Троє на сторожі українського Криму: пам’яті перших полеглих патріотів

26 лютого 2026 р. 06:58

26 лютого 2026 р. 06:58

Перший закатований цивільний Решат Аметов. Перший загиблий військовий Сергій Кокурін. Перший розстріляний беззбройний офіцер Станіслав Кричевський.

У росії продовжують брехати про те, що Кримський півострів вдалося загарбати в України й окупувати «без жодного пострілу», тому що ніхто не чинив активного спротиву.

Насправді опір окупації почався від перших кроків агресора на землі українського Криму — його втіленням і символами стали перші троє загиблих патріотів, які виступили проти російських загарбників.

До Дня спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя АрміяInform розповідає про громадського активіста кримського татарина Решата Аметова, військового топографа прапорщика Збройних Сил України Сергія Кокуріна та офіцера Військово-Морських Сил ЗСУ майора Станіслава Карачевського.

Не уявляв життя без українського Криму: Решат Аметов (1975‒2014)

Решат Аметов народився 1975 року в Узбекистані в кримськотатарській родині, що пережила депортацію 1944 року. Під час Другої світової війни його дід Кадир Аметов був радянським розвідником, однак це не врятувало його родину від примусового виселення з рідної землі.

Після повернення на омріяну батьківщину в Криму Решат здобув вищу освіту в Національній академії природоохоронного та курортного будівництва в Сімферополі. Надалі працював на будівництві, підробляв водієм таксі й утримував родину, у якій виховувалися троє дітей.

Його знали як відповідального батька й працелюбного чоловіка, який не цурався жодної праці та самостійно облаштував власний дім. Водночас життя Рената не обмежувалося родиною і роботою — він цікавився суспільним життям та брав участь у громадських ініціативах.

«Він дуже гостро реагував на події на Кавказі, в Чечні, в Татарстані, башкирії, на репресії в Росії. Гостро переживав і події, які відбувалися в Криму, зокрема спроби під час президентства Віктора Януковича розколоти кримськотатарську спільноту.

Він часто запитував себе і людей навколо: що треба зробити, щоб кримські татари об’єдналися і дали відсіч репресіям? Він прекрасно розумів, з чим Росія прийде в Крим», — згадував кримськотатарський активіст, голова ЦВК Курултаю кримськотатарського народу Заїр Смедляєв.

Коли навесні 2014 року російські військові без розпізнавальних знаків захопили ключові об’єкти в Криму, Решат Аметов вирішив відкрито висловити протест проти російської окупації Кримського півострова.

3 березня 2014 року він вийшов на одиночний пікет у центрі Сімферополя біля будівлі Ради міністрів АР Крим, протестуючи проти захоплення півострова. Чоловік стояв один, без прапорів і транспарантів.

Невдовзі до Решата підійшли кілька чоловіків у військовій формі без знаків розрізнення, схопили й силоміць посадили до автомобіля. За даними українських органів влади, після викрадення його могли доставити до штабу проросійського формування «самооборона Криму».

Через дванадцять днів, 15 березня 2014 року, тіло Решата Аметова знайшли біля села Земляничне Білогірського району з численними слідами катувань. Його смерть стала одним із перших задокументованих випадків насильницького зникнення та вбивства проукраїнського активіста в окупованому Криму.

«Решат — людина, яка не уявляла життя без українського Криму і не уявляла життя без свободи. Людина, яку неможливо було скорити і для того, щоб подолати його опір, ці злочинці, ці терористи прийняли рішення його вбити», — наголосив Президент України Петро Порошенко під час вручення ордена «Золота Зірка» Решата Аметова братові закатованого героя.

Решата Аметова поховали в Сімферополі. На церемонію прощання з борцем проти окупації Криму прийшли сотні людей, які вшанували його мужній чин ненасильницького спротиву.

У листопаді 2015 року Решата Аметова нагородили відзнакою «Народний Герой України», а у травні 2017 його було удостоєно звання «Герой України». Обидві високі посметрні нагороди отримали рідні героя.

Сьогодні ім’я Решата Аметова символізує в українській історичній пам’яті мирний громадянський спротив окупації — приклад того, як одиночний ненасильницький протест може стати історичним актом особистої мужності.

Військовий оборонець Криму, який загинув на посту: Сергій Кокурін (1978‒2014)

Сергій Кокурін народився 1978 року в Сімферополі. До лав Збройних Сил України вступив 1997 року і за час служби пройшов шлях від солдата до прапорщика та начальника служби тилу.

До літа 2013 року військовий служив у Сімферопольському об’єднаному військовому комісаріаті. Потому обійняв посаду начальником служби тилу 13-го фотограмметричного центру Військово-топографічної служби України Управління оперативного забезпечення Збройних Сил України.

Цей центр не був бойовою частиною Збройних Сил у класичному сенсі, однак у березні 2014 року він опинився серед заблокованих українських об’єктів на Кримському півострові.

«Ми не передбачали, що росіяни підуть на збройний штурм нашої частини. Ми радше не бойовий, а науковий підрозділ. До того ж ніде в Сімферополі збройних штурмів не було. Люди [які проводили захоплення] були озброєні: пістолети, гранати, гранатомети, автомати. Близько ста по всьому периметру [частини]», — згадував згодом учасник подій підполковник Збройних Сил України Володимир Щурик.

18 березня 2014 року проросійські бойовики та російські військові без знаків розрізнення пішли на штурм будівель фотограмметричного центру. Під час штурму почалася стрілянина, з навколишніх будівель вели вогонь снайпери.

У підсумку російські сили встановили контроль над об’єктом із застосуванням зброї, що стало одним із епізодів силового захоплення українських військових частин у Криму навесні 2014 року.

Саме під час цього нападу на своєму посту загинув прапорщик Сергій Кокурін, який перебував на спостережній вежі та контролював територію частини. Українського військовослужбовця вбили двома пострілами — у голову і в груди.

Також під час штурму важких поранень у голову та ключицю зазнав капітан Валентин Федун. Ще один український військовослужбовець зазнав важких травм голови та ніг від ударів металевою арматурою.

«Це була смерть першого військового, першого оборонця Криму. Вічна пам’ять і вічна слава прапорщику Сергію Кокуріну і всім українським героям, які полягли за Незалежність України, які сьогодні на передовій захищають нашу державність», — сказав відкриваючи засідання погоджувальної ради хвилиною мовчання спікер Верховної Ради України Андрій Парубій.

Сергій Кокурін став першим українським військовослужбовцем, який віддав своє життя, захищаючи свою частину в Криму від російських окупантів. Він — перший військовий, який загинув під час війни, розпочатої російською федерацією 19 лютого 2014 року.

У липні 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України його посмертно нагородили Орденом «За мужність» III ступеня.

Чин і загибель Сергія Кокуріна стали символом боротьби за Україну. Вони повністю руйнують російський міф про «безкровне приєднання Кримського півострова», якому буцімто ніхто не чинив опору і яке немов би відбулося «без жодного пострілу».

Вірний присязі беззбройний офіцер у Криму: Станіслав Карачевський (1981‒2014)

Станіслав Карачевський народився в Бердянську на Запоріжжі. Зі шкільних років прагнув пов’язати своє життя із захистом вітчизни та стати офіцером Збройних Сил України.

Після закінчення Академії військово-морських сил імені П. С. Нахімова в Одесі проходив службу у 10-й морській авіаційній бригаді Військово-Морських Сил Збройних Сил України, яка дислокувалася в районі аеродрому Новофедорівка поблизу Саків.

У 2014 році Станіслав Карачевський мав звання майора та обіймав посаду начальника оперативного відділення штабу бригади. Він категорично не прийняв російської окупації Кримського півострова.

«Ми були метрів за двісті від КПП — біля гуртожитку. Вже виконавши роботу, мали повертатись. І оця група людей навіть не підійшла, а підбігла до нас зі зброєю. Склалось таке враження, що вони когось шукали. А на цьому місці опинились ми. Спочатку був словесний конфлікт, що потім переріс у використання зброї з їхнього боку», — пригадував капітан Андрій Єрмоленко про обставини загибелі Станіслава Карачевського.

Коли територія частини опинилась в оточенні й була заблокована російськими військовими, Станіслав Карачевський брав участь у передислокації авіаційної техніки бригади з аеродрому Новофедорівки до материкової частини України.

Вже будучи в оточенні, військовослужбовці бригади змогли евакуювати з аеродрому в Новофедорівці на материк практично всю справну авіатехніку. За два дні після передислокації техніки планувався також виїзд особового складу бригади.

Увечері 6 квітня 2014 року, після завантаження речей і завершення підготовки до виїзду, неозброєний Станіслав Карачевський разом із побратимами зазнав демонстративного та неспровокованого насильства з боку російських окупантів.

Військовослужбовці армії російської федерації переслідували українських офіцерів аж до кімнати на 5-му поверсі гуртожитку, де жили їхні сім’ї та перебували діти. Станіслава Карачевського застрелив двома пострілами з автомата молодший сержант армії рф євген зайцев.

«Я зараз служу у військовій частині, де чоловік служив. Тут встановили меморіальну дошку. І я відчуваю, що тут про нього пам’ятають. В Бердянську у школі теж таку дошку встановили. Зараз пробують дати школі його ім’я», — розповідала дружина загиблого Ольга.

Станіслава Карачевського поховали в Бердянську. Посмертно військовому було присвоєно звання почесного громадянина міста, а 1 вересня 2015 року на фасаді школи, в якій він навчався, відкрили меморіальну дошку його пам’яті.

Це заслужене вшанування пам’яті військовослужбовця Збройних Сил України, адже у вирішальний момент він обрав Україну, лишився вірним присязі й допоміг вивести морську авіацію з півострова, заплативши за це життям.

Убивство беззбройного українського офіцера російськими військовослужбовцями стало черговим свідченням насильницького загарбання Кримського півострова, адже Станіслав Карачевський не був озброєним, не чинив силового спротиву і не становив загрози для російських військових.

Мужній чин трьох перших захисників, які стали на обороні українського Криму, назавжди залишиться в пам’яті українців. Їхня загибель не була марною, зафіксувавши початок розв’язаної російської федерацією війни проти України, вона засвідчила готовність українського народу боротися за власну незалежність та свободу.

Війна