Коли «лежить душа» до військової науки: як українські офіцери зростають на війні від курсанта до командира

17 лютого 2026 р. 08:29

17 лютого 2026 р. 08:29

На російсько-українській війні виростають молоді командири нашого війська.

Ті, хто в 2014 році були школярами та випускниками — в 2026-му стали досвідченими лідерами, командирами. Вони тримають лінію фронту, контратакують, творять нову світову воєнну історію. І все це — з людиноцентричним підходом до підлеглого особового складу.

Мотиваційні історії молодих офіцерів, які пройшли шлях від курсанта до командира в українському війську — в підбірці АрміяInform.

«В армію мене привела дитяча мрія, а вступ до військового навчального закладу — етап реалізації цієї мрії»

Командир 7 корпусу швидкого реагування ДШВ ЗСУ полковник Євген Ласійчук. 36 років. У війську — з 2010 року. Ось як він говорить про свою кар’єру офіцера.

«В армію мене привела, в тому числі, дитяча мрія: чимало старших знайомих проходили службу в, на той момент, аеромобільних військах. Мені симпатизували блакитні берети й тільники. Я чув чимало розмов про десантні війська, застосування техніки, способи десантування. Це мені дуже подобалося, хотілось дізнатися більше.

Згодом був етап реалізації цієї мрії, я вступив до військового навчального закладу. До речі, військова людина від цивільної відрізняється тим, що постійно навчається, вдосконалюється, розвивається. Є база — а ми вже від неї відштовхуємося. Навіть зараз я на посаді командира корпусу проходжу навчання в Національному університеті оборони України, на факультеті Десантно-штурмових військ, оперативно-стратегічний рівень.

Після випуску з навчального закладу в 2010 році я очолив аеромобільно-десантний взвод у 79-ій окремій аеромобільній бригаді. Далі я обіймав лише командні посади: командир взводу, заступник командира роти, командир роти, командир батальйону, заступник командира бригади, командир бригади, тепер — командир корпусу.

З командира взводу до командира батальйону включно я проходив службу в Миколаєві, в 79-ці. Згодом була 81 окрема аеромобільна бригада з дислокацією в місті Краматорськ, там я і зустрів повномасштабне вторгнення росіян на посаді заступника командира бригади…».

Шлях із педагогіки в… безпілотні системи

Командиром першого батальйону безпілотних систем «Хижаки висот» 59-ї окремої штурмової бригади імені Якова Гандзюка Сил безпілотних систем є майор Максим Богачук, на позивний «Кондор».

Його батальйон не покидає лідируючих позицій у цифровому рейтингу ефективності підрозділів: б’ють ворога точно і щедро, інколи працюючи 24/7.

Педагог за освітою, і у 2016 році потрапив до лав 59-ї бригади. Відтоді — понеслося. Ось як він розповідає про свій шлях із педагогіки в… безпілотні системи.

«У 2014 році я був студентом історичного факультету в педагогічному університеті. Це мене, власне, трішки «затримало» від війська. Але, закінчивши університет, буквально за місяць я підписав контракт. Вибір військової частини був також очевидний: це своя бригада (59-та, на той час ППД в Гайсині на Вінниччині. — Ред.), територіально біля дому, недалеко. Тому у 2016 році мені було 23, і я підписав контракт: прийшов у військкомат і сказав, що хочу служити. Мені запропонували кілька бригад — я обрав 59-ту.

У 2016 році почав службу у штабі бригади звичайним солдатом. Потім командування вирішило відправити мене на офіцерські курси. Це був 2018 рік та пілотний проєкт у НАСВ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Отже, у 2019 році я повернувся в бригаду вже молодшим лейтенантом.

З початком широкомасштабного вторгнення я не мав бажання сидіти в штабі бригади та перекладати папірці, бо мене навчили більшого: командування відправило мене в 1-й стрілецький батальйон, це був травень 2022 року.

Я, власне, сформував цей піхотний батальйон: був спочатку начальником штабу, але виконував обов’язки командира батальйону. А в листопаді мене призначили командиром батальйону. Я залишався на цій посаді до липня 2024 року. Потім мене перевели в штаб бригади. І за два місяці по тому я став командиром 1-го батальйону безпілотних систем «Хижаки висот».

«Закінчив НАСВ із відзнакою, мені „лежала душа“ до військової науки»

Командиру 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу полковнику Анатолію Куликівському — 28 років.

До Національної академії Сухопутних військ ЗСУ вступив у 2014 році — і просто після випуску з вишу поїздом вирушив у район проведення тоді ще операції Об’єднаних сил. Прийняв управління взводом.

Відтоді увесь час на війні. Каже, що завжди був наймолодшим у підрозділі, який очолював. А у 2022-му були бої за Київщину, далі — рух фактично по всій лінії фронту

28 років. І ось його рецепт, як у 28 років очолити бригаду.

«Одразу після школи у 2014 році я пішов навчатися в Національну академію сухопутних військ у Львові. Це вже почалася війна, і я, по суті, розумів, чим маю займатися, усвідомлював, що в мене до цього має лежати душа. І всі розуміли, що ми після випуску не будемо служити в тилових військових частинах.

Я обрав фах «Управління діями механізованих підрозділів», тобто піхоту. Навчання в академії — індивідуальна річ. Якщо ти чогось хотів навчитися, якщо тобі це цікаво, якщо ти точно розумів, що тобі це потрібно — то ти там навчався.

Я закінчив НАСВ із відзнакою — був четвертим у рейтингу серед 109 курсантів. Мені «лежала душа» до військової науки, все подобалося, особливо всі військові предмети (тактика, вогнева підготовка тощо). Хоча в школі відмінником не був.

Викладачів із бойовим досвідом на той час в Академії не було. Вже у 2015-2016 роках почали приходити викладачі з реальним бойовим досвідом АТО, було реально цікаво слухати та переймати, розуміти, з чим ти зіткнешся.

НАСВ — потужний навчальний заклад, який здатен підготувати нормального офіцера та командира із сильними індивідуальними навичками та дати поштовх до того, щоб твоя служба у Збройних Силах приносила користь, а не просто сидіти і посади «перестрибувати».

У 2018 році я прийшов у війська, виконували завдання в зоні ООС. Я обрав 72-гу механізовану бригаду, яка була дислокована в Київській області. Очолив взвод. Після випуску ми одразу потягом поїхали в район виконання завдань — то був Бахмут. Мені було 20 років, дитина по суті. На кожній своїй посаді я був наймолодшим у своєму колективі (усміхається): наймолодший командир взводу, наймолодший військовослужбовець у роті — командир роти, теж я. Батальйон прийняв наймолодший військовослужбовець у батальйоні, і це теж я, комбат. Лише в бригаді були, напевне, молодші за мене.

Якось я прийшов на позиції біля Попасної на Луганщині, мені представляють взвод — а там «діди»… Важливо підлеглим показати роботу під час виконання бойових завдань — так, зокрема, формується авторитет.

Протягом року я був командиром взводу. Потім став командиром механізованої роти. Складно насправді, коли ти комроти, тобі 21 рік, у тебе 80 чи 90 військовослужбовців в роті, вони старші та специфічні… Але теж треба було заробляти командирський авторитет, робити підрозділ кращим… Щодо техніки, наприклад, у мене була одна з найкращих рот у бригаді, хоча прийняв її в такому стані, що жодна БМП не заводилася.

За рік я став заступником командира батальйону. Ще два роки служби. Навіть не встиг отримати старшого лейтенанта, як уже лейтенантом тебе призначають на посаду заступника командира батальйону. Старші офіцери дивилися на мене, а в очах читалося: «Та я! Та я до цієї посади 10 років служив! А цей молодий!!!» (усміхається). На посаді заступника комбата наголос був на підготовці.

У 2022 році, з початком повномасштабної війни, мене з посади заступника командира батальйону перевести на посаду начальника штабу батальйону. Це так само заступник комбата, але штабна робота, якою я ніколи не займався.

Мій батальйон очолював Герой України Андрій Верхогляд «Лівша» — вже, на жаль, покійний. Я був його начштабу. Стояли на Київщині, організовували оборону. Це один із прикладів успішних оборонних операцій. 72-га бригада стала основою оборони Києва.

Потім надійшло розпорядження сформувати ротно-тактичну групу на базі нашого 1-го мехбату. Я підійшов до «Лівші» і сказав, що якщо створять РТГР — я їду як командир. Він погодився, але потім таки сформували БТГР. Мене призначили т.в.о. командира батальйону, і ми пішли в так званий рейд за противником, який відступав від Києва в напрямку Конотопа. Згодом зайняли оборону на Сумщині, коли противник відійшов за кордон.

Далі мою батальйонно-тактичну групу перекинули на Харківський напрямок. Мені було 24 роки. В один момент БТГР налічувала 1300 військовослужбовців.

Згодом брали участь у наступальних діях на Харківщині (Козача Лопань, Тернова, Перемога, Старий Салтів) спільно з іншими складовими Сил оборони. Було хайпово тоді: і полонених багато, і техніки та зброї трофейної взяли чимало… Наступали, скажімо так, «на куражах». Визволили чотири населених пункти (Кутузівка, Перемога, Старий Салтів, Тернова).

Потім батальйонно-тактичну групу наприкінці травня — початку квітня перекинули на Луганщину після захоплення противником Попасної, і проводити наступальні дії в напрямку Лисичанського НПЗ було складнувато, я замінив зі своїм підрозділом одразу декілька батальйонів… Це був один із найскладніших моментів, напевне, хоча і після нього ще були… Відновлення наше було в Бахмуті — і потім вже 72-га бригада заїхала в повному складі на Донбас, нам дали смугу, мій батальйон займав оборону на Торецькому напрямку. За два місяці після цього нас перекинули на Вугледарський напрямок. Було «активненько»: дві наступальні операції 155-ї бригади морської піхоти рф. Ну, вони двічі наступали — і двічі від 72-ї бригади плотно брали в рот.

Було колосальне застосування техніки. Пам’ятаю, що в мене за один день бою поїхало 9 ротних колон. Одна така колона налічувала понад 10 одиниць техніки: три танки, наприклад, і далі морпіхи на БМП-3. Точно пам’ятаю цифру: за три дні бою ми знищили понад 50 одиниць ворожої техніки. Ну і, можна приблизно порахувати, скільки «смугастих мужиків» з Владивостока лягло там… Ворожі штурми ми відбивали успішно. КСП батальйону був у Вугледарі.

Згодом мені, у віці 25 років, запропонували посаду заступника командира окремої механізованої бригади. Коли це ще таке взагалі бувало?.. Я не відразу погодився — не хотів свій батальйон залишати… Але зрештою мій комбриг мене відпустив — і я приїхав у 28-му. Бригада вже стояла у Костянтинівці. Заступником командира бригади я тут пробув півтора року.

Вважаю, що найбільший коефіцієнт корисної дії був від мене як від офіцера на посаді комбата і заступника комбрига.

Як командир батальйону я створив потужний колектив, який системно працював. Ми почали застосовувати ефективно БПЛА, «Мавіки», дрони зі скидами, коли вішали дві батареї на БПЛА, щоб залітати на 15 км, чи три — щоб летіти на 20 км. Цей же напрямок розвивав у бригаді. Через півтора року сказали, що треба очолити бригаду — і вибору не залишили.

Це був один з перших випадків, коли молодих офіцерів призначають на такі посади. Скажу точно, що бойового досвіду точно не бракує — війну пробігав із піхотою, знаю, що це таке… Але досвіду життєвого чи досвіду документообігу — не вистачало спочатку. Та набув і цих знань й адаптувався, поруч були потрібні люди«.

Шлях до повного лицаря ордена Богдана Хмельницького: від Луганського аеропорту до Курщини

Майор Станіслав Гавриш — військовослужбовець 80 окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ. Випускник військової академії у Львові, згодом — в Одесі. Каже, що з дитинства мріяв про армію, служба приваблювала.

Загартований боями ще з 2014 року, зокрема за Луганський аеропорт.

Після випуску з військового вишу одразу відправився на Харківщину в базовий табір батальйону. Далі — зона бойових дій. І вже 1 серпня 2014 року Гавриш із підрозділом вирушив у Луганський аеропорт.

У 2021 році офіцер Гавриш їздив на навчання в Чехію — там наші військові проходили курси з бойової стрільби. Тоді разом з українськими десантниками опановували методи ведення вогню за стандартами НАТО військовослужбовці ще з 10 держав. Усі заняття проводили британські інструктори.

Увесь цей акумульований досвід офіцер застосовує і під час широкомасштабного вторгнення росіян. Працює якісно: у вересні 2022 року, тоді ще капітан, Гавриш Указом Президента був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

Тепер офіцер — учасник операції ЗСУ в Курській області. І 16 вересня військовий став повним лицарем ордена Богдана Хмельницького.

«Більш ніж впевнена — спершу вони не сприймали мене серйозно. А зараз готові зі мною йти на бойовий вихід»

Світлана — командирка штурмового взводу 92 окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Свій авторитет вона виборола не словами, а бойовими виходами під час Куп’янської операції — разом із підрозділом, під обстрілами та в найскладніших умовах.

Прийшла у бригаду на офіцерську посаду — після навчання в академії управління діями механізованих підрозділів, де випустилася лейтенантом.

«Я прийшла в бригаду як командир взводу. Коли приїхала, вони побачили маленьку дівчинку перед собою. Я більш ніж впевнена — спершу вони не сприймали мене серйозно», — згадує вона.

Переломним став перший бойовий вихід.

«Коли вони побачили, що я збираюся на вихід, я туди пішла і повернулася. Уже тоді між собою почали говорити, що не злякалася. І далі це пішло, як сарафанне радіо — від одного до другого», — каже командирка.

За її словами, після кількох бойових виходів ставлення в підрозділі змінилося остаточно.

«Зараз це вже було три виходи. Що стосується мого взводу — вони всі готові зі мною зараз піти», — зазначає Світлана.

До речі, як писала АрміяInform, у 2025 році зросла кількість охочих дівчат вступати до вищих військових навчальних закладів.
За результатами вступної кампанії 2025 року співвідношення здобувачів освіти жіночої статі, яких зараховано до військових навчальних закладів, становить — 22,5% від загальної кількості вступників. У порівнянні з результатами вступної кампанії 2024 року приріст кількості здобувачів освіти жіночої статі — 3,5%.

Війна