«Ми цей телефон одразу передали куди треба»: як українські бійці натрапили на дані російського командування

23 жовтня 2026 р. 12:19

23 жовтня 2026 р. 12:19

«Імпульс» під час боїв поблизу Покровська разом із трьома побратимами відбивав штурми росіян, пережив атаку десятків FPV-дронів і врятував позицію від пожежі.

Історію бійця розповіли у 32-й окремій механізованій Сталевій бригаді.

Олег із позивним «Імпульс» — командир взводу зв’язку мотопіхотного батальйону 32-ї бригади.

До великої війни чоловік працював на меблевій фабриці в рідній Білій Церкві.

У лютому 2022 року, повертаючись із нічної зміни, він побачив перші російські ракети. Згодом були блокпости, мішки з піском, патрулювання в територіальній обороні, а в середині квітня він уже долучився до лав ЗСУ.

Відтоді військовий пройшов чимало випробувань — від прошивання рацій під ворожим оточенням у Білогорівці, за що отримав «Золотий Хрест», до боїв під Куп’янськом.

Проте 40 днів на позиції під Покровськом він запам’ятає надовго.

«Посадки просто оживали»: бій проти шістьох штурмовиків

Завданням українських військових було не пропустити росіян у тил до своїх підрозділів.

Щоранку позицію накривав щільний туман, а в посадках починалася стрілянина. Вибухи та крики лунали з різних боків, але щойно туман розсіювався, навколо знову ставало тихо.

«Що вам сказати? Щільний туман щоранку, і посадки просто оживали. Довкола починається стрільба, не зрозуміло, хто по кому. Справа, зліва — 200, 300, 400 метрів… Вибухи, гранати кидають, крики якісь. А потім туман розсмоктується — і все, наче нічого й не було. І так щодня».

Перші три дні росіяни не наближалися до позиції. На четвертий день стрілянина почала лунати дедалі ближче — спочатку за 450 метрів, потім за 250.

Українські бійці зрозуміли, що потрібно готуватися до кругової оборони.

«Коли сидиш і це все цинкуєш (спостерігаєш), ти вже розумієш: якщо по твоїй посадці йдуть простріли, то хвилин за 10–15 вони вже будуть біля тебе.

Ми очікували, просто не розуміли, скільки їх буде, бо видимість у тумані була метрів 35–40. Ну, вони й вийшли на нас. Зав’язався ближній стрілецький бій, уже перекидувалися гранатами».

На позиції перебували четверо українських військових: двоє зв’язківців і двоє бійців суміжного підрозділу, які відійшли до них після того, як їхню точку знищили FPV-дрони.

Маючи лише автомати та гранати, вони прийняли бій проти шістьох російських штурмовиків.

Одного окупанта українці ліквідували одразу. Після доповіді про стрілецький контакт на допомогу прийшли оператори українських дронів.

«Добре спрацювали наші літуни — прилетіла „Баба Яга“, підмогла нам скидами. Це їх охолодило, окупанти накивали п’ятами. Як туман розійшовся, ми побачили, що поклали загальом трьох, а четвертий на відтяжці помер».

На позиції також знайшли рацію росіян, яка залишилася увімкненою. Українські військові чули переговори окупантів, які повідомляли, що забрали із собою пораненого, але той помер дорогою.

Так почалося бойове хрещення захисників на цій позиції.

«На деревах висіли, як гірлянди»: як бійці врятували бліндаж від вогню

Після першого штурму почався щоденний цикл обстрілів. До обіду українську позицію атакувала артилерія, а після обіду починалося полювання FPV-дронів.

Один із днів Олег запам’ятав особливо. Росіяни намагалися буквально випалити позицію, спрямовуючи на неї безпілотники.

«Це просто якийсь жах був. Я нарахував до 12 FPV, які ми збили, а далі вже збився з ліку. Вони так знахабніли, що летіли не зарулюючи, а зльоту заскакували в посадку. На деревах висіли, як гірлянди на ялинці, пищали там», — згадує старший сержант.

Позиція являла собою три невеликі бліндажі, з’єднані тунелями. Коли один із центральних проходів пробило, виникла тяга, схожа на роботу витяжної труби. Усередині почалася пожежа.

За лічені секунди приміщення заповнилося густим димом і газами від російських скидів.

Видимість різко впала, тому військовим довелося вибиратися назовні — просто під дрони, які продовжували чатувати в небі.

«Рятували позицію на адреналіні. Один цинкує небо і відстрілюється, троє бігають, засипають вогонь землею. Не знаю, яким чудом нам вдалося вижити і не згоріти. А знаєте, що ще допомогло загасити полум’я? — раптом усміхається „Імпульс“. — Вибачте за подробиці, але те, що ми в туалет „по-маленькому“ ходили в пластикові пляшки. Бо якби ходили під кущики, довелося б бігати під FPV. А так назбиралася пристойна кількість рідини… Цим і загасили!»

Російський розвідник допоміг отримати дані про командування батальйону

Після вогняного штурму росіяни, ймовірно, вирішили, що на позиції ніхто не вижив. Два дні там панувала тиша. А приблизно за тиждень окупанти відправили розвідника.

Він обережно рухався посадкою, намагаючись не зачепити гілок. Спочатку зайшов до старого логістичного бліндажа за 15 метрів від українських військових, оглянув його, а потім рушив у їхній бік.

«Там ми його і „приклали“», — згадує Олег.

Під час обшуку в росіянина знайшли телефон і військовий квиток. З документів з’ясувалося, що окупант був досвідченим контрактником і воював ще з 2014–2015 років.

Попередні штурмовики, за словами військового, були мобілізовані лише за місяць до загибелі.

Телефон виявився заблокованим, але українські бійці змогли підібрати код, використавши дату народження власника з документів.

«Рік не підійшов, а от число і місяць — спрацювали. Раз — телефон відкривається. А там, грубо кажучи, вся верхівка їхнього батальйону розвідки. З фотографіями, позивними, ПІБ. Комбат, начальник штабу… Все з фоточками, красиво. Ми цей телефон, звісно, одразу передали куди треба», — розповів «Імпульс».

«За спину з ними ніколи не страшно»: що тримає «Імпульса»

«Мене мотивує те, що за ці чотири роки війни в моєму підрозділі всього один „двохсотий“ і чотири „трьохсотих“. Усі мої хлопці служать зі мною ще з 2022 року. Як згуртувалися із самого початку, так і тримаємося. Почали разом — і закінчимо разом, — каже командир із неприхованою гордістю. — Таке враження, ніби ангел-охоронець взяв над нами шефство. З кожним зі своїх хлопців я ходив на завдання. За спину з ними ніколи не страшно. Знаю: не підведуть».

Удома на старшого сержанта чекають дружина та син, який навчається в Національному авіаційному університеті в Києві.

Після років війни мрії Олега — прості й мирні. Він хоче повернутися до родини, приділити близьким більше часу та нарешті побути на природі.

«Хочеться, щоб війна закінчилася. Вже досить цих смертей. Звісно, спочатку треба перемогти. А потім… Перші рік-два я повністю приділю родині. Бо зараз приїдеш на пару тижнів — це ні про що. Накопичується купа справ, які потребують чоловічої руки, хоча наші жінки вже й самі навчилися полички вішати і крани ремонтувати», — усміхається «Імпульс».

А ще він мріє про тишу, вудку та спокійний відпочинок біля води.

«А ще дуже хочу виїхати на природу. Посидіти з вудкою, повтикати на поплавочок, помедитувати. Щоб навколо було тихо-тихо».

Раніше АрміяInform розповідала історію командира «Граду» Івана з позивним «Раста», який разом з побратимами накрив п’ять екіпажів ворожого «Рубікону», який тероризував Сумщину.

Війна