Пам’яті Костянтина Слободенюка

08 жовтня 2026 р. 09:36

08 жовтня 2026 р. 09:36

Розповідаємо історію воїна, який змінив світло софітів і театральні оплески на гул фронту, аби стати надійним щитом для своїх побратимів.

Оператор відділення радіоелектронної боротьби 1-го механізованого батальйону 32-ї Сталевої бригади солдат Костянтин Юрійович Слободенюк на позивний «Маестро» пішов у засвіти 29 листопада 2024 року на Донеччині. Йому назавжди залишиться 41 рік.

До війни Костянтин був людиною мистецтва, яка несла людям радість, а на фронті став тим, хто рятував піхоту від смертоносних ворожих безпілотників.

Костянтин народився 31 травня 1983 року в місті Мелітополі Запорізької області у творчій родині. Його мати, Олена Володимирівна, була артисткою балету, а батько — віртуозним флейтистом. Музика та сцена були в його крові. Згодом родина переїхала до Чернігова, де Костянтин закінчив музичний коледж імені Л. Ревуцького, а потім і Київський національний університет культури і мистецтв.

У мирному житті він був блискучим сопілкарем та флейтистом Чернігівської філармонії. Працював і за кордоном — у 2018 році поїхав до Китаю, де грав у симфонічному оркестрі та викладав музику місцевим дітям. Повернувшись в Україну через пандемію, Костянтин відкрив у собі ще одну грань таланту — став драматичним актором Чернігівського молодіжного театру. Глядачі захоплювалися його грою у виставах «Тартюф», де він грав судового пристава, та «Дерева вмирають стоячи» (роль Маурісьо).

Колеги згадують Костянтина як виняткову, начитану та надзвичайно щедру людину.

«Це дійсно воїн світла і доброти. Оце добро випромінювалось і в його піснях, і на сцені, — пригадує колега Олексій Биш. — А ще він ніколи не відмовляв у допомозі».

Одного разу, побачивши, що колега по філармонії мучиться зі старим зламаним телефоном, Костянтин просто віддав їй свій. Це було в його характері — віддавати найкраще іншим.

Коли навесні 2024 року Костянтину прийшла повістка, керівництво театру пропонувало допомогти з відтермінуванням мобілізації. Але він категорично відмовився: «Ні, я цього не буду робити. Лежати вдома і ховатись — не в моєму характері».

Попри те, що він виріс у російськомовному середовищі, Костянтин принципово спілкувався українською.

Його військовий шлях розпочався у травні 2024 року. У навчальному центрі в Гончарівському сержанти одразу помітили ініціативного, кмітливого та дисциплінованого рекрута. Костянтину довірили повноваження заступника командира взводу. Він вів графіки нарядів, відповідав за побут побратимів і став надійним посередником між новобранцями та командуванням.

Отримав свій позивний — «Маестро».

Побратими Ярослав та Іван з 32-ї Сталевої згадують його як безвідмовного і надзвичайно розумного бійця, з яким можна було розмовляти годинами. Коли підрозділ заселився в порожню сільську хату, де не було на чому спати, Костянтин разом із хлопцями миттєво змайстрував ліжка з дощок, брусків та карематів. А коли згодом йому поштою прийшла зручна розкладачка, він саме збирався на бойові позиції. На запитання хлопців: «Куди посилку?», «Маестро» просто залишив її побратимам. Ті саморобні дерев’яні ліжка місцеві мешканці залишили в хаті назавжди — як згадку про добрих українських воїнів.

Фатальний бойовий вихід відбувся 29 листопада 2024 року. Костянтин вирушив на підсилення та заміну побратима на позиції поблизу населеного пункту Рівнопіль на Донеччині. Його зброєю була антидронова рушниця — він ішов приземляти ворожі БПЛА та прикривати піхоту від FPV-дронів.

Добиратися до точки потрібно було близько 15 кілометрів, здебільшого по відкритому, голому полю. Аби не стати мішенню, рухалися вночі та вдосвіта.

Близько 5:50 ворожа аеророзвідка все ж виявила групу, російський дрон здійснив скид. Костянтина поранило. Хлопці почали відкочуватися до дружніх підрозділів, але ворог відкрив щільний мінометний вогонь.

Майже два роки Костянтин Слободенюк вважався зниклим безвісти. Мати Олена Володимирівна, друзі та колеги до останнього вірили, що він у полоні. Але дива не сталося. Лише у 2026 році, після обміну тілами та молекулярно-генетичної експертизи, особу «Маестро» було офіційно встановлено.

15 вересня 2026 року Чернігів попрощався зі своїм талановитим актором, музикантом і відважним воїном у Кафедральному соборі святої великомучениці Катерини.

Солдат Костянтин Слободенюк не ховався за спинами інших. Він поклав своє життя, виконуючи найважливішу місію сучасної війни — захищаючи небо над українською піхотою. Свою останню і найвеличнішу роль він зіграв не на сцені, а на полі бою, віддавши життя за вільну Україну.

Нікого не забудемо. Нікому не пробачимо.

Вічна слава воїну-лицарю!

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.

Фото: Facebook-сторінки 32 ОМБр, Молодіжний театр в Чернігові

Іван Столячук

Війна