«Вже перестав чекати обміну»: як оборонець Маріуполя пережив чотири роки російського полону

14 вересня 2026 р. 14:26

14 вересня 2026 р. 14:26

За цей час він пережив фізичне насильство, інформаційну ізоляцію, брак медичної допомоги, контроль листування та постійне очікування обміну, який щоразу не відбувався. Соцпортал публікує його розповідь про те, що допомогло дочекатися визволення.

Перші роки, каже він, були найважчими. Насильство застосовували і до військових, і до цивільних. Умови почали поступово змінюватися лише приблизно восени 2023 року, коли в місцях утримання почали проводити перевірки.

Перші роки було жахливо в плані умов. В деяких місцях не було зовсім засобів особистої гігієни. Також застосовували сильне фізичне насильство по відношенню до полонених — що до військових, що до цивільних. Це взагалі не мало значення. Всі були на одному рівні.

За його словами, умови змінювалися повільно й багато залежало від конкретної колонії та її адміністрації. Десь вони були трохи кращими, десь — значно гіршими. Але спільною для всіх полонених залишалася інформаційна ізоляція.

Повна інформаційна ізоляція: нічого ні про що не знаєш.

Іноді полоненим дозволяли дивитися російське телебачення. Проте актуальних новин там майже не було. Їм показували старі програми, нерідко вмикаючи їх із довільного місця. Значну частину ефіру становила російська пропаганда, зокрема заяви про «перемогу» в Маріуполі. Мета такого «інформування», на думку Іскри, полягала не стільки в тому, щоб розповісти полоненим про події у світі, скільки в тому, щоб їх деморалізувати.

Постійно наголошують, що вже вся Україна захоплена Росією. Наголошують, що нас кинула влада як м’ясо, що ми нікому не потрібні, що ніхто нас не забере. І це постійно протягом років чуєш.

Кого вважають «зрадниками»

Приблизно з 2025 року, за словами Іскри, харчування стало дещо кращим, а побиття перестали бути щоденною практикою. Якщо у 2022–2023 роках насильство було регулярним, то згодом такі випадки стали радше винятком, хоча повністю не зникли.

Серйозною проблемою залишалася й медицина. Медичним частинам колоній бракувало ресурсів, тому навіть персонал не завжди міг надати необхідну допомогу.

Особливо Іскра наголошує на нерівному ставленні до різних категорій полонених. Формально правила могли бути однаковими для всіх, але на практиці сильнішого тиску зазнавали військові з бойових підрозділів, представники десантних, морських і спеціальних підрозділів, люди з військовими або національно-патріотичними татуюваннями, а також вихідці з окупованих територій.

Останніх російська сторона, за його словами, сприймала не просто як противників, а як «зрадників».

Серед них був і близький друг Іскри — Денис Мацола , колишній активіст, який жив у Криму, а згодом служив у морській піхоті України. Разом вони потрапили в полон у Маріуполі. На момент розмови Денис уже понад чотири роки залишався в колонії. Іскра каже, що до Дениса ставилися особливо жорстоко. Після поранення він також потребував медичної допомоги, але отримати її в російському ув’язненні було вкрай складно.

Листи, яких майже немає

Зв’язку із зовнішнім світом майже не було. За понад чотири роки Іскра отримав лише кілька листів від матері та дружини. Полонені могли й самі писати листи, але така можливість з’являлася рідко. До 2026 року їм фактично нав’язували готовий шаблон, якого потрібно було дотримуватися. За словами Іскри, він містив антивоєнну та проросійську пропаганду. Лише після цього можна було додати щось від себе. Усі листи перевіряли.

Там не можна написати все, як є, якщо ти знаходишся в полоні. Через те, що до тебе можуть застосувати фізичний вплив, банально побити. Хоча зараз це рідкість, це все одно можливо, і це не варто забувати.

Тож листування не давало змоги розповісти рідним, що насправді відбувається з людиною в полоні.

Полонених судять за «політичний екстремізм»

Окремо Іскра розповідає про полонених, яким російська сторона висувала кримінальні обвинувачення. Його самого намагалися звинуватити в «політичному екстремізмі» через активістську діяльність.

Цивільних, за його словами, також можуть утримувати в умовах, подібних до тих, у яких перебувають військовополонені. Якщо російська сторона порушує проти людини кримінальну справу — незалежно від того, чи є для цього реальні підстави, — її можуть відокремити від інших полонених і судити.

Процес, за словами Іскри, часто має формальний характер. Адвоката людина самостійно обрати не може — його призначає держава. Після вироку людина може й надалі залишатися в російській системі ув’язнення та відбувати призначений строк, хоча водночас її можуть включати до списків на обмін.

Російська система також намагається обмежити обмін інформацією між самими полоненими. Людей, які потрапили в полон у різні роки, намагаються не тримати разом, щоб вони не могли передавати одне одному актуальні відомості про події в Україні.

«Будь-яка низова ініціатива для них є ворожою»

За словами Іскри, до активістів російська система ставилася особливо. На початку повномасштабної війни росіяни шукали серед українських полонених людей, яких можна було б використати на підтвердження пропагандистського образу України як «фашистської держави».

Спочатку Іскру намагалися представити прихильником націонал-соціалістичних рухів. Насправді ж він дотримувався марксистських поглядів.

В перший час мене намагалися звинуватити в підтримці націонал-соціалістичних рухів, доки все ж таки не збагнули, що я взагалі марксист. Інші зовсім з іншого табору, але тим не менш справу продовжили, вже з меншою інтенсивністю.

Він вважає, що проблема ширша за ставлення до конкретної політичної течії.

Будь-яка низова ініціатива для них сприймається вороже. Все, що виходить від народної ініціативи, неважливо, чи це представники правого чи лівого крила, для них — негативні елементи.

Чому умови почали змінюватися

На думку Іскри, одним із чинників поступового покращення умов стало те, що про українських полонених почали більше говорити.

За словами Іскри, міжнародна увага, правозахисні кампанії, перевірки та тиск на Росію поступово впливали на повсякденне життя в колоніях. Зміни відбувалися повільно, але він їх відчував: поліпшилися опалення й харчування, змінилося ставлення персоналу, побиттів стало менше.

Коли перші роки ніхто нічого не знав, вони там мали необмежену владу. Вони самі коригували свої дії і самі для себе вирішували, що можна, а що не можна.

Згодом у місцях утримання почали проводити різні перевірки. За словами Іскри, представники Міжнародного комітету Червоного Хреста могли потрапити на територію колонії, але безпосередньо спілкуватися з полоненими їм не дозволяли.

Втім, вважає Іскра, сама присутність міжнародних та інших організацій мала значення.

І опалення стало кращим, і став кращим відношення, і побиття стали меншими, і їжа стала кращою. І все це дуже поступово, дуже з великим скрипом, але стає краще.

Тому він вважає принципово важливим не припиняти говорити про тих, хто досі залишається в полоні.

Як тільки про це забути і перестати говорити, це все знову зійде нанівець. Ця робота буде даремною. Вона знову повернеться до того, що було раніше.

Чи допомагають акції на підтримку полонених?

На запитання про українські акції на підтримку військовополонених Іскра відповідає, що тут є дві сторони. Негативні наслідки можливі, якщо російські спецслужби раніше не знали про активістську діяльність конкретного полоненого. Публічна кампанія може розкрити цю інформацію й створити для людини додаткові проблеми в полоні. Але якщо про людину вже знали, як було у випадку самого Іскри та Дениса, публічність, на його думку, скоріше допомагає.

Якщо про людину вже знали, як, наприклад, в перші дні дізналися про мене і про Дениса, оскільки ми були публічними діячами свого часу, то на нас це більш позитивно вплинуло.

За його словами, після того, як про них почали активно говорити, змінилося навіть ставлення під час допитів.

Є й ширший ефект. Акції в Україні можуть посилювати тиск на українську владу, спонукаючи її приділяти більше уваги конкретним людям, які перебувають у тяжкому фізичному чи психологічному стані. Тому загалом Іскра оцінює такі акції позитивно.

Здебільшого ці акції приносять позитивний результат. І тільки в окремих винятках вони можуть зіграти негативну роль.

Доба, коли він знову відчув себе людиною

Після понад чотирьох років у російських колоніях Іскра опинився на території Білорусі. Там він провів близько доби перед поверненням в Україну. Уперше за довгий час він отримав медичну допомогу й нормальну їжу та опинився в умовах, які після років полону здавалися майже нереальними. Але найбільше він запам’ятав шоколад.

Коли чотири роки не їси шоколад, він дуже велике враження викликає.

В Україні він уже міг обрати будь-яку їжу. Але емоційно цей момент був не таким важливим: за роки полону організм і психіка пристосувалися до іншої реальності.

Що допомагає вижити, коли ти не знаєш, коли повернешся

На запитання про те, що допомогло йому витримати чотири роки, Іскра не називає одного універсального рецепта. За цей час його спосіб виживання змінювався. Спочатку він жив очікуванням обміну. Йому здавалося, що повернення додому може відбутися будь-якої миті.

Я чекаю місяць, два, пів року, рік, півтора. Що відбувається?

У 2023 році його перевели до Мордовії — в колонію з особливо жорстким режимом. Там, за його словами, полонені могли проводити до 16 годин стоячи. Застосовували побиття. У цей період він, за власними словами, просто замкнувся в собі й намагався пережити цю реальність.

Згодом ситуація трохи змінилася. У 2024 році полонені в його камері стали більше спілкуватися, хоча офіційно це було заборонено.

Якби ми дійсно не спілкувалися, на свій страх і ризик, то приблизно три роки я мав би просто промовчати, незважаючи на те, що зі мною в камері знаходиться ще дев’ять людей.

Розмови стали важливою частиною життя. Полонені говорили про книжки й серіали, згадували минуле. А в 2025 році, коли умови дещо покращилися, Іскра перестав очікувати обміну. Це звучить парадоксально, але саме відмова від очікування допомогла йому продовжувати жити.

Я вже перестав чекати обміну. І просто змирився з тим, що ось, це моє життя.

Він називає цей стан «режимом морської зірки»: ти опинився в одному місці й просто існуєш.

Я перестав чекати чогось далекого і почав чекати чогось близького.

Близьким став кожен маленький епізод дня: ранкова зарядка, прийом їжі, розмова з сусідом по камері, можливість щось комусь переказати. Іскра переказував іншим серіали та книжки. Одна така розповідь могла тривати місяцями. Це допомагало заповнювати час і водночас підтримувати зв’язок з іншими людьми.

Так проходив день. Потім наступний. І ще один.

Повернення додому не означає, що полон закінчився

Після звільнення частина проблем зі здоров’ям, які виникли в полоні, почала зникати завдяки належному лікуванню. Водночас далися взнаки інші наслідки — фізичні та психологічні. Нині Іскра перебуває у військовому шпиталі. Він продовжує лікування, яке оплачує держава, і залишається військовослужбовцем.

Серед найпоширеніших проблем колишніх військовополонених він називає зуби та зір. Сам він втратив чотири зуби. Зір погіршився, зокрема через постійне штучне освітлення та неможливість дивитися на віддалені об’єкти.

І вдень, і вночі є світло; ти не відпочиваєш. І всі об’єкти, на які ти можеш дивитися, тільки близько знаходяться. Тобто немає об’єктів, що далеко.

Він планує зробити лазерну корекцію зору. Однак найважчим після років адаптації до полону стало серйозне погіршення здоров’я вже у 2026 році. На ногах з’явилися трофічні виразки, і звичний спосіб психологічного виживання перестав працювати.

Я дуже сильно захотів повернутися, бо я розумію, що деякі люди в полоні загинули через проблеми зі здоров’ям, які ніяк не вирішуються.

Чотири роки полону навчили його жити дуже короткими відрізками часу: не думати про те, коли закінчиться війна, відбудеться обмін чи він знову побачить Україну, а зосереджуватися на наступній розмові, прийомі їжі або можливості зробити зарядку.

І, можливо, саме це дозволило йому вистояти.

Тепер Іскра на волі. Але він продовжує говорити про тих, хто залишається в полоні. Мовчання для полонених може стати сигналом, що про них забули. Тому, каже він, про них потрібно обов'язково говорити й надалі.

Війна