Від абортів до HIMARS — РПЦ пояснює все, і росіян це дратує

31 травня 2026 р. 09:15

31 травня 2026 р. 09:15

Домашні тварини не потраплять до раю. Вітаміни — «єрунда». Інопланетяни можуть бути янголами. Удари HIMARS — це божа кара за аборти. А найбільша небезпека для людини — «наявність власної думки». Це реальні публічні заяви представників Російської православної церкви за останній рік.

РПЦ давно вийшла за межі храму. Вона поруч із Путіним, губернаторами, школою, армією, розмовами про народжуваність, «традиційними цінностями» та війною проти України. Її голос переважно звучить не як пастирська порада, а як частина державного вказівника: що любити, кого підтримувати, як виховувати дітей, за кого молитися й коли краще не ставити зайвих запитань.

Кількість росіян, які називають себе православними, за останні три десятиліття збільшилась удвічі, й сьогодні це близько 75% населення країни. Але за даними Pew Research Center, лише 6% із них ходять до церкви щотижня, а 15% кажуть, що релігія дуже важлива в їхньому житті. «Православний» у російському випадку — це здебільшого культурна етикетка, а не церковне життя. Росіянин може ставити свічку на Великдень і водночас злитися, коли церковні ієрархи лізуть у школу, медицину або у війну.

Соцмережі добре показують цю суперечність. Починаючи з 2022 року ми в Join Ukraine досліджуємо настрої суспільства в регіонах Росії, щороку кодуючи мільйони дописів і коментарів у ВКонтакте й Telegram. Упродовж 2025 року ми окремо проаналізували тисячі дописів про РПЦ, її роль у війні, союз із владою та риторику духовенства. Критика РПЦ у російських регіональних соцмережах — не масовий антиклерикальний рух, але стабільне тло роздратування. В ньому присутні сарказм, недовіра, побутова злість і відчуття, що церква стала ще одним чиновницьким кабінетом, тільки з кадилом. Це історія не тільки про ВКонтакте. У регіональному Telegram-зрізі за останні три місяці ми зафіксували щонайменше 1424 критичні дописи про РПЦ практично в усіх регіонах. Найбільше обурення спричиняють нав’язування, привілеї, гроші, політична лояльність і впевненість духовенства, що воно має коментувати все — від абортів до шкільної програми.

За обсягом дискусій війна — не головна тема в наших даних: росіяни в соцмережах часто активніше реагують на школу, гроші чи абсурдні заяви. Але саме війна найкраще показує, наскільки далеко РПЦ відійшла від ролі духовної інституції.

Російська православна церква міцно стоїть поруч із державою й допомагає надавати агресії сакрального сенсу. OSW 2024 року писав, що пов’язана з РПЦ структура на чолі з патріархом Кірілом назвала війну проти України «священною». Chatham House 2026 року окремо описував , як роль церкви у військовому наборі й підтримці армії стає дедалі помітнішою.

У російських соцмережах цю роль сприймають без пієтету. Коли духовенство пояснює фронтові ризики покаранням за лайку, коментатори зводять це до формули: вбивати можна, головне — без мату. Коли з’являються історії про ікону, яка «врятувала бійця», реакція — скепсис або жарти. За ними стоїть серйозніша претензія: церква говорить про війну з безпечної дистанції, але просить інших сприймати її як моральну інстанцію.

Є й інший пласт. Церковні діячі прив’язують воєнні події до гріхів, абортів, «неправильної» поведінки або браку покори. Це зручно для держави: провину можна переносити вниз, на громадян, а не на тих, хто ухвалює рішення. Та сама інституція, яка благословляє воєнну машину, водночас претендує на роль морального арбітра всередині Росії.

Той самий мотив — у публічних заявах патріарха. У грудні 2025 року «Фонтанка» писала , що Кіріл закликав росіян дякувати Богові за владу й назвав теперішній час «дуже благополучним». Службова лояльність державного чиновника загорнута в церковну риторику.

Школа — ще одна зона стабільного роздратування. З 1 вересня 2026 року в російських школах починають вводити предмет «Духовно-нравственная культура России». Як повідомляють ЗМІ, 2026/2027 навчального року курс викладатимуть у п’ятому класі, а з 2027/28 — у п’ятому, шостому й сьомому. У його описі — не лише «традиційні цінності», а й вивчення героїв «СВО»: війна вже закладається в морально-виховну рамку для дітей.

Ця тема для росіян є особливо чутливою, бо держава сама активно рухається в бік контролю над приватним життям: демографія, «традиційна сім’я», заборони, стигматизація бездітності. Церковне моралізаторство стикається з реальністю: низькими доходами, дорогим житлом, поганою медициною та війною. На цьому тлі заклик «просто молитися» звучить приблизно як порада їсти тістечка, коли немає хліба.

Гроші, привілеї та міський простір — іще одна стабільна тема. У нашому дослідженні помітно, що коментаторів дратують історії про десятину, пожертви майном, будівництво храмів у конфліктних міських зонах, дорогі реставрації й церковні церемонії за участю місцевої влади. Критика тут дуже практична: якщо місту бракує транспорту, медицини або нормального благоустрою, новини про чергове відрахування на храм або будівництво нового собору сприймаються відповідно.

У Telegram-звіті за 2026 рік були й точкові, але показові кейси: у петербурзькому крематорії викликали поліцію через конфлікт священників за гонорар за відспівування; в Єкатеринбурзі обурення спричинило призначення дружини священника на високу університетську посаду. Такі історії не створюють антиклерикальної програми, але підживлюють головне відчуття: РПЦ — частина світу зв’язків, посад, грошей і доступу.

Але за абсурдом — глибша криза авторитету. Коментатори кепкують не лише з конкретної фрази, а й із претензії РПЦ говорити від імені вищої істини на будь-яку тему. Коли інституція, пов’язана з владою, війною та школою, водночас продукує заяви про гріховність хвороб, тату, освіти чи жіночої самостійності — її слова починають сприймати в штики. Можна посміятися з котів у раю. Але сміх закінчується, коли той самий голос приходить у підручник, лікарню або військову частину.

Висока частка критики РПЦ на Кавказі не означає ліберального чи антивоєнного протесту. Часто йдеться про інший тип конкуренції: локальна мусульманська ідентичність проти православної рамки, яку федеральний центр подає як загальноросійську. Але саме тому ці дані корисні: вони показують, що спроба зробити православ’я універсальною мовою російської державності не скрізь працює однаково. У багатоконфесійній країні церковно-державна модель може не об’єднувати, а підкреслювати нерівність.

Союз РПЦ і держави дає Кремлю зручну ідеологічну мову. Через неї можна говорити про війну як місію, про покору як чесноту, про владу як благословення, про школу як простір правильного виховання. Але для самої РПЦ цей союз — пастка. Що ближче вона до держави, то частіше її заяви читаються як наказ згори. Критика РПЦ у російських соцмережах рідко виглядає як послідовна політична позиція — це радше роздратування, сарказм і втома. Але там, де церква говорить голосом держави, їй відповідають як державі: недовірою, злістю і жартами, які іноді точніші за довгі соціологічні анкети.

А система, з якої починають сміятися і якій перестають вірити, значно гірше мобілізує людей на війну.

Війна