FT: Чому Україна досі тримається

28 лютого 2026 р. 02:51

28 лютого 2026 р. 02:51

Дональд Трамп не вважав за потрібне згадати четверту річницю російського вторгнення в Україну у своєму зверненні до нації у вівторок. Він лише двічі побіжно згадав найкривавіший за останні 80 років конфлікт у Європі. Уперше — щоб повторити своє твердження, що війна ніколи б не почалася, якби він був президентом; удруге — щоб похвалитися, що все, що США надсилають Україні, оплачує Європа — «повністю і в повному обсязі». Більше він нічого не сказав про війну, яку колись обіцяв завершити за 24 години — завдання, до якого, очевидно, нині втрачає інтерес, пише оглядач Едвард Люс у статті для Financial Times.

А ось як кількома днями раніше підсумував ситуацію Стів Віткофф, універсальний переговірник Трампа: «Це справді безглузда війна».

Віткофф, який не раз хвалив Владіміра Путіна як людину, що говорить із ним відверто, цього разу звучав надто «нейтрально». Чи вважає він армію оборони в цій війні такою ж «безглуздою», як і армію загарбника? Дозволю собі припустити, що так.

Почасти через річницю вторгнення — а почасти через змістовне інтерв’ю мого колеги Кріса Міллера з Володимиром Зеленським — Україна нині не йде у мене з голови.

Найлегше забути тривалість українських страждань. Чотири роки тому, в перший вечір після вторгнення Росії, у нас із дружиною були на вечері двоє добре поінформованих гостей — Радослав Сікорський, нині міністр закордонних справ Польщі, та Енн Епплбаум, авторка відомих книжок про сталінські табори ГУЛАГу й український Голодомор (вони подружжя).

Наша розмова здебільшого точилася про війну, хоча було ще надто рано розуміти, як вона розгортатиметься. Зеленський тоді ще не виголосив свого «черчиллівського» звернення до Америки з проханням про «зброю, а не евакуацію» — це сталося наступного дня.

Доля ряжної  російської колони, яка була знищена під Києвом, ще не була очевидною — до цього залишалися тижні. Більшість із нас тоді вважала, що Київ швидко впаде під натиском вторгнення, яке Трамп уже назвав «геніальним».

Сікорський, як поляк, був значно впевненішим у рішучості України та значно краще поінформованим, ніж загальний консенсус. У будь-якому разі той вечір здається дуже далеким.

Інші краще за мене можуть описати, як змінилося українське мислення відтоді.

Проте за будь-якої оцінки Путін не досяг своїх воєнних цілей . Вважаючи, що більшість українців прагнуть «повернення до материнської батьківщини», він очікував перемоги за кілька днів.

Немає потреби детально зупинятися на тому, наскільки фатально він прорахувався, хоча родичі приблизно 350 тисяч загиблих російських військових, імовірно, мають на це всі підстави.

Він також прагнув відкотити НАТО назад, однак після вступу Фінляндії до Альянсу протяжність кордону НАТО з Росією майже подвоїлася.

Путін ставив на те, що Трамп різко відійде від політики Джо Байдена й «подасть йому голову Зеленського на блюді». Трамп не приховує неповаги до Зеленського — це було очевидно під час неприємної сцени в Овальному кабінеті торік. Але водночас він, здається, почав остерігатися того, що Путін сприймає його як належне.

Попри ентузіазм Віткоффа щодо угод на 14 трильйонів доларів, які російські співрозмовники нібито пропонують (сума, що вшестеро перевищує розмір російської економіки), Путін і надалі прагне капітуляції України . Російський диктатор надто занурений у кров, щоб погодитися на щось менше. Через власну впертість він ризикує втратити удачу мати в США президента, який ставиться до Росії прихильно. Дехто просто не вміє приймати відповідь «так».

Цього тижня я звернувся до кореспондента Financial Times в Україні Кріса Міллера, який знає про Україну більше, ніж я коли-небудь знав. Я нещодавно переглянув стрічку «2000 метрів до Андріївки» — надзвичайний фільм про війну, що вийшлов торік. Поєднуючи кадри з нагрудних камер військових і власні зйомки, відомий документаліст Мстислав Чернов показує виснажливу й криваву боротьбу 3-ї штурмової бригади України за повернення села, яке згодом знову захопили росіяни.

Фільм не романтизує жорстоку реальність багатомісячної битви за встановлення прапора в селі, де не залишилося жодних ознак життя — окрім випадкового кота та тіл солдатів. Сирі кадри Чернова і стриманий закадровий текст позбавлені сентиментальності. У цьому пеклі, всіяним мінами під небом, заповненим дронами, немає жодної романтики війни.

Я запитав Кріса,чи зможе Україна зберегти свою рішучість у найближчі місяці та, можливо, роки? Чи слід нам розглядати цю війну як катастрофу для України?

Відповідає Крістофер Міллер

Добре запитання, Еде. Я живу й працюю в Україні вже 16 років. Якщо існує нація й народ, здатні зберігати рішучість, то це Україна й українці.

З мого досвіду та репортажів очевидно, що українська рішучість залишається вражаючою, навіть попри те, що Росія посилює повітряні бомбардування, знищує дедалі більше критичної інфраструктури й продовжує виснажливий наступ на південному сході. Але українці не є невичерпними. Я бачив країну, яка продовжує мобілізувати величезні резерви стійкості — від солдатів на передовій до цивільних, які переживають відключення світла й ракетні удари. Українські посадовці наполягають, що ніколи не капітулюють, і що важливо — багато звичайних громадян повторюють це. Вони переконані, що поступки Росії та угода на умовах Москви не принесуть тривалого миру — це лише відтермінує нову агресію й дасть агресору час перегрупуватися, переозброїтися та знову напасти.

Втім, сама лише рішучість не виграє війни. Слово «стійкість», яким західні прихильники часто описують українців, у Києві вже стало певною мірою подразником. Українці вдячні за підтримку Заходу, але побоюються, що їх сприймають як надто витривалих, а отже, таких, що не потребують додаткової допомоги — що не відповідає дійсності.

Здатність України продовжувати боротьбу значною мірою залежить від подальшої військової та фінансової підтримки Заходу. Дефіцит боєприпасів, виснаження на полі бою й політичні коливання за кордоном створюють реальні ризики для обороноздатності Києва. Після чотирьох років повномасштабної війни відчувається глибока втома, навіть якщо моральний дух не зламано.

Чи є ця війна катастрофою для України? У людському та матеріальному вимірах — безперечно.

• Значна частина енергетичної інфраструктури зруйнована без можливості відновлення;
• міста перетворені на руїни;
• мільйони українців стали внутрішньо переміщеними особами або виїхали за кордон;
• сотні тисяч військових загинули, поранені або зникли безвісти.

Але катастрофа не означає поразку, як запевнили мене в окремих інтерв’ю президент Володимир Зеленський та мер Києва Віталій Кличко. Україна, ймовірно, вийде з цієї війни зменшеною територіально й економічно виснаженою, але залишиться суверенною та ще міцніше прив’язаною до Європи — так вважає більшість українців, з якими я спілкуюся.

Сам факт виживання за таких умов і проти гігантської російської воєнної машини буде надзвичайним досягненням. Багато хто тут уже звикає до нової реальності: близько 20% території країни, ймовірно, залишатимуться під окупацією в осяжному майбутньому.

Проте багато хто наголошує — як і ви вище — що Росія не досягла своїх головних воєнних цілей: захопити Київ, знищити уряд, підкорити або зруйнувати Україну. І в цьому сенсі це — велика перемога.

Війна