«Ворог готовий спалити десяток квадроциклів за один бліндаж»: прикордонник «Ван Гог» розповів про війну, втрати й Донбас

20 травня 2026 р. 06:32

20 травня 2026 р. 06:32

Він ніколи не бачив себе військовим, але після початку широкомасштабного російського вторгнення в перших лавах став на захист Батьківщини.

Нині військовослужбовець 105-го прикордонного загону імені князя Володимира Великого Владислав на позивний «Ван Гог» займається розвідкою, аналізує дані з поля бою, працює з інформацією від полонених та вже четвертий рік воює на найгарячіших напрямках. В інтерв’ю АрміяInform він розповів, як змінилася війна за роки вторгнення, чому сучасний фронт став «20-кілометровою сірою зоною», як на війні зустрів брата, якого роками не бачив, і про що мріє найбільше.

— Чи думав ти колись стати військовим?

— За жодних обставин, ніколи не бачив себе військовим. Ба більше, будучи студентом, коли запропонували на факультеті піти на військову кафедру, я вхопився за цей шанс, тому що сказали: після військової кафедри в армію не беруть.

— Але ж у 22-му році, після початку вторгнення, сам пішов до ТЦК?

— Сам пішов. Ходили з братом раз, другий, третій. Ніяк не брали. То набір призупинено, то офіцерів не треба, то ще якісь обставини. Але майже пів року нам і в моєму Бориспільському районі було чим займатись. Це район, що не потрапив під окупацію, під прямий вплив противника, але був дуже близько до ворожих позицій.

Я був у добровольчому формуванні територіальної громади. Був керівником на кілька населених пунктів і займався організацією населення. Перший досвід такий був. А вже коли ворога з Київщини вибили до кордону по Чернігівщині — Сумщині, зрозуміло стало, що просто відсиджуватись, тому що мене не чіпають — це не моє.

Ми з братом зібрались і вчергове почали шукати, куди піти. Через військкомат не складалося, тому познайомились із прикордонниками і взяли відношення напряму. Так потрапили на службу. І вже з Борисполя за розподілом потрапили в Чернігів, у бойовий підрозділ, де, власне, вже четвертий рік.

— Розкажи про свій підрозділ, бойовий шлях.

— У Державній прикордонній службі бойових підрозділів як таких ніколи не було. Підрозділи в ДПСУ — лінійні, тобто стаціонарні, відповідальні за якусь ділянку кордону. Уже під час російсько-української війни почали створювати комендатури швидкого реагування для виконання спеціальних завдань. Це за форматом більше схоже на батальйон ЗСУ — підрозділ в підпорядкуванні лінійної бригади, що не стоїть на місці, а має можливість кидати свою ділянку і десь воювати. І вони були достатньо успішними і достатньо непогано організовані в більшості випадків за рахунок мобілізованих людей.

Наш батальйон швидкого реагування в Чернігові організовувався перед новим 2023 роком. На етапі формування нас відправили туди, і з того часу в ньому. Вже чотири виїзди на Донбас. Сумарно — близько двох років провів на Донбасі.

У ДПСУ форма перебування в районі бойових дій дещо інакша, тому що ми воюємо не бригадою, а саме батальйоном. Через це нас постійно передають в підпорядкування або бригадам ЗСУ, або бригадам НГУ. Так, ми працювали на Куп’янщині з бригадою «Буревій», на Покровському напрямку взаємодіяли з бригадою «Рубіж». Тобто ми були в них в підпорядкуванні, саме як батальйон. Якби ми були бригадою, це було б зовсім інакше.

— Що змінилося з 2022-го до 2026 року?

— Війна кардинально змінилася, абсолютно. Я знаю підрозділи, які у 2022 році на позиції легковими машинами їздили: і БК довозили, і провізію. Так, це було небезпечно, але це було. То зараз рідко коли бойова броньована машина заїде до лінії розмежування в 10-кілометрову зону. Якщо вона туди в’їжджає, то ймовірність її повернення вже, будемо казати, не 100-відсоткова. Якщо раніше лінія розмежування була, як на Діпстейті, — буквально смуга, то тепер лінія розмежування завглибшки до 20 кілометрів, де зона взагалі не чиста. Полонених можемо брати на 5–7 кілометрів у тилу, вже за нашими позиціями. БПЛА позиції, які там стоять за 5–10 кілометрів від ЛБЗ, вступали ледь не в рукопашний бій з ворожою піхотою, яка доходить до них. Так, по одному, по двоє, але вони доходять.

Противник дуже змінив тактику, дуже вдосконалюється. Дарма їх називають дурнями. Вони дуже багато технічних засобів використовують і дуже розвиваються в цьому. Фантастична кількість дронів… Дрони, антидронове обладнання, радіорозвідка. Вони прекрасно працюють з радіорозвідкою, радіотехнічною розвідкою, чудово усвідомлюють, де і чим ми зайняті. З технологіями і засобами у ворога, на жаль, все в порядку.

Але вони витрачають величезний ресурс. Якщо для нас втрата одного пікапа вже може мати серйозні наслідки, тому що немає чим вивезти БК чи десь забрати хлопців, то вони відправляють, наприклад, десяток квадроциклів в один кінець без надії, що вони будуть повертатися. Їм просто треба десь швидко проскочити, і щоб там піхота в бліндажі повскакувала. Вони готові знехтувати десятком одиниць техніки, тільки щоб захопити якийсь один бліндаж. Готові запускати авіацію і пускати по три-п’ять КАБ на одну піхотну позицію. Отакими величезними засобами вони хочуть убити буквально одного-двох піхотинців…

— Чим саме займаєшся в підрозділі?

— Я займаюсь розвідкою. У ДПСУ її називають «штабна розвідка». Я говорив, що наш противник розвивається. Ми, звичайно, теж на місці не сидимо. Є підрозділи, які дуже активно використовують технічні засоби. Ну і ми, звичайно ж, теж стараємося вчитися. Коли ми були в підпорядкуванні Національної гвардії, де є підрозділи, які прекрасно технічно обладнані, то вони нас навчали. Наприклад, «Рубіж» та «Азов» дуже нам допомагали, ми просто прекрасно з ними взаємодіяли.

Я займаюсь аналізом даних, отримую дані з різних джерел, зокрема і з аеророзвідки. Оскільки рівень батальйонний, то ці дані дуже швидкі, які швидко потрібно обробити і швидко якесь рішення ухвалити чи швидко якусь дію виконати. Досвіду більшого, бригадного, я поки що не маю. Аналітикою про ймовірні дії противника я ділюсь зі своїми підрозділами, щоб встигли підготуватися до тих дій. Ділюся цими даними нашими підрозділами БПЛА, ударними підрозділами, з підрозділами вогневої підтримки і з суміжними підрозділами, які мають ті самі засоби, що і в нас.

Дізнався я, наприклад, від полоненого про маршрут проходу ворожої піхоти. Я, безсумнівно, з усіма поділюсь, щоб усі знали, що на один кілометр якоїсь ділянки є рівно дві стежки, якими їм умовно безпечно зараз проходити. Звичайно, що в наступну добу буде підсилена увага саме до цих ділянок, і найімовірніше, ця увага буде виправдана.

— Тобі часто доводиться бачити полонених?

— Оскільки в нас рівень батальйонний, то їх не так і багато в нас було. Річ у тім, що з лінії розмежування дуже тяжко їх діставати. Це фантастично складне завдання. До того ж у більшості випадків вони не цінні. Вони не мають якусь інформацію, якою могли б нас зацікавити. Тільки одиниці з них можуть по карті хоча б приблизний маршрут показати. Він мені каже: «Я шёл, видел там ров, а там растёт большой дуб». Плюс у нього ще яка-небудь рація має бути із собою, плюс він десь щось ще бачив, десь щось ще чув. І такі дані збираєш із крихт, адже люди ці чужі. Витягують їх для обмінного фонду. Бо треба своїх визволяти.

Ми взаємодіяли з кількома підрозділами, які грамотно себе поводили. Вони мали розвіддані, що десь проходила ворожа група. Вони не били їх зразу в лоб, а діляночку всю охопили — і вже село в нас у тилу. І в них (у ворога — ред.) немає там логістичного забезпечення, вони там на дизморалі, в них немає багато води тощо. Але накопичилось їх там 20 штук. От тоді вже одразу їх узяли. Так, взяли не всіх. Ясна річ, що вони там стріляються. Але тоді може був сім-десять, а то і більше набір. А щоб щодня масово — ні, немає стільки.

Нерідко під час таких заходів щодо витягування з лінії розмежування в нас втрати були, і втрати важкі, великі… Десь хтось трохи не розрахував або десь хтось знехтував — і все, фатальні наслідки…

— Хочеш згадати когось із полеглих побратимів?

— Дуже тяжко згадувати полеглих побратимів. Коли з ними разом працюєш, служиш, вони ж усі рідні. У нас був побратим на позивний «Аллах Акбар». Добрий, молодий, активний, хороший хлопець із Харкова. В один вечір він привіз мені полоненого, а на другий вечір загинув, коли йшов за другим полоненим. Він дуже хотів зробити все правильно. Якщо ми вчасно виведемо полоненого, опитаємо правильно, обміняємо — він (побратим — реж.) бачив від того користь, дуже хотів дізнатися більше інформації. Пішли на завдання двоє молодих хлопців, обидва загинули. Це жахливо…

У мене із села в підрозділі було чотири чоловіки, залишилось два. Один на першому виїзді загинув, один на четвертому. Тяжко згадувати їх, дуже тяжко…

— Але на війні можна не тільки втратити, а й знайти. Ти зустрів на фронті брата, якого давно не бачив. Розкажи цю історію.

— Це було в Дружківці. Брат — мій одноліток. У нас так склалося, що три троюрідні брати — три однокласники, одного віку, дружили все життя. Потім після школи хлопці своїми справами стали займатися. Брат Юра вивчився на кухаря, поїхав в Одесу працювати, і до 2022 року, напевно, роки два чи три там працював дуже активно, і ми взагалі не бачились. Почалася війна, де він, що з ним — невідомо. 2025 рік, у підрозділі я служу зі своїм молодшим братом. Взагалі з рідні в мене багато хто служить…

Брат каже: «Заїдеш до мене, кави поп’ємо в Дружківці». Кажу, що там треба бути обережним, тому що зранку КАБи прилітали, FPV. Він каже: «Та нормально, вже звикли… Ми знаємо місце, поп’ємо кави, все буде в порядку. Я тебе ще здивую, ти декого побачиш». Кого я можу побачити? Де та Дружківка? Хто мені там може бути цікавий? А це — брат наш, Юрій! Я й уявити не міг, що він у Дружківці. Бо стільки років взагалі не бачились — і треба ж було перетнутись отак от на Донбасі! Цікава дуже була зустріч. Він як вивчився на кухаря, так і працює. Працював кухарем у батальйоні, тепер у бригаді кухар. Але через піхоту пройшов — все по-чесному. Нині уже з Дружківки виїхав, бо там дуже багато літає ворожих БПЛА, дуже небезпечно там стало.

— Розкажи про свій позивний. Чому «Ван Гог»?

— Молодша дочка Марійка займалась малюванням, нам дуже подобалось мистецтво. Наша сім’я взагалі шанує художників, виставки, шанує театр, літературу. Здорово дуже із сім’єю на творчих подіях проводити час! Одного разу, коли дочка ходила на заняття з малювання, запитала: «Тату, що б ти хотів, щоб я намалювала?». А я, напевно, випадково кажу: «Ван Гога намалюй, ту картину, що з перев’язаним вухом». — «Ні, я такого не зможу намалювати». — «А ти спробуй, — кажу, — постарайся та й зможеш». Отака в нас розмова відбулася, і їй запам’яталась, десь у підсвідомості залишився цей Ван Гог.

А вже під час війни вона мене спитала: «Тату, а який позивний у тебе?». А в мене позивного геть ніякого не було. Я думав, що це якийсь складний процес, що треба щоб побратими дали це ім’я, заробити його якось… «Якщо маєш натхнення, — кажу, — підкажи, допоможи». Вона дуже серйозно до цього підійшла. Прислала три варіанти, описані текстом. Дуже чітко. Один був «Козак», другий — «Ван Гог», а третього, до мого сорому, не згадаю. Гарненько описано, чому саме такий варіант мені буде личить, чому саме такий варіант буде зручний. Ну і, на сімейній раді ввечері дуже серйозно все перечитали, обговорили і прийняли рішення гуртом, що все-таки «Ван Гог» буде личити мені найбільше. І все — затвердили. Старша дочка Катерина одразу десь в інтернеті знайшла, де зробити наліпки, замовила мені комплект таких. Тож дочки вирішили, допомогли. Тепер я «Ван Гог». Цікаво, що за чотири роки тільки на останній ротації зустрів чоловіка з таким же позивним в «Азові». Також «Ван Гог». Познайомились, приємний хороший професіонал, толкова людина.

— Як часто бачиш дітей, дружину?

— Насправді рідко. Загін хоч і Чернігівський, від Чернігова до Києва недалеко, але бачитися не вдається. Ми більшість часу проводимо на Донбасі, звідти виїхати під час ротації майже неможливо. Це хіба з якимись надто важливими справами, які треба виконувати. Якщо все в порядку, керівник довіряє, то по дорозі, коли їдеш у справах, заїхати можна. Але що то — я заїхав на 15 хвилин: дітки привіт, цьомки-бомки та й поїхав. Але й то вже добре.

А вже коли повертаємося з ротації на Чернігівщину, на свою ділянку кордону, маємо короткий дуже проміжок часу, за який треба людей у відпустки відправити, бо іншого часу не буде. Полікувати людей, когось перевести в інший підрозділ, когось нового взяти, когось списати — тобто завдань все одно предостатньо. Коли ми попереднього разу на відтяжці були — ледь трошки більше ніж два місяці… А десь пів року перед тим на Донбасі… І потім знову на пів року на Донбас… То коли ж тих родичів, дітей побачиш? Дуже хочеться бути вже вдома, бо я домашній…

— Що ти плануєш найперше зробити після демобілізації?

— Це, як у кіно. Скільки разів прокручував собі в голові це запитання, думаю, як і більшість людей в Україні, і чим далі, тим бажання ці змінюються. Після року перебування на Донбасі не хотів нікого бачити, ніде не бути, нічого не хотів — тільки обійняти дітей, бути вдома із сім’єю. Тепер я вже не знаю, що я хочу, не знаю своєї мети… Я просто хочу, щоб закінчилась війна — і все.

Причому, щоб москалі зібрали манатки і пішли в свої ліси годувати своїх комарів і там прямо, від тих же комарів, здохли. Хай собі живуть там, щоб ноги їхньої не було тут, щоб не швендяли… Це єдине бажання.

— Якою ти бачиш Україну майбутнього?

— Вірю тільки в покоління наших дітей. Все-таки діти значно розумніші за нас, вони геть інакші. Вони не такі, як ми — розумніші, цікавіші, більш розвинуті. Вони більше бачили і більше хочуть бачити. Надія все-таки на них. Ну, власне, війна тільки для того, щоб вони могли розвиватися, для того, щоб вони могли будувати Україну майбутнього, створити щось справді якісне і цінне. Я на це надіюся.

Війна