«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр»: Сергій Тимошенко пройшов Листопадовий рейд до останнього бою

15 лютого 2026 р. 06:11

15 лютого 2026 р. 06:11

Коли восени 1921 року Армія УНР рушала у Другий зимовий похід, міністр шляхів Української Народної Республіки Сергій Тимошенко без вагань зголосився до участі.

«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка стала трагічною спробою українців відстояти власну державність під час революції та війн 1917‒1921 років.

Вчинок високопосадовця, який «був людиною суцільною, сильною і, сказати б, вроджено військовою» та дійшов із побратимами аж до Базару — місця кривавої трагедії походу — викликав захоплення в сучасників.

Згодом Сергія Тимошенка нагородили за участь у Листопадовому рейді — так ще називають Другий зимовий похід — Хрестом Симона Петлюри.

З нагоди 145-річчя від дня народження Сергія Тимошенка АрміяInform розповідає біографію видатного українського архітектора, суспільно-політичного діяча та простого вояка.

Сергій Тимошенко народився 5 лютого 1881 року в селі Базилівка на Сумщині, яке нині належить до Дубов’язівської селищної громади Конотопського району Сумської області.

Його батько, колишній кріпак, здобув освіту землеміра в Харкові й зумів забезпечити родині достаток, а дітям — змогу здобути добру освіту, якою ті повною мірою скористалися.

Мати Юзефіна Сарнавська, випускниця Фундуклеївської гімназії в Києві, опікувалася початковою освітою дітей. У родині зростали також Сергієві брати Степан і Володимир та сестра Анна. Обидва брати згодом зробили наукову кар’єру в еміграції.

«Дитячі й юнацькі роки, проведені на Гетьманщині (де всупереч офіційній формулі Валуєва, що „никакой Украины нет, не было и быть не может“, цілий побут був власне український і ніякий інший), не могли не надихнути обдарованого юнака до захопленя цим рідним, багатим красою побутом», — зазначили згодом у біографічному нарисі про Сергія Тимошенка як професора Української Господарської Академії у Подєбрадах. ( Професор Сергій Тимошенко // Українська Господарська Академія в Ч.С.Р. 1922–1935. — Нью-Йорк, 1959. С. 65 ).

Після закінчення Роменського реального училища в Полтавській губернії, Сергій Тимошенко вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів.

У студентські роки молодик активно долучився до українського руху, став членом Революційної української партії, а згодом Української соціал-демократичної робітничої партії.

Сергій Тимошенко організовував серед студентів гуртки, присвячені українській культурі та архітектурі, поєднуючи професійну підготовку з пропагандою національної культури та політичної свідомості.

Уже тоді проявився бунтарський войовничий дух чоловіка, який згодом привів його в лави борців за суверенну українську національну державу й до строю українського війська доби Української революції 1917‒1921 років.

Сергій Тимошенко брав активну участь у мітингах та демонстраціях 1902-го та 1905 року, під час яких виникали сутички із жандармами.

Під час бійок з поліцією він двічі зазнавав поранень, причому друге виявилось тяжким і спричинило серйозні проблеми із зором. Наслідки побиття були такими суттєвими, що чоловіка зняли з військового обліку за станом здоров’я.

«Під час студентської демонстрації його було побито прикладом рушниці і потоптано кіньми російської поліції, тоді ледве лікарі урятували його життя».

Повернувшись 1906 року в Україну, Сергій Тимошенко працював інженером на залізницях на Волині, у Києві та Харкові. Одночасно розвивав архітектурну практику в стилі українського модерну, проєктував житлові будинки, громадські споруди й церкви.

Зокрема, у 1906‒1908 роках він брав участь у будівництві залізничного вузла станції Ковель і тамтешнього залізничного вокзалу.

У 1908‒1909 роках працював інженером технічного відділу дирекції Південно-Західної залізниці та спроєктував багатоповерхові прибуткові будинки Лева Юркевича і Степана Лаврентьєва в Києві.

Найдовше у залізничній сфері Сергій Тимошенко служив на Північно-Донецькій залізниці в Харкові, де впродовж 1909‒1919 років працював старшим інженером, начальником технічного відділу та заступником головного інженера.

Саме він спроєктував кілька залізничних ліній та відповідну інфраструктуру до них, розбудовуючи залізничну мережу Донеччини та Слобожанщини. Одночасно за його проєктами будують відомі особняки та багатоповерхові будинки.

Маючи власне бюро-майстерню, Сергій Тимошенко проєктував об’єкти житлового та промислового призначення, особливу увагу приділяючи розвиткові національного архітектурного стилю — українського архітектурного модерну початку ХХ століття.

«Молодий інженер поставив собі революційне на ті часи завдання — відновити український стиль в архітектурі. Пильно вивчаючи пам’ятки старо-українського будівництва та народне будівництво, Сергій Тимошенко у творчому процесі перетоплював цей матеріял та стосував до своєї практики і таким чином кожна запроєктована ним будова відріжнялась своєрідною красою і звертала на себе увагу особливим допасованням до українського краєвиду».

Після Лютневої революції 1917 року Сергій Тимошенко активно включився в політичне життя. На Всеукраїнському національному конгресі його обрали до Української Центральної Ради від Харкова.

У листопаді 1917 року він став головою Селянського з’їзду Слобідської України, був заступником голови Харківського губернського виконавчого комітету та головою Національної Ради.

Під час повстання проти гетьмана виконував обов’язки губернського комісара Харківщини. Харків як великий промисловий і транспортний центр мав стратегічне значення, тож ця посада вимагала координації дій з військовими.

На початку 1919 року, під час більшовицького наступу, Сергій Тимошенко виїхав до Києва. Після окупації міста більшовиками його харківський архів і майно були втрачені. За спогадами сучасників, багаторічна праця видатного архітектора зникла безслідно.

У 1919 році Тимошенко став одним із ключових урядовців УНР. Від 27 серпня 1919 до 1921 року він очолював Міністерство шляхів в урядах Ісаака Мазепи, В’ячеслава Прокоповича й Андрія Лівицького.

У той час роль Міністра шляхів була критичною для військової сфери. Залізниця забезпечувала мобільність армії, доставку боєприпасів, продовольства і спорядження. Контроль над вузловими станціями означав контроль над напрямками фронту.

«При реорганізації Уряду Української Народньої Республіки його було покликано на становище Міністра Шляхів».

Українська армія вела маневрову війну, а лінія фронту постійно змінювалася. Перекидання частин на десятки й сотні кілометрів без залізничного транспорту було неможливим.

Сергій Тимошенко організовував ремонт пошкоджених колій, відновлення мостів, забезпечення руху військових ешелонів. У складних умовах нестачі палива, рухомого складу й кваліфікованих кадрів саме завдяки роботі залізничників армія зберігала оперативність.

Міністерство шляхів фактично виконувало логістичні функції, які можна порівняти із сучасною роллю Укрзалізниці та Державної спеціальної служби транспорту.

За свої цінності та переконання Сергій Тимошенко боровся до останнього. Восени 1921 року це привело його до лав Дієвої Армії УНР, адже під той час тільки там він мав змогу прислужитися боротьбі за українську національну державу.

Коли восени 1921 року розпочався Другий зимовий похід, який отримав також назву Листопадового рейду, високопосадовець добровільно зголосився до участі у цій військовій виправі.

«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка стала спробою українців відстояти власну державність під час революції та війн 1917‒1921 років.

«Разом із Армією та Урядом Української Народної Республіки пройшов Сергій Тимошенко геройський шлях Визвольних Змагань аж до останнього бою під Базаром у Другім Зимовім Поході, учасником якого він був. Нагороджений Хрестом Симона Петлюри».

Операція стартувала 25 жовтня 1921 року. Три групи Армії УНР перейшли кордон, сподіваючись підняти повстання проти радянської влади. Найбільшою була Волинська група під командуванням Юрка Тютюнника.

Похід проходив у складних умовах — нестача озброєння, обмежене постачання, слабка підтримка з боку населення. Волинська група здійснила глибокий рейд, але 17 листопада 1921 року була оточена поблизу села Малі Миньки.

Вирватися з оточення змогли лише близько півтори сотні вояків на чолі з Юрком Тютюнником. Після бою більшовики розстріляли під Базаром 361 полоненого учасника Волинської групи, з них — 25 старшин.

Після поразки Української революції 1917‒1821 років, Сергій Тимошенко був змушений лишитися в еміграції. У 1920-х роках він викладав в Українській господарській академії в Подєбрадах, був деканом інженерного факультету та ректором.

У 1930 році переїхав до Луцька, де обіймав посаду головного архітектора сільськогосподарського будівництва на Волині, а також займався громадською та парламентською діяльністю.

Прикметно, що на початку 1930-х років до Сергія Тимошенка проявили оперативний інтерес органи ДПУ УСРР. Його справі чекісти дали назву «Путєєц», оскільки він глибоко знав мережу шляхів сполучення на території підрадянської України.

«На теоретичих годинах з будівництва та технології будівельних матеріалів професор Сергій Тимошенко подавав таку силу прикладів із своєї багатої і цікавої практики, що теорія переставала бути сухою. Загалом проф. С. Тимошенко був людиною суцільною, сильною і, сказати б, вроджено військовою. І не дивно, що користувався він щирою пошаною з боку студентів, переважно теж вояків, недавніх товаришів зброї професора».

В одному з документів радянських спецслужб зазначено , що Сергій Тимошенко у Луцьку «керував відомим своєю активною повстансько-диверсійною діяльністю на території срср луцьким розвідувальним центром».

Йдеться про розвідувальний центр, який підпорядковувався спецслужбі Військового міністерства Державного центру УНР в екзилі. Ймовірно, Сергій Тимошенко був одним із його керівників, і це робило його небезпечним ворогом радянської влади.

У 1932 році він спромігся навіть нелегально приїхати до Харкова, де немов би провів конспіративну нараду «членів керівної національно-повстанської ланки України, які основним завданням своєї діяльності вбачали повалення радянської влади і створення Української національної дрібнобуржуазної республіки».

Заарештований 1933 року колишній голова Харківських земських губернських зборів Андрій Головко під час допитів приписував Сергію Тимошенку такі слова:

«Українська національна ідея загалом, а особливо ідея звільнення України з-під влади більшовиків і створення незалежної Української національної дрібнобуржуазної республіки нині дуже популярна в широких громадських, політичних, урядових, кооперативних, промислових і фінансових колах капіталістичного Заходу.

Ці кола співчувають визвольним національним прагненням українського народу і в потрібний момент готові надати йому реальну підтримку, а в подальшому — тісно з ним співпрацювати в галузі розвитку промисловості, сільського і народного господарства України, взагалі в справі максимального розвитку її виробничих сил».

Утім, характерний слововжиток, відома практика «вибивання» радянськими репресивними органами потрібних свідчень у заарештованих та проведення допитів через багато місяців після приїзду Сергія Тимошенка до Харкова спонукають поставити під сумнів автентичність і достовірність наведеної цитати.

Під час Другої світової війни Сергій Тимошенко пережив вимушені переміщення Європою, й у 1946 році, зрештою, емігрував до США. Попри погіршення здоров’я, він продовжив архітектурну роботу для українських громад у Канаді, США та Південній Америці.

Сергій Тимошенко помер 6 липня 1950 року в Пало-Альто в Каліфорнії. Його життєвий шлях є одним зі взірцевих зразків служіння українському народові в різних іпостасях — інженера й архітектора, науковця та викладача, високопосадовця та вояка.

Зокрема, у 1919–1921 роках він відіграв роль одного з організаторів транспортної системи української армії, а його участь у Другому зимовому поході стала свідченням особистої відповідальності за долю держави.

Пам’ять Сергія Тимошенка гідно вшановують в Україні. Його ім’ям названо вулиці в Ковелі та Луцьку, встановлено меморіальні таблиці в Луцьку і Харкові.

Часто його пам’ять вшановують разом із братами. Володимир Тимошенко — видатний український економіст насамперед у галузі сільського господарства, Степан Тимошенко — інженер і фізик, один з батьків теоретичної механіки.

У 2014 році відомий волинський журналіст і письменник Іван Корсак присвятив братам Сергію, Володимиру та Степану Тимошенкам історичний роман «Борозна у чужому полі».

Війна