, від чого, але всередині все щеміло й боліло. Про загибель брата сказали за кілька днів. Тоді я зрозумів, звідки взявся той біль, - розповідає він.

Ті, хто знав Івана, кажуть, що він був справжній. Якщо любив, то без тями, якщо був вірний, то назавжди.

Честь і слава Герою!

Перше фото: Суспільне Миколаїв/Федір Бондар

Війна