Крик у порожнечу. Чому російське реагування на палаючі НПЗ та Wildberries перетворюється не на бунт, а на мережеве пищання

04 серпня 2026 р. 17:06

04 серпня 2026 р. 17:06

Колись у давні часи я читав спецкурс «Думати як російський офіцер». Тобто проникати в систему мислення противника. Курс був простий, але я стикнувся з непередбачуваними складнощами.

Слухачі щосили старалися, але максимум, що в них виходило, — намагатися думати як погані українці. А це не те. Колаборантство як психологічне явище — це зоологічне намагання стати схожими на агресора, щоби завоювати його прихильність. Ніколи в історії це не вдавалося. Найпростіший приклад, документально засвідчений, — шанобливе ставлення норвежця Квіслінга до Гітлера, і навпаки — презирливе ставлення клінічного психопата до політичного недоумка.

Отже, у суспільній оцінці москалів (щоб двічі не вставати — подекуди це й про поляків) ми проєктуємо на великі групи власне уявлення про те, як можна спотворити мораль і етику. Але потворності — це завжди опорна конструкція національних колоритів, бо це те, що на споді.

Ми привчені думати, що архетип (для тих, хто чув, що воно таке) — це щось величне й духовне. Величне — либонь, так. Але варто вам зазирнути в точні, не політкоректно адаптовані переклади грецьких міфів, і ви побачите там тріумф жаху, хаосу та повної аморальності персонажів. У нашому, Арістотелевому розумінні. Архетип, як і жива природа, не знає нічого про мораль і етику.

Тому спостерігати за сучасними російськими соцмережами — таке собі задоволення. Це однаково, що читати клінічну історію хвороби масової свідомості й управління нею від часів Нерона.

Останніми тижнями стрічки reels, shorts і TikTok заполонив драматичний контент: дрібні підприємці та селери маркетплейсу Wildberries зі сльозами на очах підраховують мільйонні збитки від пожеж на складах і логістичних колапсів. Автовласники знімають нескінченні черги на АЗС або зачинені колонки без пального в регіонах, удавано дивуючись, як у «великій нафтовій наддержаві» раптово зник бензин.

По-перше, не ведіться на оригінальність таких проявів.

Їхні вербалізовані шмарклі викладаються за єдиним шаблоном. Це примітивний розрахунок операторів впливу на видушування крапель співчуття у дегенеративної частини західної аудиторії. Плюс ботоферми, які створюють для маргіналів ефект репрезентативності.

Виходить же з палестинською тематикою, геноцидом? Виходить із Волинню й українською тематикою в Польщі? Можна скільки завгодно заламувати руки щодо цього, але ефективніше заламувати руки конкретним корисним ідіотам. Доки це робиться в гомеопатичних дозах, ідіоти в очах інших ідіотів набувають статусу страждальців за ідею.

По-друге, в усій цій хвилі шмарклів, істерик та обурення є ще одна фундаментальна деталь — повна, майже хірургічна ампутованість причинно-наслідкового зв’язку.

Ці люди демонстративно кричать «у нікуди». Якщо це й бунт, то специфічно москальський — на колінах. Вони не проклинають Путіна, який розпочав криваву загарбницьку війну. Вони мляво реагують і на Україну. Кількість тих, хто волає про «хохлів», приблизно дорівнює кількості тих, хто пошепки звинувачує Кремль. Переважна більшість адресує свій вереск абстрактній порожнечі, космосу чи стихійним силам природи. Так безпечніше.

Чому люди, які через перенесення війни на їхню територію опинилися в боргах, як у шовках, перебувають у такій тотальній когнітивній прострації? Чи переросте їхній розпач у чинник розхитування російського режиму, чи, навпаки, стане паливом для нової хвилі мобілізації та поповнення окупаційної армії?

Те, що ми бачимо сьогодні в коротких відео росіян, — це не просто банальний страх перед ФСБ чи статтею про «дискредитацію армії». Це значно глибший психологічний захист колективного несвідомого, побудований на завченій безпорадності й так званому захисному інфантилізмі.

Для пересічного москаля-підприємця зіставити пожежу на складському терміналі чи дефіцит АІ-95 із ударами українських дронів та рішеннями вищого керівництва РФ означає провести миттєву самодеструкцію власної картини світу.

Ланцюжок міркувань, якщо його пройти до кінця, є смертельним для психіки росіянина: збитки та відсутність бензину — наслідок війни — війну розпочав Путін — Путін помилився — моя держава є агресором — руйнування мого життя виправдане й справедливе. Російська психіка категорично відкидає таку послідовність. Їй психологічно безпечніше сприймати дефіцит бензину чи збитки на Wildberries як стихійне лихо — град, зсув ґрунту чи ураган . На град не подаси до суду, ураган не знеціниш у соцмережах. Можна лише плакати й питати в небес: «За що нам це?».

Упродовж усіх років повномасштабної агресії більшість дрібного бізнесу та російського міщанства, що паразитувало на ньому, жила в комфортній парадигмі: «Війна десь там, її ведуть контрактники, зеки та професіонали за великі гроші, а в нас тут бізнес, закупівлі з Китаю та кава на мигдалевому молоці».

Вони сприймають атаки на НПЗ чи склади не як законний акт відплати з боку України, а як прикру «виробничу травму» чи природний збій логістики. Україна для них — це не рівноправний суб’єкт, але й не ворог у нашому розумінні цього слова. Ми — абстрактна «несприятлива обставина». Звідси й мляве: «Ну, буває».

Протягом тривалого часу російська влада підтримувала ілюзію, що війна ніяк не зачіпає глибинний тил. Проте останні місяці завдали нищівного удару по двох стовпах побутового комфорту російського «середнього класу»:

Вони відчули не прозріння чи каяття, а панічний розпач. «Дах», який Кремль обіцяв у обмін на повну політичну пасивність, виявився дірявим.

Чи стане цей розпач інструментом розхитування режиму Путіна, чи Кремль зможе використати ошалілих від раптових боргів людей на свою користь?

Раціонально очікувати на реалізацію найпрагматичнішого для Кремля сценарію: втрата бізнесу / збитки на Wildberries — кредити та борги — відсутність інституту банкрутства — єдиний вихід — контракт.

Дрібний підприємець, який опинився з боргами у 2–5 млн руб. і без жодних перспектив відновити бізнес, у російських реаліях стає абсолютно безправним. У РФ немає механізму порятунку від кредиторів.

І тут — держава. За підписання контракту на «СВО» регіональні та федеральні виплати сукупно сягають вже 2–3 млн руб. Погіршення економічного стану дрібного бізнесу та розорення населення — найефективніший рекрутинговий інструмент для російської армії. Що гірше й безвихідніше цивільне життя, то дешевше й легше Кремлю купити його.

Коли вони волають у reels: «Куди дивиться влада? Захистіть нас!», то вимагають не припинення війни, а більшої ескалації. Кремлівська пропаганда каналізує ці сльози: «Бачите, ворог позбавляє вас бензину й палить ваші товари! Нам треба згуртуватися, провести нову хвилю мобілізації!».

Писк у нікуди без згадки справжніх винуватців не є унікальним феноменом. Історія знає чимало прикладів схожої реактивної поведінки суспільств під тиском авторитарних режимів.

Коли союзники розпочали масовані килимові бомбардування німецьких міст (операція «Гоморра» в Гамбурзі, руйнування Дрездена), реакція цивільного населення Третього Райху була ідентичною.

Німці, втративши домівки та майно, виходили на вулиці, ридали й звинувачували місцевих гауляйтерів у поганій роботі пожежників чи ППО. Німецький історик Гец Алі зазначав: бомбардування сприймали як «абстрактне зовнішнє лихо». Результатом став не бунт проти Гітлера, а масовий вступ німців до фольксштурму чи робота на оборонних заводах за пайку.

На тлі Афганської війни та катастрофічного розвалу радянської економіки суспільство вибухало локальними бунтами через відсутність цигарок, мила чи цукру. Водночас ніхто не пов’язував порожні полиці з астрономічними військовими витратами СРСР на перегони озброєнь та утримання комуністичних режимів у Африці й Латинській Америці.

Перед капітуляцією Японії населення потерпало від голоду. У щоденниках того часу зафіксовано масовий гнів цивільних на «жадібних спекулянтів» і «нечесних торговців рисом». Думку про те, що причинно-наслідковий ланцюг веде до імператора та загарбницької війни в Китаї, блокували на рівні самоцензури.

Соціальна психологія пояснює це трьома концептами:

Чи означає це, що українські удари по паливній та логістичній інфраструктурі ворога не досягають мети? Досягають. Але потрібно розділяти прямий військово-економічний ефект тактичного характеру та сентиментальні завищені очікування щодо стратегій «народного повстання в РФ».

Перенесення війни на територію РФ не виведе росіян на жодні барикади. Доведено Курською операцією. Це наївно й безвідповідально. Навпаки, в короткостроковій перспективі це навіть поповнить підрозділи окупантів боржниками та банкрутами.

Але навіть у середньостроковій перспективі це перетворює російське суспільство на «сухе дерево». Атомізовані, зневірені, налякані й позбавлені будь-якої ідейної переконаності люди не вийдуть проти Путіна.

Але вони не вийдуть і захищати його. В російській історії ще з часів монархії таке було не раз.

Коли російська система врешті-решт дасть внутрішній збій нагорі, це суспільство із абсолютно холодним відчуженням і навіть зловтіхою спостерігатиме за падінням Кремля.

Вони так само зніматимуть shorts і reels, так само пищатимуть у космос, але жоден із них не підведеться з дивана, щоб урятувати режим, який загнав їх у злидні, борги та війну.

Війна