Спеціальне умовно-дострокове звільнення: невидимий ризик, який закладається вже сьогодні

03 травня 2026 р. 17:11

03 травня 2026 р. 17:11

Війна в Україні спричинила появу нового соціально-правового явища — масового залучення до військової служби осіб, які були засуджені чи відбували покарання в установах виконання покарань і були звільнені за механізмом спеціального умовно-дострокового звільнення відповідно до статті 811 КК України. Цю поправку до Кримінального кодексу ухвалила Верховна Рада у травні 2024 року.

За відкритими даними, станом на березень 2026 року до лав Збройних сил України долучилося близько 12 тисяч таких осіб. Це рішення дало змогу оперативно посилити армію в умовах дефіциту людського ресурсу. Водночас воно створило довгостроковий виклик, який наразі залишається поза фокусом державної політики: що буде з цією категорією військових після завершення війни і як їхнє повернення вплине на суспільство.

Проблему засуджених, які обміняли життя за ґратами на службу в ЗСУ, всебічно розглянули експерти правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип» у дослідженні «Служба в «Шквалі»: нормативно-правове регулювання та повсякденні досвіди».

Військова служба як інструмент соціального переходу

Для частини засуджених служба у війську стала реальним соціальним ліфтом. Вона дала змогу вийти з тюремної системи, змінити статус, отримати стабільний дохід і нову ідентичність. У багатьох випадках армію сприймають як справедливішу інституцію, ніж цивільні органи держави, з якими стикалися раніше — часто у формі бюрократії, недовіри або стигматизації.

Однак цей перехід є радше функціональним, аніж реабілітаційним. Людина не проходить повноцінної соціальної інтеграції в цивільне суспільство — вона переміщується з одного жорстко структурованого середовища (пенітенціарного) до іншого (військового), де діють інші, але також жорсткі правила ієрархії та підпорядкування. Це означає, що досвід свободи, автономії та взаємодії з відкритими інституціями залишається обмеженим.

Бюрократія як точка напруги після поранень і демобілізації

Найвразливіший етап — не сама служба, а момент її завершення. Особливо у випадках поранення, інвалідності або звільнення після закінчення особливого періоду. Дослідження показує повторювану проблему: затримки документів, складнощі з оформленням виплат, невизначеність щодо пенсій, відсутність житлових рішень. Формально ці процеси регулює держава, але фактично вони часто залежать від неузгодженої взаємодії різних установ.

Для колишніх засуджених ці труднощі мають посилений ефект. Відсутність досвіду комунікації з державними сервісами, слабкі соціальні зв’язки, брак фінансових резервів і житла створюють ситуацію, в якій навіть стандартні адміністративні процедури сприймаються як загроза чи несправедливість. Як наслідок, виникає стійке відчуття «невидимості держави» — коли права декларуються, але не реалізуються у зрозумілій формі.

У свідченнях військовослужбовців повторюється ключовий мотив: невизначеність і відсутність зрозумілої інформації про власні виплати та статус справ. Затримку коштів або брак комунікації з боку установ часто інтерпретують не як бюрократичну неефективність, а як свідоме приховування інформації або навіть фінансові зловживання. У поєднанні з досвідом життя в закритих інституціях це формує специфічну модель сприйняття держави як системи, що діє непрозоро й потенційно загрозливо. Це одна з ключових точок ризику, яка не зникає після демобілізації, а навпаки — може посилюватись у цивільному середовищі.

Окремою проблемою є житлове забезпечення. Значна частина військових, які пройшли через систему ув’язнення, не мають стабільного місця проживання або сімейної підтримки. Оренда житла часто недоступна через фінансові обмеження або соціальну стигму. Державні механізми забезпечення житлом або компенсацій працюють повільно й не покривають термінових потреб. Як наслідок, створюється ситуація соціальної невизначеності: після служби людина не має базового ресурсу для стабілізації життя — житла, накопичень і часто навіть документально підтвердженого плану підтримки.

Повернення цієї категорії військових до цивільного життя ускладнюється ефектом подвійної адаптації. Ідеться про необхідність одночасно адаптуватися після бойових дій і після тривалого перебування в інституціях закритого типу. Це поєднання створює унікальний психологічний і соціальний стан, у якому людина втрачає звичні орієнтири поведінки в цивільному середовищі. Формуються моделі реагування, характерні для закритих систем: недовіра до формальних правил, орієнтація на неформальні домовленості, сприйняття конфлікту крізь призму сили.

Повоєнний горизонт: системний ризик, який іще не оцінено

Найбільша невизначеність пов’язана з періодом після завершення активної фази війни. Частина цих військових повернеться до цивільного життя без достатньої соціальної підтримки. Частина — з пораненнями, інвалідністю або психологічними наслідками бойового досвіду. Частина — без можливості швидкої професійної інтеграції.

У сукупності це створює групу підвищеної соціальної вразливості, яка потребує не лише формальних гарантій, а й системного супроводу. Йдеться про медичну, психологічну, правову та житлову підтримку, яка має діяти безперервно — від моменту служби до повного переходу до цивільного життя. Без цього є ризик повторної маргіналізації частини цієї групи. І хоча цей процес не є автоматичним чи неминучим, його ймовірність істотно зростає в умовах інституційної фрагментації.

Спеціальне умовно-дострокове звільнення стало важливим інструментом мобілізаційної політики держави. Воно дало змогу залучити до армії у критичний момент тисячі людей, зокрема тих, хто скоїв умисні вбивства. Однак сьогодні стає очевидним: цю модель було розроблено як інструмент входу до системи, а не як модель виходу з неї.

Фактично держава інвестувала в короткострокову військову ефективність, не сформувавши довгострокової політики соціальної інтеграції цієї категорії після війни.

Найбільший ризик полягає не в самій присутності цих людей у суспільстві, а у відсутності механізму, який міг би забезпечити їхній контрольований, підтриманий і поступовий перехід до цивільного життя.

Коли не повністю соціалізовані ветерани, які свого часу отримали свободу згідно зі статтею 811 ККУ, принесуть із собою у громадянське суспільство досвід війни та насильства, не можна сподіватися, що проблема якось вирішиться сама собою або що її взагалі не існує.

Війна