«Референдум про мир»: чи може влада спертися на волю народу

19 січня 2026 р. 08:31

19 січня 2026 р. 08:31

Україна входить у фазу складних і потенційно болісних переговорів. Питання територій — одне з найгостріших. Росія наполягає на виведенні українських військ із Донецької та Луганської областей. Президент України публічно виступає проти таких умов . Водночас зовнішній тиск посилюється: зокрема Дональд Трамп прямо говорить про необхідність поступок як умову припинення війни.

Внутрішня ситуація також далека від стабільної. Кризові явища в системі управління, корупційні скандали , серйозні проблеми з мобілізацією , суспільна втома після чотирьох років повномасштабної війни — усе це створює контекст, у якому країні об’єктивно може знадобитися пауза. Питання лише в тому, на яких умовах.

До чого саме призведуть переговори, наразі невідомо. Проте вже прозвучала ключова теза: президент допустив, що в певний момент йому, можливо, доведеться спертися на думку народу. Саме в цій точці політична логіка стикається з правовою.

Чи дозволяють чинне законодавство та Конституція України сьогодні винести такі питання на всеукраїнський референдум? І якщо політична реальність підштовхуватиме владу до такого кроку — чи є спосіб це зробити та чи взагалі потрібно його шукати?

Так, історія знає подібні приклади. У Великій Британії рішення про вихід із Європейського Союзу було ухвалено після референдуму. Формально країна не мала «загального» закону про референдуми як обов’язковий інститут демократії — британська конституція некодифікована й базується, зокрема, на прецедентах і актах парламенту. Проте референдум щодо Brexit було проведено на підставі спеціального закону — European Union Referendum Act 2015 , ухваленого парламентом. Це, однак, не зняло політичної напруги, а навпаки — спричинило багаторічну інституційну кризу та глибокий розкол у суспільстві.

Україна — не Велика Британія. Вона має писану Конституцію, чітко розмежовані повноваження органів влади і значно вищі ризики для державності в умовах війни. Саме тому питання полягає не лише в тому, чи може влада апелювати до волі народу, а й у тому, чи є для цього конституційно допустимий механізм — і що станеться, якщо спробувати створити його політично, а не правовими засобами.

Що Конституція України взагалі дозволяє стосовно референдумів

Конституція України доволі чітко окреслює, коли, хто і з яких питань може проводити референдум. Простір для політичних імпровізацій тут значно вужчий, аніж це часто уявляють у публічних дискусіях.

Основний Закон розрізняє місцеві та всеукраїнські референдуми. Місцеві референдуми можливі лише на рівні територіальних громад — сільських, селищних, міських — а також в Автономній Республіці Крим із питань, віднесених до її відання. Обласних і районних референдумів Конституція не передбачає, оскільки не існує відповідних громад як суб’єктів волевиявлення. Водночас із 2012 року в Україні немає чинного закону про місцеві референдуми. Це означає, що жоден місцевий референдум сьогодні не може бути призначений законно, а будь-які спроби такого голосування є юридично нікчемними.

Єдиною формою референдуму, що залишається законодавчо врегульованою, є всеукраїнський референдум. Конституція встановлює вичерпне коло суб’єктів, які можуть його призначати.

Президент України призначає всеукраїнський референдум лише в одному випадку — для затвердження закону про внесення змін до розділів І, ІІІ або ХІІІ Конституції, вже ухваленого Верховною Радою.

Верховна Рада України, зі свого боку, може призначити референдум лише щодо зміни території України — і виключно в межах конституційної логіки збереження суверенітету й територіальної цілісності держави.

Жодних інших повноважень щодо призначення всеукраїнського референдуму Конституція не містить — ані для п резидента, ані для парламенту.

Окремо передбачено можливість референдуму за народною ініціативою (за умови збирання не менш як трьох мільйонів підписів у щонайменше 16 областях — не менш як по 100 тисяч підписів у кожній ) . Але й тут діє принципове обмеження: такий референдум не може виходити за межі Конституції й стосуватися питань, які за своєю природою не допускаються до референдумного розгляду. І стаття 74 Конституції України містить далеко не вичерпний перелік обмежень для ініціювання та проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Отже, всеукраїнський референдум в Україні — це не універсальний інструмент «опори на волю народу», а чітко обмежений механізм прямої демократії з визначеними суб’єктами, предметами та процедурами.

Що мається на увазі під « референдумом про мир » — і чому це проблема

У публічному просторі формулу «референдум про мир» використовують дедалі частіше. Однак із юридичного погляду вона є радше політичною метафорою, ніж визначеним правовим інструментом.

Конституція України не знає такого предмета референдуму. Під цим формулюванням можуть матися на увазі різні речі: схвалення міжнародного договору, погодження його окремих умов, загальнополітична консультація з громадянами або плебісцит. Жоден із цих варіантів у такому вигляді не передбачений чинною конституційною моделлю.

Особливо принциповим є питання міжнародних договорів. Конституція чітко розмежовує повноваження в цій сфері: президент України укладає міжнародні договори, а Верховна Рада надає згоду на їх обов’язковість або ухвалює рішення про денонсацію в же чинного міжнародного договору. Референдуму в цій процедурі не передбачено.

Ба більше, відповідно до статті 9 Конституції частиною національного законодавства є лише ті чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надає парламент. Винесення таких питань на референдум означало б обхід установленої Конституцією процедури.

Чому рішення « про мир » не може бути легалізоване через референдум

Навіть теоретично укладання міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливе лише після внесення змін до Основного Закону. Водночас сама Конституція містить жорсткі запобіжники.

Вона не може бути змінена, якщо запропоновані зміни передбачають обмеження прав і свобод людини, ліквідацію незалежності або порушення територіальної цілісності держави. Крім того, Конституція прямо забороняє внесення змін в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Отже, навіть гіпотетично неможливо легалізувати через референдум рішення, які виходять за межі конституційних приписів щодо суверенітету й територіальної цілісності. Саме тому «референдум про мир» у юридичному сенсі є фікцією — він не має допустимого предмета.

Чи матиме такий референдум юридичні наслідки

Іноді припускають, що навіть за відсутності конституційної основи референдум може мати консультативний характер. Проте українська правова модель не допускає таких конструкцій.

Конституція України не передбачає консультативних референдумів. Конституційний суд неодноразово наголошував: результати народного волевиявлення у формах безпосередньої демократії є обов’язковими для виконання.

Водночас обов’язковість результату не усуває ключової проблеми: якщо предмет референдуму є неконституційним, його рішення не може бути реалізоване в правовому полі. У такій ситуації держава опиняється в інституційній пастці — результат волевиявлення формально існує, але механізму його виконання не передбачено.

Референдум, плебісцит і небезпечна підміна понять

У світовій практиці можемо спостерігати чітке розмежування між референдумом і плебісцитом. Референдум зазвичай є інструментом ухвалення нормативних рішень — конституцій або законів. Плебісцит натомість слугує засобом політичної легітимації курсу, вже визначеного владою.

Конституція України не оперує поняттям плебісциту. Саме тому підміна референдуму плебісцитарною логікою небезпечна: вона створює ілюзію народовладдя, водночас розмиваючи межі відповідальності між народом і державними інституціями.

Конституційний с уд як запобіжник

Українська система містить інституційний механізм запобігання неконституційним сценаріям. Конституційний суд України має повноваження оцінювати питання, запропоновані для всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, на предмет їхньої відповідності Конституції.

Таке подання може бути ініційоване президентом або не менш як 45 народними депутатами. Суд перевіряє не політичну доцільність, а конституційну допустимість питання.

Воєнний стан і межі демократії

Окремої уваги потребує контекст воєнного стану. Одним із основних принципів референдуму є принцип вільної участі, який охоплює не лише сам акт голосування громадянина, а й попередньо — вільне формування його політичної волі.

В умовах війни забезпечити цей принцип неможливо. Обмежений доступ до інформації, нерівні умови агітації, безпекові чинники й нерівність участі роблять проведення повноцінного референдуму несумісним із демократичними стандартами.

Формальна можливість змінювати закон про всеукраїнський референдум навіть під час воєнного стану не означає автоматично легітимності такого рішення.

Персоніфікований референдум як політична пастка

У публічному просторі дедалі частіше з’являються припущення, що гіпотетичний «референдум про мир» може стосуватися не безпосередньо територіальних питань чи ратифікації міжнародного договору. З огляду на бажання окремих представників влади поєднати референдум із президентськими виборами та підсилити електоральні позиції чинного президента, не можна виключати персоніфікований характер такого питання. Наприклад «Чи схвалюєте ви оприлюднений мирний план президента України Володимира Зеленського?».

Пропонувати громадянам схвалення статичного «мирного плану» в умовах динамічного розвитку війни було б і недалекоглядно, і безвідповідально. Геополітичні та військові обставини можуть змінюватися, відкриваючи для України інші, сприятливіші сценарії. Тим більше, що стратегічною метою Російської Федерації є не лише перегляд кордонів, а демонтаж і зникнення України з політичної, етнографічної та мовної мапи світу.

Держава-агресор системно ігнорує базові принципи міжнародного права, зокрема принцип pacta sunt servanda — сумлінне виконання міжнародних зобов’язань. Тому будь-які «гарантії миру», отримані під тиском або загрозою сили, не можуть вважатися надійними.

Важливо також наголосити: жоден всеукраїнський референдум щодо зміни території України — ані проголошений за народною ініціативою, ані призначений Верховною Радою — не змінює положень Конституції України. Порядок зміни чітко визначений розділом ХІІІ Основного Закону і не може бути обійдений політичними рішеннями.

Міжнародне право також не залишає простору для легалізації наслідків агресії. Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН №3314, агресія є міжнародним злочином, а будь-які територіальні здобутки, отримані внаслідок агресії, не можуть визнаватися законними. Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів, договір, укладений під загрозою сили або її застосування, є юридично нікчемним.

Отже, навіть гіпотетичний референдум щодо схвалення «мирного плану» не матиме реальних правових наслідків. Натомість він може стати елементом передвиборної стратегії. Але якщо у державній політиці пріоритетом будуть електоральні вигоди, а не Конституція, національні інтереси та міжнародне право, то ризик втрати незалежності набуде вже не метафоричного, а цілком практичного виміру.

Чому апеляція до референдуму приваблива — й чому вона небезпечна

Апеляція до референдуму виглядає політично привабливою. Вона створює відчуття спільної відповідальності та начебто дає змогу розподілити тягар складних рішень. Але в правовій державі народовладдя не означає позаправового волевиявлення. Тим принципово й відрізняється демократія від охлократії: в першому випадку народ здійснює свою владу, реалізуючи наявні конституційні механізми, в другому — відбувається нехтування Правом як таким.

Отже, в демократичній системі влада народу здійснюється у формах, на підставах і в порядку, визначених Конституцією та законами. Референдум, що виходить за ці межі, не зміцнює єдності, а створює ризик глибокого інституційного та суспільного розколу — особливо в умовах війни.

Саме тому питання полягає не лише в тому, чи може влада спертися на волю народу, а й у тому, чи є для цього конституційно допустимий механізм — і яку ціну для держави може мати спроба підмінити право політичною доцільністю.

Замість висновків: відповідальність, яку не можна делегувати

Україна перебуває в ситуації, для якої немає готових конституційних сценаріїв. Повномасштабна війна, руйнування міжнародного права, тиск зовнішніх акторів, питання територій, утома суспільства — все це формує реальність, яку Основний Закон не міг і не повинен був описувати детально. Конституція не містить «воєнного плану миру», так само як не передбачає готових рецептів ухвалення рішень у моменті цивілізаційного зламу.

Саме тому відповідальність за такі рішення не може бути механічно розподілена або перекладена — ані на народ, ані на референдум, ані на абстрактну « волю більшості ». Згідно з Конституцією України, міжнародні договори укладає президент, а Верховна Рада надає згоду на їх обов’язковість. Це — не технічна деталь, а принципова логіка відповідальності: держава делегує складні, потенційно фатальні рішення обраним інституціям, а не виносить їх за межі правового поля.

Апеляція до думки народу в цій ситуації може мати різну мотивацію. Вона може бути спробою розділити моральний тягар рішення. Може — щирим пошуком суспільного консенсусу. А може — реакцією на внутрішню кризу довіри до інституцій, які сьогодні перебувають у стані корупційного та управлінського виснаження. Але, незалежно від мотиву, референдум не може підмінити відповідальність — і не здатний її легалізувати там, де Конституція цього не дозволяє.

Проблема ускладнюється тим, що парламент і уряд сьогодні самі перебувають у кризі довіри. Корупційні скандали, залежність частини політичних рішень від неформальних впливів, втрата суб’єктності — все це знижує спроможність влади діяти як єдине ціле. Але на цьому тлі президент залишається фігурою, яка, попри всі застереження, порівняно з парламентом та урядом і з огляду на статус Верховного Головнокомандувача Збройних сил України зберігає під час війни вищий рівень суспільної довіри, що підтверджується соціологією. І саме це робить питання відповідальності ще гострішим.

У таких умовах реальне лідерство полягає не в тому, щоб передати рішення зовнішньому механізму — навіть під гаслом народовладдя, — а в тому, щоб у зяти його на себе в межах Конституції. З урахуванням суспільних настроїв, із відкритим поясненням логіки дій, із політичною та моральною відповідальністю за наслідки. Але без підміни правових процедур плебісцитарними імітаціями.

Народовладдя в умовах війни — це не голосування «за» чи «проти» складних міжнародних рішень. Це довіра до інституцій, які діють у межах Конституції, й готовність цих інституцій відповідати за свої рішення. Усе інше — навіть якщо виглядає демократично — створює ризик не єдності, а розламу.

Війна