Бокораші з карпатських річок стали морпіхами: еліту Армії УНР формували з гуцулів-плотогонів

20 липня 2026 р. 10:25

20 липня 2026 р. 10:25

Елітні підрозділи морської піхоти Дієвої армії Української Народної Республіки формували з гуцулів-плотогонів, які сплавляли ліс гірськими річками Карпат.

Місцевою говіркою їх називали бокорашами від діалектного слова «бокор» на позначення плота, яке запозичили з румунської й угорської мов.

Саме гуцули-бокораші, які займалися досить специфічним, рідкісним та небезпечним видом промислу в Карпатських горах, мали становити основну масу козаків морської піхоти Армії УНР.

Про те, як фахівці небезпечної професії сформували еліту морської піхоти українського війська доби Української революції та боротьби за державність у 1917‒1921 роках, до річниці створення 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського розповідає АрміяInform.

Період Директорії Української Народної Республіки став одним із найскладніших етапів української державності початку XX століття.

Після повалення гетьманського режиму Павла Скоропадського наприкінці 1918 року нова влада постала перед необхідністю формування збройних сил, здатних захистити державу від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Особливе місце у військовому будівництві посідало створення морських формувань, зокрема морської піхоти, яка мала забезпечувати охорону узбережжя, портів і стратегічних об’єктів Чорноморського регіону.

Наприкінці 1918 року найчисельнішою соціальною групою, яка підіймалася до боротьби, були селяни. Для багатьох головним мотивом став не стільки національний ідеал, скільки прагнення отримати землю та зміцнити власне господарство.

Лише невелика, найбільш свідома частина населення була глибоко захоплена ідеєю української державності.

До того ж мобілізовані селяни не мали достатнього військового вишколу та бойового досвіду. Через це українське військо часто поступалося більшовицьким силам в організованості та дисципліні.

«Взагалі у своїй більшості селянство піднялося, головним чином, з причин соціальних, і лише частина його керувалася сильним національним почуттям. Лише найбільш свідома меншість захоплена національною ідеєю», — зазначав у праці «Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 р.» ( Київ‒Мюнхен, 1946, Кн. 1. С. 22‒23 ) начальник оперативного відділу штабу Директорії УНР Микола Капустянський.

Такі само проблеми були притаманні також процесу створення та комплектування особовим складом морських формувань Армії Української Народної Республіки доби Директорії.

На попередньому етапі історії української державності, за доби Гетьманату, Павло Скоропадський залучив до створення українського флоту значну кількість офіцерів колишнього флоту російської імперії.

Однак після повстання проти гетьмана в українському війську залишилася тільки незначна частина офіцерства, яка дійсно прагнула незалежності для молодої країни. Інші ж, зневірившись у владі, під впливом тогочасних подій перейшли на бік білогвардійців або більшовиків.

Тягар визволення українських земель від навали ворога, який роздирав нашу країну з різних боків, ліг на плечі тих, хто лишився.

Після успадкування від попереднього уряду обмеженої кількості кораблів і військових кадрів та матеріальної бази, нагальним питанням стало формування підрозділів морської піхоти, які могли б діяти не лише на морському узбережжі, але й брати участь у сухопутних операціях.

Наказом по Морському Відомству від 25 грудня 1918 року на посаду Морського міністра було призначено старшого лейтенанта Михайла Білинського, імʼя якого нині носить 36-та окрема бригада морської піхоти.

«Людина вогняної енергії, кришталевої чесности, з доброю освітою й службовим досвідом, — він мав ще ту велику чесноту, що на всі справи дивився і до них підходив з огляду інтересів держави, тобто мав державний широкий розум, якого якраз бракувало тоді багатьом провідникам інших наших відомств в їхніх, часами, вузько хуторянських підходах до державних справ», — писав про Михайла Білинського військовий і громадський діяч, старший лейтенант військово-морського флоту УНР Святослав Шрамченко.

25 січня 1919 року Михайло Білинський представив «Закон про фльоту», опублікований у «Віснику Державних Законів». Документ налічував шість частин і визначав принципи комплектування особового складу флоту та морської піхоти.

Згідно із законом, військовий флот мав налічувати 800 старшин і 12 500 матросів, а морська піхота —400 старшин і 4500 матросів. У 1920 році планувалося дозволити наймати понаднормових матросів за контрактом — до 50 % від загальної кількості особового складу.

Закон став важливим кроком у розбудові українського військово-морського флоту та створенні професійної системи підготовки морських кадрів.

У лютому 1919 року війська Антанти окупували узбережжя Чорного та Азовського морів, Директорія втратила флот. Київ був зайнятий більшовиками.

За таких умов Михайло Білинський виступив з ініціативою створення Приморського фронту, до якого б входили берегова смуга Чорного моря з фортецею Очаків, портами Миколаїв та Херсон та 75-верстовою зоною оборони навколо них.

Передбачалося формування двох корпусів та дивізії морської піхоти, які можна було б одразу перекинути на чорноморське узбережжя, а в разі необхідності використати на бойових фронтах на суходолі.

Фактично Миколаїв став штабом берегових військ (майбутньої морської піхоти), але окупація іноземними інтервентами чорноморського узбережжя змусила переїхати до Вінниці, де вже 3 лютого 1919 року розпочалося формування морського полку. Невдовзі формування морських полків довелося перенести до Коломиї на Прикарпатті.

Враховуючи ті проблеми, з якими зіткнулися у формуванні Дієвої армії УНР, а саме невмотивованість та непідготовленість мобілізаційного ресурсу, Михайло Білинський не бажав такого для майбутньої морської піхоти.

Узгодивши з Військовим секретаріатом уряду Західно-Української Народної Республіки мобілізаційні питання, з 24 березня 1919 року в Коломиї він розпочав практичне формування 1-го полку морської піхоти, який дістав назву 1-й Гуцульський.

«Сама назва 1-й Гуцульський полк морської піхоти постала з того, що Михайло Білинський, шукаючи для майбутніх морських частин здорове поповнення, ще не заражене партійною хворобою, і підводячи головну базу національно-державного виховання цих частин, зупинився на гуцульському племені як найменш зачепленому червоною заразою», — писав про ці події Святослав Шрамченко.

Формування 1-го Гуцульського полку морської піхоти відбувалося з 24 березня по 29 квітня 1919 року в Бродах. Діставши повну підтримку місцевого населення, новосформований полк морської піхоти отримав дуже необхідну допомогу: по селах місцева влада, інтелігенція і служителі церкви організували не лише запис добровольців, але й збір одягу та інших припасів.

Це був важливий етап у становленні українських військових сил у складний період визвольних змагань. До складу старшин та підстаршин майбутніх морпіхів залучали вже досвідчених військових з гетьманських полків, зокрема з 34-го Лубенського пішого полку.

Полк мав добре організовану структуру: до його складу входили курені, кінна та кулеметні сотні. Згодом підрозділ було суттєво посилено — він отримав батарею 76,2-мм гармат. Для забезпечення мобільності та виконання бойових завдань використовували 142 верхових та 273 обозних коней.

Великі проблеми були з медичним забезпеченням, які значною мірою вирішив колишній головний лікар австро-угорського флоту, керівник медичної місії ЗУНР у Відні і начальник санітарної управи УГА адмірал Ярослав Окуневський. За власний кошт та використавши свої старі зв’язки у Відні він організував доставку на потреби армії УНР чотирьох ешелонів медикаментів і військово-медичного майна.

Також український адмірал австро-угорського флоту Ярослав Окунєвський зробив великий внесок у комплектування 1-го Гуцульського полку морської піхоти. Саме він сприяв тому, щоб вихідці із західних регіонів України, які мали досвід служби на австро-угорському військово-морському флоті, поверталися в Україну та формували новий рід військ — морську піхоту Армії УНР.

Моряки австро-угорського флоту, українці за походженням, були добровольцями та вміли поводитися зі складною технікою, артилерією й кулеметами, мали залізну флотську дисципліну та тактичну гнучкість. Вони стали взірцевою регулярною піхотою, якої так бракувало Армії УНР у боротьбі з більшовиками. Їх брали на сержантські та офіцерські посади, оскільки вони вже мали досвід служби на флоті, але їхня кількість була недостатньою.

Основну ж масу козаків морської піхоти мали становити гуцули, які займалися досить специфічним та рідкісним видом промислу — сплавленням лісу гірськими річками. Їх ще називали бокораші. Важливу роль відігравав також той факт, що гуцули були не заражені «червоною хворобою» — симпатіями до більшовицької ідеології.

«Кращим людським матеріалом для морської піхоти на думку українського морського керівництва повинні були стати карпатські гуцули, які були обізнані на сплавлянні лісу гірськими річками», — зауважував про них Святослав Шрамченко.

Сплавляння лісу карпатськими річками було надзвичайно важкою й небезпечною працею. Бокораші — гуцули, які керували плотами з колод, — щодня ризикували власним життям. Вони мусили вправно проводити великі плоти через бурхливі гірські течії, сильні хвилі та підводні камені.

Ця робота вимагала великої сили, витривалості, сміливості та досвіду. Вони добре знали характер річки, вміли швидко реагувати на небезпеку і діяли злагоджено, адже від цього залежало їхнє життя.

Бокораші в Карпатах були людьми особливого гарту — сильними, витривалими й безстрашними. Їх недарма називали сільською «елітою» та «каскадерами», адже вони щодня працювали в умовах смертельної небезпеки.

Керувати плотом на бурхливій гірській річці міг не кожен: потрібні були фізична сила, холодний розум, швидка реакція та відвага.

Подібну роль сьогодні виконує морська піхота України. Морпіхи також проходять суворий відбір, мають бути витривалими, дисциплінованими й готовими діяти в найнебезпечніших умовах. Як і бокораші, вони покладаються на командну роботу, взаємну підтримку та мужність.

Якщо бокораші приборкували стихію гірських річок і ризикували життям заради праці та добробуту громади, то морська піхота сьогодні захищає країну, долаючи небезпеки війни. В обох випадках йдеться про людей особливого характеру — тих, кого поважають за силу духу, сміливість і готовність йти туди, де іншим страшно.

Морські піхотинці брали участь у Першому Зимовому поході, що тривав від 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 року, у складі 5-го збірного полку Київської дивізії. Морпіхи УНР дуже добре показали себе в боях за Ярмолинці, Жмеринку та Вапнярку, тому серед них не було великих втрат та не траплялось випадків переходу до ворожої армії, чим не могли похвалитися інші частини.

Це вплинуло на рішення формування 2-го полку морської піхоти, яке розпочалося з 14 липня 1919 року в Камʼянці-Подільському, де розмістили штаб дивізії морської піхоти. До 2-го полку мобілізовували мешканців Наддністрянської України.

На базі двох полків було створено дивізію Морської піхоти під командуванням колишнього морського міністра Михайла Білинського. Згодом було сформовано також і третій полк.

Значна кількість воїнів-морпіхів у складі 1-ї бригади Київської дивізії Головної Волинської групи брала участь у Другому Зимовому поході в жовтні — листопаді 1921 року, героїчно виборюючи право України на незалежність. У цьому поході загинув і творець 1-го Гуцульського полку морської піхоти Михайло Білинський.

Незважаючи на складні історичні випробування, українські морські піхотинці завжди перебували на найнебезпечніших напрямках, самовіддано захищаючи свою державу та її свободу.

Елітні підрозділи морської піхоти Української Народної Республіки були сформовані з добровольців, об’єднаних спільною метою — боротьбою за свободу та незалежність України. До їхніх лав увійшли військовослужбовці гетьманських полків, моряки колишнього австро-угорського флоту та гуцули-бокораші. Різні за походженням і життєвим досвідом, вони стали єдиною бойовою силою, яка заклала підвалини української морської піхоти.

Морські піхотинці України в усі часи залишалися символом мужності, витривалості та незламного бойового духу. Саме їхня відданість державі, бойовий дух і готовність до самопожертви сформували традиції, що пережили століття.

Сучасна 36-та окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського є спадкоємицею цих звитяжних традицій. Як і морські піхотинці УНР, воїни бригади сьогодні боронять українську державність, продовжуючи історію боротьби за свободу України.

Через покоління збереглися не лише військові традиції, а й сама ідея української морської піхоти — елітного війська, заснованого на честі, професіоналізмі та безумовній вірності Україні. Саме цей історичний зв’язок між морськими піхотинцями УНР та воїнами 36 ОБрМП формує ідентичність сучасної морської піхоти України та утверджує її спадкоємність у боротьбі за незалежність держави.

Олена Пучинян

Відділення рекрутингу штабу військової частини А2802

Війна