Родини на межі: як зупинити зубожіння ВПО й повернути людям самостійність

28 вересня 2026 р. 17:03

28 вересня 2026 р. 17:03

Сьогодні в Україні залишається близько 4,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Майже сім із десяти живуть далеко від дому вже понад два роки. За останніми даними Міжнародної організації з міграції, 87% родин ВПО були змушені вдаватися щонайменше до одного способу економії заради виживання. Три чверті витрачають заощадження, 53% скорочують витрати на лікування, кожна п'ята родина вже переїхала у гірше житло.

На цьому тлі одна зміна є показовою. Частка переселенців, які розглядають інтеграцію в нинішній громаді, зросла з 51% у березні до 58% у червні 2026 року. Люди дедалі частіше готові будувати життя там, де опинилися після переміщення. Проблема в тому, що зараз їм не вистачає ресурсів, щоб дійти до фінансової стійкості.

Просто працювати вже недостатньо

« Спілка ПОРУЧ» провела власне опитування серед 323 ВПО зі своєї спільноти: 55% регулярно економлять на базових потребах, ще 18% уже не можуть повністю їх закрити. Стабільним своє фінансове становище назвали лише 4%.

Найбільше насторожує, на чому економлять родини: 65% респондентів скорочували витрати на продукти, 60% — на ліки та лікування. У 41% заощадження вже закінчилися, ще у 29% після переміщення їх фактично не було, а у 20% залишки майже вичерпані.

За таких умов родина втрачає фінансовий запас, який допомагає пережити непередбачувану подію. Поломка техніки, хвороба або втрата роботи одразу стають кризою. Далі проблеми починають підсилювати одна одну: людина відкладає лікування, стан здоров'я погіршується, працювати стає складніше, а дохід падає ще більше.

Поступово зникає й можливість планувати. Відкласти гроші на навчання, витратити кілька тижнів на пошук кращої роботи чи спробувати відкрити власну справу складно, коли всю увагу зосереджено на оренді наступного місяця.

У відкритих відповідях опитування люди багато писали про відсутність упевненості в майбутньому. Одна з відповідей звучала так: «Ми не плануємо і не дивимося на майбутнє. Прожили один день — і то добре». Це один із найточніших описів межі, за якою фінансова вразливість починає визначати всі рішення родини.

Житло забирає можливість відновитися

На запитання, що найбільше заважає ВПО стати фінансово самостійними, найчастіше називали високу вартість оренди. Далі йшли проблеми зі здоров'ям і низький рівень зарплат. Неможливість залишити з кимось дитину назвали 42 респонденти.

Водночас лише сім людей вказали головною проблемою відсутність роботи, а недостатню кваліфікацію — троє. Тож саме працевлаштування часто не завершує виходу із кризи: 59% опитаних нами родин витрачають на житло та комунальні послуги понад половину сімейного доходу. 22% віддають на них понад 70%. Через нестачу грошей 42% уже переїхали в дешевше або гірше житло, ще 23% думають про такий крок.

Результат видно і в запитах на допомогу. Серед інструментів, які могли б найбільше наблизити родину до самостійності, 122 людини назвали доступне житло, 105 — компенсацію оренди. У сукупності один із цих варіантів обрали близько 71% респондентів.

Такий запит уже знаходить відображення і в житловій політиці щодо ВПО. Ухвалений 1 липня закон №4924-IX передбачає житло для тимчасового проживання з державного та комунального фондів, можливість залучення міжнародного фінансування, а також створення інформаційно-аналітичної системи об'єктів, які можуть використовуватися або реконструюватися для проживання ВПО. Передбачається, що доступ до цієї системи здійснюватиметься через електронний кабінет. Нові механізми почнуть діяти після набрання законом чинності 22 жовтня 2026 року.

Така система допоможе краще бачити наявний житловий ресурс і потребу в ньому. Її ефективність залежатиме від того, скільки доступного житла стоятиме за цифровим обліком.

Родинам також потрібні різні житлові маршрути. Після евакуації це може бути безоплатне тимчасове розміщення. Людині, яка вже працює, але віддає більшу частину зарплати за квартиру, більше допоможе часткова компенсація оренди. Для тих, хто планує залишитися в громаді надовго, потрібні соціальна оренда та довгострокові житлові програми.

Допомога має закінчуватися тоді, коли родина витримує кризу сама

Зараз один із ризиків системи полягає в тому, що позитивний формальний показник можна помилково прийняти за фінальну точку. Людина знайшла роботу, почала отримувати зарплату або втратила право на певну виплату. Водночас вона може продовжувати витрачати більшу частину доходу на житло і не мати жодних заощаджень.

Тому перехід від гуманітарної підтримки до самостійності має відбуватися поступово.

Після евакуації родині спершу потрібно стабілізувати ситуацію. Далі варто визначити, що утримує її у вразливому становищі. Для когось головною перешкодою буде оренда, для когось — здоров'я чи догляд за дитиною. Іншій людині потрібне працевлаштування або перекваліфікація.

Після появи доходу має бути перехідний період. Кілька стабільних зарплат дають можливість закрити борги, вирівняти витрати та поступово створити хоча б невеликий резерв. У міру зміцнення фінансового становища обсяг підтримки можна скорочувати.

Цей принцип варто враховувати в державній політиці під час визначення моменту, коли допомога родині більше не потрібна. Оцінювати варто не тільки її дохід, а також обов'язкові витрати, вартість житла, стан здоров'я, кількість дітей і можливість працювати.

Такий підхід особливо актуальний зараз, коли дедалі більше ВПО пов'язують найближчі роки зі своїми нинішніми громадами. За даними опитування, 67% респондентів планують або радше планують залишатися там щонайменше протягом наступних двох-трьох років.

Для громад ці родини поступово стають постійними жителями. Вони працюватимуть у місцевих компаніях, водитимуть дітей до шкіл, користуватимуться послугами й витрачатимуть зароблені гроші там, де живуть.

Як масштабувати індивідуальний підхід на мільйони ВПО

Питання в тому, як зробити цей підхід частиною державної системи, а не окремих програм чи ініціатив. Для мільйонів ВПО потрібен механізм, який враховуватиме обставини конкретної родини й водночас працюватиме в масштабі всієї країни. Для цього потрібно вибудувати дворівневу систему, яка поєднає автоматизовану оцінку потреб із можливістю індивідуальної роботи у складніших випадках.

Перший рівень має бути загальнодержавним. В його основі — методологія, цифровий інструмент і єдині правила. Держава встановлює критерії, об’єднує доступні дані з реєстрів — про склад родини, доходи, працевлаштування та соціальні виплати — і доповнює їх короткою стандартизованою анкетою щодо обставин, яких у державних системах не видно. Це дасть змогу автоматизувати первинну оцінку для більшості людей без необхідності для соціального працівника вручну аналізувати кожну ситуацію.

Другий рівень — місцевий. Тут громада визначає конкретний маршрут родини. Саме тут видно реальну доступність житла, місць у дитячих садках, вакансій, медичних і соціальних послуг тощо. Якщо автоматизованої оцінки недостатньо або родина має кілька факторів вразливості, до роботи підключається кейс-менеджер, який допомагає детальніше оцінити потреби та визначити подальші кроки до самостійності.

Водночас не потрібно створювати ще одну систему з нуля. Уже функціонують державні реєстри, соціальні служби, ЦНАПи, центри зайнятості та місцеві програми, працюють громадські організації й бізнес. Завдання — об'єднати ці можливості навколо потреб конкретної родини й усунути дублювання. Почати можна з пілотного запуску в кількох громадах із великою кількістю ВПО: автоматична перевірка наявних даних, єдина оцінка потреб, направлення до наявних послуг і залучення кейс-менеджера лише там, де стандартного маршруту недостатньо. Після оцінки результатів масштабувати модель далі.

Окреме питання — ресурс громад. Не можна передати їм відповідальність за інтеграцію великої кількості ВПО без відповідного фінансування, фахівців і цифрових інструментів. До того ж обсяг ресурсу має враховувати фактичне навантаження: громада, яка прийняла десятки тисяч переселенців, потребує більшої підтримки.

Водночас значну частину необхідного ресурсу можна забезпечити завдяки координації державного, місцевого та міжнародного фінансування й ефективнішому використанню наявної інфраструктури. Крім того, громада не повинна надавати всі послуги самостійно: до системи мають бути залучені громадські організації, бізнес, медичні та освітні установи, які можуть закривати окремі потреби родин.

Ефективність системи потрібно вимірювати не кількістю виплат, гуманітарних наборів чи консультацій, а результатом для родини. Головний показник — скільки родин через 6–12 місяців уже спроможні самостійно покривати витрати на житло, харчування, лікування й потреби дітей і мають запас міцності, аби одна непередбачена витрата не повернула їх у кризу. У міру того як родина досягає такої стійкості, обсяг допомоги має поступово зменшуватися. Кінцевим результатом повинна стати ситуація, коли родина більше не потребує постійної підтримки й може самостійно планувати своє життя. Саме на це має бути спрямована державна політика підтримки ВПО, якщо ми прагнемо, щоб люди залишалися в громадах, працювали, виховували дітей і будували там своє майбутнє.

Війна