Пам’яті Героя України, підполковника Олександра Орлова

13 вересня 2026 р. 09:18

13 вересня 2026 р. 09:18

Олександр народився у 1986 році в Донецьку. Після навчання у гірничому технікумі пішов "під землю" – працював шахтарем. Але навесні 2007 року його життя змінило напрямок. Олександра призвали на строкову військову службу. Він потрапив до військової частини 3037 внутрішніх військ МВС України.

Після строкової вирішив залишитися у війську. З листопада 2007-го до червня 2008 року служив за контрактом на посадах рядового та сержантського складу. Наступним кроком стала офіцерська кар'єра. У липні 2008 року Олександр вступив на інженерно-технічний факультет Академії внутрішніх військ МВС України. Через п'ять років отримав диплом спеціаліста за фахом «Автомобілі та автомобільне господарство» і перше офіцерське звання – лейтенант.

Служити повернувся до рідного Донецька. Навесні 2014 року на території Донеччини почали активно діяти проросійські сепаратисти. Олександр сепаратистів не підтримав. Уже тоді він був командиром бойової групи окремого загону спеціального призначення Східного територіального управління Національної гвардії України.

Згодом сформував групу снайперів харківської «Омеги», яку очолював до останнього свого дня. Це була робота, де ціна помилки вимірювалася життям. Олександр із підлеглими виконував складні завдання на передовій, а одним із напрямів його роботи стала протидія російським снайперам. За роки війни він перетворився з молодого офіцера на досвідченого бойового командира. Цей досвід знадобився Харкову в лютому 2022 року.

Перші дні великої війни

Повномасштабне російське вторгнення підполковник Орлов зустрів у складі окремого загону спеціального призначення «Омега» Східного територіального управління Національної гвардії України. Російські війська наступали на Харків. Бої точилися на підступах до міста і вже в самому обласному центрі. Бойова група Орлова працювала там, де ситуація могла змінитися за лічені години: вела розвідку, вступала в бій, брала полонених, добувала інформацію про противника. Фактично кожен день приносив нове завдання.

26 лютого під керівництвом Орлова українські військові захопили російські вантажівки. Усередині були боєприпаси до важкої вогнеметної системи ТОС «Солнцепьок», екіпірування росгвардійців та документи особового складу. Наступного дня війна прийшла безпосередньо на харківські вулиці.

27 лютого група Орлова долучилася до штурмових дій проти російських спецпризначенців, які закріпилися у будівлі Харківської загальноосвітньої школи №134. Ворожу групу було знищено. 28 лютого поблизу Кутузівки підлеглі Орлова взяли в полон двох російських військовослужбовців. 1 березня група отримала інше завдання, яке успішно виконала: з території, яку контролював противник, потрібно було евакуювати тіло загиблого офіцера ЗСУ.

2 березня Олександр із побратимами відбив у російських військ реактивну систему залпового вогню «Смерч». Але на цьому операція не завершилася. Захоплену техніку використали проти тих, кому вона ще недавно належала: українські військові здійснили пуск ракет по позиціях противника. Через три дні, 5 березня, під час розвідки нацгвардійці помітили рух російської колони поблизу селища Елітне. Координати передали українським силам для її знищення. На той момент від початку повномасштабного вторгнення минуло лише десять днів. Попереду в Олександра Орлова залишалося ще два.

Останній бій

7 березня 2022 року російська диверсійно-розвідувальна група атакувала блокпост «Роза Вітрів» на східній околиці Харкова. Олександр разом із побратимами вступив у бій. Під час відбиття нападу він дістав смертельне кульове поранення. Для тих, хто його знав, Олександр Орлов залишився не лише прізвищем у військових зведеннях і нагородних документах.

Дружина Анна згадувала його передусім як людину, якій довіряли: «Мій чоловік – мужній, справедливий, надійний товариш, на якого побратими могли покластися у будь-якій ситуації. Це неодноразово було доведено за роки війни. Сміливий, розумний командир, який своїм прикладом надихав підлеглих. У найстрашніший для Харкова час ні хвилини не вагався і став зі своїми побратимами на захист міста».

І додала слова чоловіка, які запам'ятала назавжди: «Ми переможемо».

12 жовтня 2017 року Олександр Орлов був нагороджений медаллю «За військову службу Україні» – за внесок у зміцнення обороноздатності держави, мужність, самовідданість і професіоналізм під час бойових дій, а 23 серпня 2018 року отримав орден «За мужність» III ступеня.

Після загибелі, 17 березня 2022 року, його нагородили орденом «За мужність» II ступеня, за особисту мужність, самовіддані дії та вірність військовій присязі. А 6 грудня 2023 року підполковнику Олександру Орлову посмертно присвоїли найвище державне звання – Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Христина Микитин

Фото: НГУ та Платформа пам’яті "Меморіал"

За матеріалами: Національна Гвардія України , Платформа пам’яті "Меморіал" та Вікіпедія

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Війна