«Чотири години шкрябав ножем по бетону, щоб вижити на позиції»: будівельник Анатолій став піхотинцем

23 вересня 2026 р. 19:30

23 вересня 2026 р. 19:30

Боєць 128-ї важкої механізованої бригади «Дике Поле» Анатолій шість місяців провів на позиції з побратимом.

Історія бійця була оприлюднена 23 вересня на каналі бригади.

До війська Анатолій працював у будівництві. У травні 2025 року Анатолій змінив будівельний інструмент на військове спорядження і долучився до 128-ї бригади.

Перший бойовий вихід не змусив себе довго чекати. Разом із побратимами Анатолій майже добу рухався до першої точки, а потім зайшов на позицію, яку мав утримувати, не даючи ворогу просунутися далі.

Саме там разом із побратимом провів наступні шість місяців. Позицію облаштовували фактично з нуля. Зверху протікав дах, навколо лежали 10–15 сантиметрів снігу та криги, а ховатися від ворожих дронів доводилося під землею.

Щоб зробити укриття, Анатолій із побратимом працювали ножем по бетону: один шкрябав, інший відпочивав.

Так минуло понад чотири години, поки їм не вдалося облаштувати перший підземний сховок. Згодом довелося зробити новий, бо ворог постійно намагався виявити їхню позицію.

Вони були поблизу Плавнів, де постійні обстріли, російські штурмові групи та дрони не давали забути, хто справжній ворог.

За цей час встигли посваритися й помиритися не один раз. Постійне перебування удвох змушувало дратуватися навіть через погляд чи інтонацію.

Але їжу ділили по-братськи — гречку, консерви, а інколи й останній шматок черствого хліба. Бо через роботу російських РЕБ із посилками були перебої.

Ворог постійно шукав їхню позицію. Дрони залітали один за одним, а ввечері полювали навіть на пілотів, які намагалися доправити посилки. Бувало, що по позиції працювали і свої, і противник. Міномети били по квадратах, ворог цілився в будинки, дахи яких здавалися найбільш цілими.

Найважчим за ці шість місяців Анатолій називає не сам вихід, а очікування заміни. Вони не знали, коли саме приїдуть ті, хто має їх змінити, і чи доїдуть взагалі. Але залишити позицію не думали.

«Дали тобі завдання — маєш виконати», — каже Анатолій.

Коли нарешті сказали, що вони виходять, часу на полегшення не було. Треба було просто дістатися своїх. Попереду — відкрита місцевість, де вже чекали ворожі «Мавіки».

Разом із групою йшов поранений побратим, якого потрібно було вивести з позиції. Йому дали знеболювальне — і він пішов разом з усіма.

Коли нарешті дісталися до своїх, Анатолій зателефонував матері. Та зітхнула з полегшенням. Ще один її син залишається на війні. Вдома на батька чекав 16-річний син, який радів його поверненню.

А сам Анатолій жартує, що найбільше тоді хотілося морозива. Просто марив ним. І щойно з’явилася можливість, з’їв цілий кілограм.

Після того бойового виходу Анатолій пішов вчитися керувати «Вампірами». Під час роботи допомагав виносити заряди та готувати дрони до роботи. Саме під час такого завдання зазнав нового поранення.

Внаслідок вибуху він дістав осколкове поранення та третю за рахунком контузію. Зараз Анатолій проходить лікування. Попереду — ще лікування, потім довгоочікувана відпустка і… морозиво.

Як повідомляла АрміяInform, боєць 128-ї бригади Руслан втратив зір і пів року залишався на позиції.

Війна