Україна попрощалася з екіпажем Су-24М, який загинув на Хмельниччині

30 червня 2026 р. 20:38

30 червня 2026 р. 20:38

У Повітряних силах попрощалися з екіпажем фронтового бомбардувальника Су-24М, який загинув під час виконання польоту на Хмельниччині.

Про це повідомили у Командуванні Повітряних сил ЗСУ.

Життя обірвалося для двох авіаторів 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка — 55-річного майора Богдана Загорулька та 23-річного старшого лейтенанта Богдана Бабенка.

Між ними було 32 роки різниці. Один мав за плечима десятиліття військової та цивільної авіації, був одним із найвідоміших українських пілотів-випробувачів і керував легендарним Ан-225 «Мрія». Інший народився вже в незалежній Україні, закінчив Харківський національний університет Повітряних сил у 2023 році й лише розпочинав бойовий шлях.

Попри різницю у віці та досвіді, вони швидко стали екіпажем, якому довіряли найскладніші бойові завдання. У бригаді згадують, що якщо іншим екіпажам потрібен час, аби «притертися», ці двоє спрацювалися майже одразу.

Перед кожним вильотом Богдан Загорулько плескав молодшого Богдана по плечу й незмінно казав: «Працюємо!». Востаннє ці слова пролунали 16 червня. Невдовзі зв’язок із літаком обірвався.

У Командуванні Повітряних сил розповіли, що до останньої секунди сподівалися, що екіпаж устиг катапультуватися. До району ймовірного падіння одразу направили літак Л-39, але парашутів так і не побачили.

«Ми до останньої секунди вірили, що вони витягнули, що встигли смикнути катапульти. До останнього сподівалися почути в ефірі, що вони живі. Але, на жаль…», — розповіли у Повітряних силах.

Від «Мрії» до фронтового бомбардувальника

Майор Богдан Загорулько мав унікальну авіаційну кар’єру.

У 1990-х він служив у Старокостянтинові та Умані, а на початку 2000-х перейшов до цивільної авіації.

За роки роботи він освоїв літаки Ан-148 та Ан-158, підіймав у небо Ан-178, переганяв літаки до Іраку та Індії, навчав іноземних пілотів, виконував випробування Ан-22. Саме він у складі екіпажу вперше підняв у повітря Ан-132, а під час святкування 30-річчя Незалежності України керував найбільшим літаком світу — Ан-225 «Мрія».

Після початку повномасштабного вторгнення Богдан Загорулько добровільно повернувся до війська. Він опанував фронтовий бомбардувальник Су-24М і став для молодших льотчиків не лише командиром, а й наставником.

У бригаді згадують, що, попри величезний досвід, він ніколи не тиснув авторитетом. Перед польотами підтримував екіпаж словами: «Все штатно, хлопці, небо помилок не прощає, але ми сильніші».

Його давній побратим розповідає, що після мобілізації вони знову зустрілися у Старокостянтинові й разом пройшли бойові ротації.

«Попри всю цю важкість, попри втому… Це були найкращі часи. З Богданом», — згадує він.

За словами товариша, майор Загорулько був людиною з безліччю захоплень: любив дельтаплани, мотоцикли, човни й майже ніколи не втрачав оптимізму.

Штурман, який мріяв стати пілотом

Старшому лейтенанту Богдану Бабенку було лише 23 роки.

Єдиний син у родині, він захопився авіацією ще в підлітковому віці. Після навчання в Харківському національному університеті Повітряних сил одразу потрапив до 7-ї бригади тактичної авіації.

Фронт не залишив часу на довгу адаптацію. Побратими згадують, що молодий офіцер майже відразу включився в бойову роботу.

Командир екіпажу Максим розповідає, що Богдан був одержимий точністю: міг годинами працювати над маршрутами польоту, враховуючи кожну деталь.

«Страху в його очах я не бачив жодного разу. Була лише невелика невпевненість на початку, але він дуже швидко її подолав», — згадує побратим.

За його словами, після першого успішного бойового удару Богдан щиро радів, що екіпаж виконав поставлене завдання.

Попри молодий вік, він швидко завоював повагу серед льотчиків. Старші військові зверталися до нього, щоб розібрати польоти й порадитися щодо роботи.

Поза службою Богдан залишався відкритою та доброю людиною, яка завжди допомагала іншим.

Водночас він мав ще одну мрію — самому стати пілотом і сісти за штурвал бойового літака.

Не встиг.

Різні покоління — один екіпаж

Днями рідні, побратими та колеги провели авіаторів в останню путь.

Труни, вкриті синьо-жовтими прапорами, і прощальний рев авіаційних двигунів над аеродромом стали останньою шаною екіпажу, який до кінця виконував свій обов’язок.

«Втрачати злітаний екіпаж — це завжди найважчий удар для бригади. Григорович встиг передати малому все, що знав сам, а той ловив кожне слово. До останньої секунди вони залишалися одним цілим», — сказав один із пілотів.

Богдан Загорулько та Богдан Бабенко належали до різних поколінь, але в небі стали одним екіпажем.

Вічна пам’ять українським авіаторам.

Війна