«У камері ми стояли 11 місяців, сідати не дозволяли»: захисник Маріуполя з «Азову» повернувся з полону після Оленівки і дев’яти етапів

28 липня 2026 р. 06:25

28 липня 2026 р. 06:25

Майже три роки провів у російському полоні військовослужбовець «Азову» Павло на позивний «Пінг», пройшовши через колонію в Оленівці та дев’ять етапувань.

Військовий став свідком теракту росіян на території колишньої Волноваської виправної колонії, коли російські окупанти вбили щонайменше 53-х українських військовополонених, які за наказом вищого військового керівництва України вийшли в травні 2022 року із заводу «Азовсталь» у Маріуполі під гарантії збереження їхнього життя і здоров’я.

Переживши впродовж майже 29 місяців полону численні побиття, катування і знущання з боку росіян, Павло повернувся в Україну під час обміну 18 жовтня 2024 року. Попри гарантовану змогу бути звільненим від військової служби, після реабілітації він повернувся до лав своїх побратимів з «Азову», щоб боронити Україну.

«Для мене це шана моїм побратимам, які полягли в Маріуполі та залишилися в полоні», — каже він з притиском упевненості у своєму рішенні.

До Дня вшанування пам’яті Захисників та Захисниць України, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які були закатовані, страчені або загинули в полоні, Павло «Пінг» поспілкувався з кореспондентом АрміяInform.

Для захисту України обрав найкращий варіант — «Азов»

— «Азов» — одне з найвідоміших українських військових формувань, яке бере початок зі створеного ще на початку Війни за Незалежність добровольчого батальйону. На якому етапі історії «Азову» ви стали до його лав?

— У 2020 році, коли «Азов» був 12-м окремим загоном спеціального призначення. Тоді мені було 18 років і я був до цього в русі «Національного корпусу», де познайомився з майбутніми побратимами з «Азову».

Хотів піти на службу і захищати Україну, й саме «Азов» був для цього найкращим варіантом — хотілося чогось навчитися, спробувати себе.

Закінчив школу, потім навчався в Одеському вищому професійному училищі морського туристичного сервісу на офіціанта-кухаря. Довчився тільки половину — саме на кухаря ( посміхається ), а потім забрав документи, зібрав речі й поїхав до Маріуполя служити.

— Якими були ваші перші кроки в «Азові» — встигли здобути бойовий досвід і спробувати себе ще до широкомасштабного вторгнення?

— Спочатку я перебував в «Азові», так би мовити, ще не підписавши контракт, тому що очікував на курс молодого бійця, а його все не було, бо не могли набрати людей. Потім підписав контракт, пройшов навчання і з весни 2021 року потрапив у підрозділ.

На той час я ще проходив підготовку на полігонах, навчався, далі розвивався. У бойових діях до широкомасштабного вторгнення участі не брав. Перший мій бойовий досвід — це вже 2022 рік у Маріуполі.

«Збирайтеся, тому що почалася війна!»

— Чи було розуміння за певний час — місяці, тижні, дні — що великий напад росії на Україну неминучий? Як для вас почався перший день вторгнення?

— За кілька днів до цього ми бачили звернення президента росії. У нас була також тривога через те, що російський корабель зайшов в акваторію Азовського моря, а ми відповідали за оборону Маріуполя саме з боку моря. Тому висунулися в порт, просиділи там, побачили це звернення путіна. Ми не знали, що буде, але відчували, що щось готується.

Коли побачили, що до нас уже почали перекидати техніку, що йдуть потяги, побачили БТРи, то впевненість, що буде якесь загострення, зросла. Але на таке, звісно, не сподівалися. Ввечері 23 лютого нам наказали готуватися, і вже 24 числа, о четвертій годині ранку — вибухи, сирена, підйом. «Бойова готовність, почалася війна».

Ми збираємося, повністю екіпіруємося, забираємо боєкомплект, усе завантажуємо в техніку, сідаємо й виїжджаємо на місця, куди нас розподілили для оборони міста. Був ранок, ішов дощ. Люди дивляться, як ми їдемо: хтось усередині техніки, хтось на техніці. Люди не можуть зрозуміти, що відбувається.

Ми їдемо й дорогою кричимо: «Збирайтеся, тому що почалася війна!». А люди просто стоять і не розуміють, що відбувається. Ми приїхали на місця, де мали займати оборону. Почали евакуацію, говорили людям: «Збирайте все найцінніше, гроші, забирайте дітей, сім’ю і виїжджайте, тому що почалася війна».

«Вони просто все знищували»: росіяни руйнували Маріуполь безжально

— Якою ви запам’ятали оборону Маріуполя? Наскільки значною була перевага російських військ і що найбільше вразило під час захисту міста?

— Це дуже тяжко. Бачив велику кількість загиблих військових і велику кількість загиблих цивільних людей. Це постійний пресинг, особливо коли Маріуполь уже взяли в оточення. Було дуже тяжко це усвідомити, тому що ми вже розуміли, що не вийдемо.

Маріуполь захищав не тільки «Азов». Його захищали бійці Національної гвардії України, морські піхотинці ЗСУ, інші військові формування. На той час нас було дуже мало, і насправді тягатися з росіянами було дуже тяжко, тому що їх було разів у чотири, у п’ять разів більше.

Якщо все це взяти в комплексі — живу силу, техніку, авіацію — то перевага була, мабуть, не просто в рази, а в кільканадцять разів за потужністю. Ми були змушені відходити, бо закріпитися на позиціях було неможливо, тому що росіяни заходили технікою.

Наприклад, ми тримаємо позицію, а перед нами стоїть будинок — триповерховий або одинадцятиповерховий. Вони заїжджають танками, і поки не знесуть цей будинок, то далі не йдуть. І так — будинок за будинком, будинок за будинком. Після цього вони йшли далі, а нам доводилося відсуватися.

Вони знищували місто. Їм було все одно, чи були в тому будинку цивільні чи військові. Їм було все одно. Вони просто все знищували, тому що боялися йти вперед. Поки точно не знали, що там нікого немає, поки будинок не знесений, вони далі не йшли. Палили будинки, зносили. І так нас відтіснили до «Азовсталі».

У бункері з пораненими було важче, ніж на позиціях

— Оборона «Азовсталі» стала окремим легендарним етапом битви за Маріуполь. Де в цей час тримали позиції саме ви?

— Ще коли я був у Маріуполі, до того як зайшов на територію «Азовсталі», мене поранили. Це сталося в ніч на День дурня — 1 квітня. Отак пощастило, звісно ( посміхається ) — у праве око мені потрапив уламок. Це моє робоче око, а я нічого ним не бачив. Також були множинні уламкові поранення — обличчя, шия, грудна клітка, права рука, обидві ноги.

Тому вже пораненим мене відвезли на «Азовсталь», де я перебував у бункері, де у нас був лазарет із пораненими. Це було в чомусь важче, ніж на позиціях — ліків не вистачало, приміщення переповнене. Люди кричали, стогнали, а допомогти їм не було чим. Щоразу, коли ти прокидаєшся або засинаєш, хтось кричить. І постійно привозять нових поранених.

Тому коли з оком стало трохи краще, я пішов до свого командира й кажу: «Дайте мені вийти на позицію, я вже не можу тут перебувати». Після цього повернувся на позиції. До виходу з «Азовсталі» тоді залишався приблизно місяць. Ми далі воювали — аж до самого наказу про вихід у полон.

«росіяни завжди брешуть, завжди втоптують домовленості в землю»

— Як захисники «Азовсталі» сприйняли наказ про вихід у полон? Чи вірили ви в те, що росія дотримуватиметься домовленостей про збереження життя військовополонених і дотримання їхніх прав?

— Це рішення сприймалося дуже тяжко. «Редіс», наш командир, казав, що ми стоятимемо до кінця, до останньої краплі крові на «Азовсталі». Ми вже із цим погодилися, були до цього готові.

Тому ніхто не хотів виходити в полон, бо ми розуміли, до кого йдемо. Із цими людьми не може бути жодних домовленостей, тому що росіяни завжди брешуть, завжди втоптують домовленості в землю.

Я тоді перебував на позиції. Прийшов старший нашої позиції й сказав: «Хлопці, збирайте речі, ідіть на наше КСП. Звідти ми виходитимемо в полон». Ми були шоковані, не повірили. Ну як так?

Віри в обіцянки росіян взагалі не було. Ви самі знаєте, хто наш ворог і що він робить. Ми гадали, що, найімовірніше, вийдемо — і нас просто всіх повбивають. Згадували досвід Іловайського котла.

Ми прийшли на КСП і чекали там. Вихід тривав кілька днів — із 16-го до 20-го, якщо я не помиляюся. Виходили чергами, спочатку виносили найтяжче поранених — «червоних» ( важкопоранених — ред. ), «жовтих» ( поранених середньої тяжкості — ред. ), тих, хто міг виходити сам. Коли поранених винесли, почали виходити ми.

До останнього дня, до останньої людини, яка залишалася на «Азовсталі», бійці все одно стояли на позиціях і чекали своєї черги. Ми не знали, що може статися. Когось уже забрали, але якби ми вночі послабили позиції, вони могли зайти на «Азовсталь», постріляти людей — і все. Ніхто не розслаблявся.

І навіть коли вже здалися в полон, усе одно не вірили. Мені здається, нехай сто років мине, тисяча років мине, але ми все одно їм вірити не будемо.

«Єдине, що їх стримувало, — камери»

— Спочатку росіяни намагалися створити під фото і відеокамери картинку нібито «почесного полону» й дотримання домовленостей. Коли ви побачили, як вони насправді поводяться з полоненими?

— Сказати, що домовленості порушували, — це нічого не сказати. Коли ми виходили, одразу побачили, які вони. Єдине, що їх стримувало, — це відеокамери. Їм треба було показати всьому світу, що вони дотримуються домовленостей, не чіпають полонених, що це почесний полон.

Насправді все було не так. Коли ми виїжджали з «Азовсталі» й сіли в автобуси, до нас заходили їхні бійці, перезаряджали автомати й казали: «Якщо щось станеться, я вас тут усіх повбиваю».

Ми їхали через Маріуполь, а російські солдати показували на нас пальцями, сміялися. Це почалося відразу. Коли ми виїжджали з Маріуполя, вони стояли біля «Азовсталі». Ті бійці, які їхали з нами в автобусі, одразу зарядили автомати й почали казати, що, якщо щось станеться, вони нас усіх повбивають. А інші просто приколювалися.

З «Азовсталі» нас одразу повезли в Оленівку.

«Нормальної питної води не було, їжі давали дуже мало»

— Якими були ваші перші враження від Оленівки? Як полонених розміщували в колонії та чи розподіляли їх за підрозділами? Яким був побут полонених в Оленівці: що вам давали їсти й пити, чи мали ви засоби гігієни та можливість задовольняти базові потреби?

— В Оленівці полоненими заповнювали бараки. Туди звезли людей з «Азовсталі». Я гадаю, що частину людей ще кудись повивозили, але до Оленівки привезли дуже багато. Там було 10 бараків. Наприклад, один барак: перший поверх — дев’ять людей, верхній — десять. Тобто «барак 9–10».

Людей битком набивали в один барак. Коли місця вже не було, гнали в інший. Потім почали складати списки, хто з якого підрозділу, і розподіляти людей: «азовців» — в одні бараки, морпіхів — в інші, НГУ — у треті.

Воду нам привозили з якогось озера. У нас стояв бак, приїжджала пожежна машина, опускала туди шланг — і все. У воді були твань, пісок, ще якась фігня. Ось така в нас була вода — нормальної питної води не було, їжі давали дуже мало. Їжа була несолона, без олії, пісна. Просто щоб ми не померли — і все.

Із побутом було дуже тяжко, тому що жодних засобів гігієни не було. У хлопців, які виходили з «Азовсталі», іноді були із собою якісь речі. Що мали, тим і користувалися. Але багато хлопців вийшли в полон узагалі без речей.

Наприклад, якби мені побратим не подарував невеликий рюкзак і кілька речей, я вийшов би просто так, тому що всі мої речі згоріли на позиції в Маріуполі.

В Оленівці, не знаю, наскільки це правда, казали, що людей водили кудись «на яму». Потім люди поверталися з побитими сідницями чи ще з чимось таким. Але це було не настільки сильно, як у тих місцях, куди нас перевели далі.

«Людей перед цим просто забрали й перевели в інший барак»

— Чи перебували ви в Оленівці в ніч проти 29 липня 2022 року, коли росіяни влаштували теракт у бараці з українськими військовополоненими. Що ви пам’ятаєте про події напередодні, самі вибухи та перші години після них?

— Я був в Оленівці, але не в тому бараці — «двохсотому», як ми його називали. Людей перед цим просто забрали й перевели в інший барак. Ми гадали, що їх везуть на обмін. Нам казали, що це роблять, щоб розвантажити бараки, тому що людей було багато й не всім вистачало місця.

Я не знаю, як їх відбирали. Казали, що були якісь списки людей, яких переводили до іншого барака. Але я цього не бачив, тому не можу сказати. Я не пам’ятаю, хто саме казав, але говорили, що ці вертухаї з Оленівки отримували списки людей. Їх викликали, наказували збирати речі, шикували й переводили до іншого барака.

У ніч теракту нам сказали десь о десятій годині, що ми маємо зайти в барак і не виходити. Ми лежали, ще ніхто не спав, і десь об одинадцятій годині почули, як біля самої Оленівки, біля цього виправного містечка, почав працювати «Град». Ми чули виходи «Града», а потім — кілька прильотів. Як потім з’ясувалося, це були не прильоти, а вибухи. Ми почули крики, стрілянину.

Спочатку не могли зрозуміти, що саме сталося: чи це наші війська відпрацювали по них, чи трапилося щось інше. Ми більше думали, що наші хлопці відпрацювали по них. А вранці нам сказали, що стався вибух у бараці, де були наші хлопці.

Тих, хто залишився живий, перевели «на яму», до іншого барака. Ми ніяк не могли з ними контактувати й не розуміли, що сталося. Намагалися щось з’ясувати, але не могли. Я зустрів людей, які були в тому бараці, уже коли мене етапували з Оленівки. Кілька наших бійців, які в момент вибуху перебували там, їхали зі мною по етапу. 8 серпня я виїхав з Оленівки.

«Не так фізично, як морально там дуже тяжко»

— В умовах повної інформаційної ізоляції та постійного психологічного тиску що допомагало вам і побратимам триматися? Як підтримували тих, хто починав втрачати надію?

— Звісно, підтримували один одного, тому що самому там дуже тяжко. Не так фізично, як морально там дуже тяжко, бо до фізичного ти звикаєш, а до морального ні.

Побратим, який перебуває поряд із тобою, вариться в цьому разом із тобою. Ви розмовляєте. Отримати інформацію про те, що відбувається на неокупованій території, було неможливо.

У полоні, як я вже казав, дуже тяжко морально. Бувало, що люди вже майже здавалися і ти намагався якось їх відволікти: «Та чого ти? Усе нормально буде. У тебе вдома сім’я. Згадуй сім’ю, ми вийдемо. Обов’язково чимось займемося».

Розмовляли про їжу, спорт, автівки, про те, що людина робитиме, коли вийде з полону. Це трохи допомагало відволіктися. Бувало, що ми по пам’яті переказували фільми або мультфільми для всіх. Намагалися якось відволіктися від усього цього.

«Після Оленівки стало гірше. Набагато гірше»

— Куди вас перевели після Оленівки та як відрізнялися умови утримання від Оленівської колонії?

— Після Оленівки стало гірше. Набагато гірше. Ми потрапили в інше місце в Донецьку. Там, коли нас приймали, коли тільки-но ми заїхали, стояли хлопці й почали сперечатися, хто швидше вирубиться. Спочатку ми не зрозуміли, про що вони. А коли нас привезли безпосередньо до місця перебування, я вже зрозумів, тому що почалася «прийомка».

«Прийомка» — це коли вибігаємо з автівки і нас починають бити: стоїть коридор із людей, які лупцюють нас палицями, ногами й руками. Це початок «прийомки». Потім у нас беруть відбитки пальців, кров, записують дані, з нами розмовляють слідчі.

Під кінець ти заходиш до кабінету. Мені сказали роздягнутися. Потім сказали: «Якщо не хочеш, щоб ми тобі поламали руки, поклади руки за голову, обіприся об стіну і стій». Я обіперся об стіну, і мене просто почали бити. Били ПВХ-трубами для води.

Десь на п’ятнадцятій хвилині я почав повертати голову й побачив, що об мене вже зламали цю ПВХ-трубу. Так приймали мене. А деяких хлопців просто клали на підлогу, ставали їм на руки й ноги та били.

Потім нас закинули до камери, розрахованої на 10 людей. Туди натрамбували 25 людей. А це було ще влітку. Воду тоді могли вимкнути на тиждень. І все — немає води, нічого. Спека, а в камері стоять 25 людей.

Нам дозволяли тільки стояти. Якщо ми сідали й вони це бачили, то заходили й починали бити всю камеру — усіх. Або змушували виконувати якісь фізичні вправи.

Нам не видавали тарілок, ложок чи виделок. Коли я заїхав, побачив там якісь саморобні виделки й ложки, зроблені, не знаю, з пляшок від шампуню чи з бляшанок. Мабуть, їх зробили й залишили ув’язнені, які сиділи там раніше.

Тарілки були одноразові, як ті, що продають у магазинах. Якщо тарілка ламалася — усе, нової ніхто не давав.

Поки до нашого місця перебування завозили інших людей, майже щодня, приблизно протягом двох місяців, до нашої камери заходили й просто били всіх. А нас або били безпосередньо в камері, або виводили на «продол» — це коридор, — ставили на коліна й били там.

Я пробув у цьому місці 11 місяців. За 11 місяців нас лише два чи три рази водили до лазні. Помитися більше ніяк не можна було. У камері ми стояли 11 місяців, сідати не дозволяли.

«Мене засудили до довічного ув’язнення»

— Куди ви потрапили далі? У Донецьку — це був найгірший період чи далі стало ще важче?

— У мене загалом було дев’ять етапів. Після Донецька мене відправили до Горлівки. Там мене почали катувати й фабрикувати проти мене справу — звинувачували у вбивстві двох цивільних людей у Маріуполі.

Мене просто завели до кабінету, назвали місце, двох людей і сказали: «Згадуй». Я відповів: «Я цього не робив». Він запитує: «Ти додому дзвонив?» Я кажу: «Ні, не дзвонив». Він відповідає: «Зараз подзвониш».

Мене заводять до кабінету, прив’язують до стільця, підключають до вух «тапік» ( радянський польовий телефонний апарат ТА-57 — ред. ), починають крутити і бити електрострумом. У них це називалося «дзвінком додому». Крутять і б’ють, крутять і б’ють, поки ти не скажеш «правду».

Спочатку я казав, що ні, я цього не робив. Потім, коли зрозумів, що вони мені зараз спалять мозок через вуха й не зупиняться, сказав: «Так, добре, це я зробив». Тоді вони прибрали «тапік», відв’язали мене й сказали: «Ну чого ж ти одразу не сказав?»

Потім я мав написати від руки, що це зробив. Питаю: «Ви хоча б підкажіть, будь ласка, що мені писати». Він відповідає: «Ти що, не знаєш, що писати? Тебе ще раз відвести додому подзвонити?»

Насправді в цих справах їх не цікавить правда. Коли вони починають тебе катувати, ти кажеш: «Так, так, це я зробив». А вони відповідають: «Ти що, триндиш? Давай кажи правду». Ти погоджуєшся й підписуєш справу — їм усе одно не подобається. Не погоджуєшся — теж не подобається. Для них ти в будь-якому разі брешеш, і вони продовжують катувати.

Це відбувалося в Горлівці. Я гадаю, що в інших містах із хлопцями робили так само. Десь жорсткіше, десь трохи легше. Після того як на мене оформили цю справу й я все підписав, мене відправили назад до Донецька. Там я провів ще дев’ять місяців. Мене засудили до довічного ув’язнення.

«російською пропагандою нас „грузили“»

— Після вироку щось змінилося? Ви постійно були на тимчасово окупованій території України чи вас перевезли до росії?

— Після вироку я поїхав по етапу: Ростов-на-Дону, потім москва, Кіров, Воркута. Кінцевим місцем мого перебування було місто Харп — це Ямало-Ненецький автономний округ, Заполяр’я. За два з половиною роки найлегшим місцем була москва. Ми приїхали туди, нам ніхто нічого не сказав, нас пальцем не торкнулися. От саме там усе було нормально.

А інші міста я навіть не знаю, як порівнювати. Наприклад, до одного місця я приїхав, почалася «прийомка» — на мені просто повністю розрядили електрошокер. І все. Тільки в москві до нас ставилися більш-менш нормально у фізичному плані. А морально ти все одно розумієш, що перебуваєш у в’язниці.

— Чи намагалися росіяни переконати вас у тому, що Україна програє війну або забула про полонених? Яку інформацію вам дозволяли отримувати?

— російською пропагандою нас «грузили». У якийсь момент нам почали видавати газету з російськими новинами — ми тоді були в полоні вже десь пів року. У газеті писали, скільки вони вбили наших людей, скільки підбили техніки, скільки всього знищили. Там були просто неймовірні цифри. Я не знаю, де ми в Україні стільки всього взяли.

Наприклад, коли ми перебували в полоні приблизно пів року, вони вже писали, що знищили в нас близько півтори тисячі танків. Я думаю: де ми взяли півтори тисячі танків? Вони ж не тільки нам нав’язували цю пропаганду — вони пропагують це своєму народові.

Коли нас везли до останнього місця перебування й ми були в Москві, так вийшло, що я потрапив до камери, де був телевізор. Ми ввімкнули телевізор, а там головна пропагандистка росії — скабєєва. І постійно на телеекрані ця скабєєва розповідала якусь таку жорстку дичину, що я просто хотів собі вуха відрізати, щоб цього не слухати.

Наприклад, нам дали британські танки ( Challenger — ред. ) — всього кільканадцять штук. Вони підбили один і протягом півтора тижня крутили той самий кадр, але щоразу говорили, що підбили новий танк. Ось така в них пропаганда. Так і з’являлися їхні цифри нібито знищеної української техніки.

«Думав, що нас везуть фабрикувати ще одну справу»

— Ви провели в полоні майже три роки — що дозволяло вам триматися в неволі? Чи вірили ви, що повернетесь в Україну за обміном?

— Знаєте, спочатку я вірив. Гадав, що повернуся додому, усе буде добре, усе буде чітко. Але будь-яка річ має накопичувальний ефект. Місяць сидимо, пів року, рік, півтора року, вже майже два роки. І щоразу думаєш: ну скільки ще можна? Скільки це триватиме?

Ти починаєш морально тухнути. Просто морально тухнеш і вже нічого не хочеш. Уже не сподіваєшся на обмін. Забуваєш про життя, яке було в тебе до цього. Ти просто існуєш. Перебуваєш там та існуєш.

Сьогодні сніданок. Ой, клас, що сьогодні на сніданок? А про що сьогодні подумати? Може, ще щось цікаве на думку спаде. Ось і все.

Ти підтримуєш побратимів, але тобі самому тяжко, тому що розумієш: найімовірніше, додому вже не повернешся. А оскільки мене засудили до довічного ув’язнення, я взагалі не гадав, що повернуся додому.

— Коли ви дізналися про обмін і з’явилася впесненість, що вас справді можуть обміняти?

— Я дізнався про це в останню хвилину. Мене забирають з останнього місця, де я сидів, нічого не пояснюючи. Забрали мене й ще одного хлопця. Завели нас у «стакан» ( спеціальне приміщення з мінімальною площею для тимчасового утримання та / або обшуку — ред. ), повністю перевірили, роздягнули.

Запитують: «Ви всі речі із собою забрали?» Я кажу: «Та ні, нам ніхто нічого не казав». Він каже: «Ну, забирайте речі, у вас етап». Ми запитали, чи можуть вони принести наші речі. Нам їх принесли, посадили в автівку й повезли.

Я їду й не можу зрозуміти, куди нас везуть. Уже ж довічне, уже сидимо. Куди ще далі? Думав, що везуть фабрикувати ще одну справу. У них це звичайна практика: людину засуджують, а потім, коли треба повісити на неї ще щось, забирають із місця перебування, знову фабрикують якусь справу, засуджують і повертають назад.

Ми поїхали. Чую, працює літак. Думаю: «Ого, куди це нас?» Нас зустрічають і кажуть: «Ми вас будемо перевозити, ми — ваша охорона». Ми сідаємо. Нам кажуть: «Не підіймайте голови. Будете нормально й спокійно їхати та летіти — усе буде добре».

Я сиджу, біля мене двоє охоронців. Підіймаю голову, дивлюся — і до літака починають заходити звичайні цивільні люди. Ми летіли цивільним рейсом — уявляєте?!

Нас було п’ятеро і ми прилетіли до москви. Нас там розмістили і до четвертої години наступного дня ми перебували там, а потім нас знову кудись вивели на етап, привезли до аеропорту.

Виходить людина з охорони, несе папки з нашими справами. Ми запитуємо: «Куди нас?» Він каже: «Не знаємо, може, буде обмін». Хлопці почали радіти. А я сиджу й розумію, що цього не може бути. Не може бути, тому що ми вже стільки просиділи — і тут обмін.

Стоїмо хвилин 15, чекаємо. Тут заходить охоронець і каже: «Відміна, повертаємося назад». Десь усередині ще була надія, що це справді міг бути обмін. А коли він сказав «відміна», у мене все просто до п’ят опустилося. Я потух.

Ми поїхали. Чую, що звук літака віддаляється. Думаю: «Ну все, повернемося назад». Потім чую, що літак знову наближається. Нас виводять і кажуть: «Ми вам зав’яжемо очі, зв’яжемо руки й будемо виводити. Вас там перехоплять, ідіть, вас чекають».

Нам зав’язують очі, зв’язують руки, виводять. Нас перехоплюють інші люди й починають кудись вести. Уже з’явилося якесь розуміння, що це може бути обмін, тому що нас почали заводити трапом до вантажного літака. Коли мене завели, там уже сиділо багато людей.

Потім ми прилетіли на якусь базу. Нас завантажили в автобуси, дали поїсти. Сказали, що можна трохи відкрити очі й розв’язати руки, щоб поїсти. До нас заходить людина з російської армії й каже: «Мужики, якщо ви сьогодні будете нормально поводитися, то поїдете додому». Ось тоді тільки ми вже зрозуміли, що це справді буде обмін.

«Коли нас обміняли — не вірилося, що ми вже повернулися додому»

— Вас обміняли 18 жовтня 2024 року. Що найбільше закарбувалося в пам’яті з моменту повернення та перших годин на українській землі?

— «Азовців» узагалі дуже важко обмінювали й обмінюють. Вони просто не хотіли віддавати — і все. На той час наш обмін був найбільшим обміном «азовців» після обміну командирів.

Нас зустріли тепло. Ми їхали, люди кричали. Була вже ніч, але ті, кому було не байдуже й хто ще міг прийти, виходили, зустрічали нас, кричали. Нас повезли до Чернігова. Там перевдягли, погодували, ми помилися. Дали телефони, і ми зателефонували своїм сім’ям.

До когось сім’я одразу приїхала на обмін. Наприклад, моїй сім’ї ніхто не казав, що буде обмін. Вони дізналися про це приблизно за годину до того, як я приїхав до Чернігова.

Коли нас обміняли, насправді не вірилося, що ми вже повернулися додому. Здавалося: усе, це все закінчилося. Перший тиждень я і багато хлопців майже не могли ні спати, ні їсти. Ти не можеш зрозуміти, що з тобою відбувається.

Потрапляєш у зовсім інше життя. Щойно ти сидів у в’язниці, їв баланду. Щойно відкривали камеру й тебе били. А тут тебе вже носять на руках.

«Продовжити служити — це шана моїм побратимам»

— Після лікування й реабілітації ви мали право звільнитися зі служби, але вирішили повернутися до «Азову». Чому ви ухвалили це рішення, як до нього поставилася родина та чим займаєтеся тепер?

— Коли в мене закінчилася реабілітація, я вирішив, що повертатимуся назад. Це було дуже тяжко, тому що сім’я не хотіла, щоб я повертався. Та я вже доросла людина, я воїн, і вирішив, що далі служитиму. Продовжити служити для мене — це шана моїм побратимам, які полягли в Маріуполі та перебувають у полоні.

Треба щось робити. Просто сидіти зараз і казати, що війна — це не моє, я не можу. Я хотів би донести до українців таку думку, бо багато людей вважають, що війна, яка зараз триває, їх не стосується. Вони кажуть: «Це не моя війна». Хоча ви самі бачите: б’ють по містах, б’ють по людях, убивають, а вони далі кричать: «Це не моя війна».

Ті, хто не бачив, що сталося в Маріуполі, Бучі, Ірпені, коли заходили росіяни, можуть думати, що росіяни прийдуть і нічого їм не зроблять, тому що вони цивільні й нічого не робили. А такого не буде.

Я хочу звернутися саме до українців, щоб вони почали братися за голову, почали щось робити. Тому що, якщо ми зараз не об’єднаємося, нам буде дуже тяжко. Таких людей, як я, мої побратими та інші хлопці, які воюють, із кожним днем стає все менше.

І якщо ми нічого не зробимо, то ходитимемо тут під цією триколорною ганчіркою. Хочу, щоб люди почали думати й діяти, а не просто писати в соцмережах коментарі про те, які всі погані.

Війна