Командир корпусу «Хартія»: Чинити опір мобілізації, знецінюючи військо, означає допомагати ворогу

09 липня 2026 р. 21:29

09 липня 2026 р. 21:29

Командир корпусу «Хартія» полковник Ігор Оболєнський вважає, що разом із ракетним терором росія веде ще одну війну — за зрив української мобілізації.

Про це він написав на своїй Facebook-сторінці .

За його словами, в обох випадках мета агресора — не тільки залякати, а й перекласти відповідальність із самої росії на власну державу.

Ігор Оболєнський зробив допис у відповідь на події у Львові 8 липня, коли цивільні напали на військовослужбовців ТЦК , агресивно поводилися та перевернули службовий автомобіль.

Далі наводимо пряму мову командиру корпусу «Хартія».

Стратегічна мета росії — отримати контроль над Україною, зокрема через захоплення влади. Росії не вдалося і не вдасться зробити це воєнним шляхом. Тому хоче це зробити руками українців, вдаючись до двох основних тактик всередині держави.

Перша – це терор цивільного населення через обстріли. Друга — зрив мобілізації. В обох випадках мета — не тільки залякати, а й перекласти відповідальність із самої росії на власну державу.

У випадку із мобілізацією росія, використовуючи інструменти «рефлексивного управління», розщеплює людей між собою та людей із державою. Розщеплення між людьми працює доволі очевидно — ті, хто воюють, мають звинувачувати тих, хто не воює. І навпаки.

Розщеплення між людьми і державою не так помітне, але не менш загрозливе. Людям пропонуються виправдання на кшталт «люди б пішли воювати, якби…» і далі будь-які варіації «держава була іншою», «держава щось для мене зробила», «держава визначила строки служби (читай — тривалість війни)», «держава зробила так, щоб усі командири були хорошими».

І з часом у людини формується переконання, що це не її страх є перепоною перед виконанням свого обовʼязку, а держава. І, оскільки держава «не дотягує» до моїх стандартів «хорошості», то її спроби спроби мене мобілізувати є несправедливими і я можу чинити їм опір. Аж до знецінення і насильства стосовно власного війська, яке мене ж захищає.

У звʼязку з цим декілька слів про справедливість. Це поняття народжене у Західній цивілізації, до якої ми себе залічуємо. І ми його розуміємо як баланс і гармонію. Однак про баланс і гармонію чого саме йдеться?

Первинно від античності йшлося про баланс «мудрості, мужності і розсудливості». Мудрість, як знання про природу речей. Мужність, як усвідомлення загроз і навченість воювати за те, у що ти віриш. Розсудливість, як уміння розмірковувати і балансувати.

Пізніше з’явилася ідея держави, як політичної спільноти, де люди об’єднуються, щоб захистити свою власність, життя і свободу. На цій ідеї побудовані сучасні демократії, і з цією ідеєю ми хочемо себе ідентифікувати.

Так от, відповідно до цієї ідеї, у людини справедливо виникають лише два обовʼязки – сплачувати податки і воювати, щоб зберегти спільноту-державу. І така держава не може бути поганою, бо вона твоє творіння.

Трансакційне ставлення до держави, мовляв, я буду робити в обмін на щось, не належить до демократичної традиції, але є частиною російської культури. Яку вона далі нам навʼязує.

Відтак, якщо я хочу бути власником у вільній державі, то маю прийняти власний обовʼязок воювати за свободу і власність свою та інших. Саме це і є справедливість. Не лише поважати і цінувати власне військо, яке захищає мене і мою власність. А самому бути власником-воїном.

Якщо я починаю звинувачувати власну державу, я допомагаю росії досягнути своїх стратегічних цілей — замістити відповідальність за війну, терор, втрати і власні злочини. Перекласти цю відповідальність з держави росія на державу Україна. З путіна на власного Президента, який стоїчно робить найважчу роботу – закріплює і розширює плацдарми нашої геополітичної субʼєктності, здобуті на полі бою.

А коли я чиню опір мобілізації, знецінюючи власне військо, то допомагаю війську ворога мене завоювати. А отже втрачаю право на справедливість і на захист своєї власності.

Тепер про те, що робити.

По-перше, повторювати самим собі і один одному: в тому, що ми вимушені воювати, в тому, що на фронті гинуть воїни, а в тилу цивільні винна лише одна держава — росія.

По-друге, перестати протиставлятися один одному. Натомість почати говорити про таке:

• Що про загрози, ворога і цінність власної держави я і мої діти повинні знати?
• Чому ворог намагається знецінити мою державу і мою владу і чому в умовах війни я маю підтримувати Главу держави і Уряд?
• Які навички для гартування тіла і духу я можу опанувати?
• Що таке страх смерті і як навчитися його опановувати?
• За допомогою яких практик я можу розвинути власну войовничість і войовничість свого війська?
• Як мені розвивати критичне мислення і лідерські навички щоб бути якісним командиром?

Саме про це сьогодні треба публічно і непублічно говорити на усіх майданчиках. Розмови на ці теми вирівняють наш досвід і знімуть протиставлення. А відповіді на ці запитання стануть антидотом від російського впливу.

Більш того, коли ми приймемо і почнемо практикувати власну войовничість, цінування власної держави і повагу до Президента, який воює разом з нами, то це буде найсильнішою нашою зброєю, щоб стримувати і відлякувати росіян. І це те, чого росія боїться найбільше.

Війна