Громадянства України добивався 20 років: Ернест без вагань став на захист своєї нової батьківщини від російської агресії

24 жовтня 2026 р. 06:52

24 жовтня 2026 р. 06:52

Двадцять років Ернест домагався громадянства України, а коли почалося широкомасштабне вторгнення — сам пішов до ТЦК та СП.

Вірменин із Баку переїхав до України 1992 року, запам’ятавши її гостинність ще зі шкільної поїздки до Києва на початку 1980 років. Тут Ернест створив сім’ю, виховав чотирьох дітей і знайшов свою батьківщину.

Коли на початку широкомасштабного вторгнення його не взяли до війська через вік, він долучився до місцевого добровольчого формування громади, а згодом, коли зрештою призвався, став військовим пожежником.

Про переїзд до України, двадцятирічне спроби отримати громадянство, підтримку родини та службу в пожежному взводі військовослужбовець 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта Ернест розповів АрміяInform.

«Якщо виїжджати, то тільки в Україну»

Ернест за національністю вірменин, однак народився у Баку і жив в Азербайджані до 17 років. Невдовзі після повноліття юнак переїхав до Вірменії і встиг застати загострення Карабахського конфлікту.

Проходити строкову службу в радянській армії у 1989–1991 роках йому випало в Польщі, а коли після повернення до Вірменії його спробували залучити до військового протистояння у Нагорному Карабаху, Ернест відмовився і 1992 року виїхав до України.

Обрати саме Україну юнак вирішив через теплі спогади про поїздку до Києва, яку він здійснив ще школярем на початку 1980-х років. Відтоді він часто згадував країну зі шкільної подорожі і хотів до неї попернутися.

— Коли був дитиною, у 14 років їздив за путівкою до Києва. Дуже сподобалася Україна. То я вирішив: якщо виїжджати, то тільки сюди.

Тому що українці добрі люди, вільний народ, справедливі. Пальцем не покажуть, не скажуть: «Хто ти такий: чорний, білий, червоний?» Не як у тих у росії — там усе по-іншому. Тому я вирішив сюди, в Україну, приїхати. Ось так залишився, — розповідає Ернест.

«Українського громадянства мені довелося добиватися 20 років»

В Україні Ернест оселився в Костянтинівці неподалік Південноукраїнська. У 1990-ті — на початку 2000-х років йому доводилося братися за різну роботу — був охоронцем ювелірного магазину, здобув кваліфікацію слюсаря п’ятого розряду, працював у сфері зв’язку.

З часом створив сім’ю і разом із дружиною Надією виховав чотирьох дітей — двох синів і двох доньок. Однак, попри міцне вкорінення, оформлення українського громадянства розтягнулося для Ернеста на два довгих десятиліття. Від чоловіка вимагали документів, які він тривалий час не міг отримати, і лише 2012 року йому вдалося отримати бажаний український паспорт.

— Я з 1992-го року до 2012-го не міг отримати громадянство України. Хоча дружина — громадянка України, діти народилися тут, але громадянство мені не давали. Говорили, що я, можливо, є громадянином Азербайджану.

Я пояснював, що перебуваю в Україні з 1992 року, а мене постійно просили надсилати запити, щоб це підтвердити, щоб надали документи з Азербайджану. Я надсилав запити, а відповідей, звісно, не приходило.

В підсумку українського громадянства мені довелося добиватися 20 років, аж поки знайшовся нарешті один грамотний паспортист, який в усьому розібрався і мені допоміг. Я дуже за це вдячний, бо у 2012 році нарешті отримав громадянство України, — каже чоловік.

«Подумав: чому це я маю чекати? І пішов у тероборону»

Невдовзі після отримання громадянства й одразу після початку російської збройної агресії в Криму і на сході України у 2014 році Ернест отримав повістку, однак тоді його не призвали, бо, як пояснили у військкоматі, він мав чотирьох неповнолітніх дітей.

Вісім років потому початок широкомасштабного також застав чоловіка вдома. Тоді молодший син Ернеста вже служив за контрактом у Нацгвардії — тієї ночі йому зателефонували й викликали на службу. Невдовзі до ТЦК та СП вирушили також Ернест разом зі старшим сином.

— Через кілька днів буквально пішов до ТЦК, як і всі. Народу було багато, але мені кажуть: «Поки молодих вистачає, ви поки подивіться, почекайте». Якось ось так пояснили. Але я подумав: чому це я маю чекати? І пішов у тероборону.

Ми тоді самі організувалися — близько 130 людей було нас спочатку. Чесно кажучи, була дуже хороша згуртованість, я дуже багато людей знаю в селі, але не міг сподіватися, що стільки народу прийде і будуть готовими обороняти Україну.

Дуже було приємно, що навіть старшого віку люди приходили. Усі, кожен чим міг, допомагали, — пригадує Ернест.

«Ми навіть почали наше село трохи облаштовувати»

Згодом 30 чоловікам з добровільного формування територіальної громади видали зброю, й вони організували цілодобове чергування на вулицях села, встановили блокпости. А вільні від чергування добровольці навіть почали роботи з благоустрою громадського простору.

— Спочатку зі 130 людей викликали 30, перевірили у ТЦК, і тим, хто колись служив та знав, як поводитися зі зброєю, видали автомати. Звісно, перевірили, подивилися військові квитки: хто, коли, де служив. Якось зробили вибір.

І ми от зі 130 людей були 30 чоловіків, які були озброєні. Один отак ходив зі зброєю, грубо кажучи, а двоє-троє ще біля тебе — так чергували.

Ми тоді поділили по секторах повністю село й у кожного була своя територія, свій об’єкт. Обходили територію, перевіряли, дивилися вночі, щоб не було нічого підозрілого, стояли блокпостах.

Ми навіть почали наше село трохи облаштовувати. Уночі ми чергували, вдень теж у нас у штабі були люди, які чергували. А хто був вільний, то вирішили зробити для дітей якийсь парк.

У нас була територія невелика на березі Бугу, і ми там висаджували дерева самі, за свої кошти. Гойдалки всякі теж зробили для дітей. Багато тоді чогось такого корисного ми встигди зробити, — розповідає військовий.

«Я за свої слова відповідаю й у будь-якому разі прийду»

У місцевому добровольчому формуванні Ернест провів близько восьми місяців. Чергування поєднував із цивільною роботою — працював обвалювальником м’яса в магазині.

Згодом чоловік хотів укласти контракт зі Збройними Силами, але йому пояснили, що через вік це малоймовірно. Однак Ернест від своїх намірів не відмовлявся і зрештою звернувся до 40-ї окремої артилерійської бригади, в якій чоловіку надали відношення.

— А потім прийшла повістка. Саме тим 30 чоловікам, яким колись видали зброю, повістки прийшли першими. Приїхали хлопці з ТЦК, кажуть: «Поїхали». Я кажу: «Хлопці, дивіться, давайте зробимо так. Мені зараз на роботу, а завтра я сто відсотків до вас прийду»

Вони спочатку жартувати почали: «Та давайте зараз, я як не прийдете, а як може, втечете?». А я кажу: «Я за свої слова відповідаю й у будь-якому разі прийду». Хлопці кажуть: «Добре, вирішуй свої питання, а завтра ми на тебе чекаємо».

Так наступного дня я відпросився з роботи і прийшов. Хлопці подивилися, привіталися, знов пожартували. А я їм нагадав, що сам же колись просився, а вони не брали. Так я прийшов у ЗСУ і став служити у 40-й бригаді, — розповідає артилерист.

«Робота пожежником мені дуже сподобалася, бо бачу, що це реальна допомога»

До 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта Ернест прибув у квітні 2023 року й невдовзі приступив до виконання завдань спочатку під Лиманом, а з травня на Куп’янському напрямку на Харківщині.

У бригаді Ернест потрапив до пожежного взводу й відтоді залишався в цьому підрозділі. Його головна робота — запобігати займанням і за потреби виїжджати на гасіння пожеж, що виникають після обстрілів

— До цього я ніколи не був пожежником, але тут довелося вже все необхідне вивчити. Хлопці добре навчали. У нас заняття постійно проводяться, усього що треба навчають. Командир, заступник проводять заняття, теж навчають цього всього.

Дуже запам’ятався перший виїзд на гасіння пожежі, бо перед тим я ніколи не був у такій ситуації. От отримав, скажімо так, хороший досвід. Бачив, як хлопці це роблять і потім сам намагався теж робити, як вони.

Саме ця робота пожежником мені дуже сподобалася, бо бачу, що це реальна допомога, це потрібно людям. Після першого виїзду це вже сприймається як просто потрібна робота — виїхали, відпрацювали та й повернулися. І її повинен хтось виконувати, — наголошує військовослужбовець.

«Ми не чекаємо когось, а робимо все, що можемо, самі»

Ще одне завдання, за яке залюбки береться Ернест — допомога побратимам облаштувати власний побут як поблизу передової, так і в тилу. Він переконаний, що втомлений і голодний військовий багато не навоює, тому хлопці мають відпочивати в комфорті та бути добре нагодованими.

— Ми на війні, зрештою, перебуваємо. Якщо людина каже, що немає, де помитися, я розумію, що важко хлопцям. Але кажу: «Ну, вибачте, ми ж усе-таки не в цивільному житті, це ж армія, треба нам самим про себе подбати». І ми це самі робимо.

Хлопці можуть прямо посеред лісу влаштувати собі все, що треба — і кухоньку якусь, і душові, і місце, де відпочити. Ми це для самих себе робимо і не чекаємо, поки хтось зробить це замість нас, — пояснює чоловік.

Так само ретельно військовослужбовці дбають про виділену їм техніку та транспорт, адже розуміють, що від їхнього справного стану залежить виконання завдань і життя побратимів.

Звісно, можна чекати на забезпечення, пояснює Ернест, однак це може бути довго, тому військові намагаються максимально зробити все самі і не шкодують на це коштів з грошового забезпечення.

— Ми багато що самі своїм взводом робимо, своїм підрозділом. Не бігаємо, не просимо в когось чогось, бо розуміємо, що країні важко і самі намагаємося якісь питання закривати.

Я не кажу, що це якісь колосальні кошти, але різні дрібні питання ми вирішуємо саме так.

«Тільки перемога України, ніяк інакше. На інше я не погоджуся і буду тут до кінця»

Молодший син Ернеста з 18 років служить у Національній гвардії України за контрактом. Він отримав медаль «За відвагу», нині є головним сержантом і головним медиком підрозділу.

Старший син на початку широкомасштабного вторгнення долучився разом із батьком до місцевого добровольчого формування. Тоді він іще навчався, а згодом почав працювати в поліції охорони. Коли він теж поривався йти до війська, Ернест переконував його, що його служба потрібна в тилу й це теж виконання громадянського обов’язку.

— Велика подяка моїй дружині. Коли я пішов, вона мені перше питання: «Ти хочеш?» Кажу: «Так». І всі також підтримали — і діти, і друзі. Багато хлопців із нашого магазину, хто працював там, теж в армію пішли.

Коли я зараз приїжджаю у відпустку, то іноді заходжу у свій магазин — приємно, тепло приймають. Усі радіють, що я живий-здоровий, прийшов, — посміхається чоловік.

Після переїзду до України Ернест більше не їздив туди, де народився. Каже, родичів там уже немає — всі виїхали, живуть у різних країнах. За час служби він жодного дня не пошкодував ні про переїзд до України й отримання українського громадянства, ані про рішення долучитися до Збройних Сил України.

— Україна прийняла мене, і тут пройшла вже більша частина мого життя. Моя дружина з України, тут народилися мої діти. Це їхня батьківщина. Звісно, Україна вже набагато ближча мені, ніж ті місця, звідки я родом.

Тому я буду захищати свою Україну, скільки зможу. До останнього. Тільки перемога України, ніяк інакше. На інше я не погоджуся і буду тут до кінця, — переконано каже військовослужбовець 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта Сухопутних військ Збройних Сил України Ернест — народжений в Азербайджані вірменин, для якого Україна стала справжньою Батьківщиною.

Війна