Пам'яті бійця батальйону «Айдар» Романа Стусяка (позивний «Дата»)

28 жовтня 2026 р. 09:18

28 жовтня 2026 р. 09:18

Роман найбільше у світі любив свою сім'ю - кохану дружину Марію і сина Марка - та мріяв про те, щоб після років роботи за кордоном повернутися назавжди в рідне місто та постійно бути поряд з найдорожчими людьми. Однак його плани перекреслила повномасштабна війна. У травні 2022 року чоловік залишив звичне життя та взяв до рук зброю, щоб захистити свою родину та рідну землю від ворога.

Роман народився 24 січня 1989 року у селі Новосілка Підгаєцького району, закінчив місцеву школу. Опісля вступив у Тернопільський національний економічний університет на спеціальність «Банківська справа». Завершивши навчальний заклад, працював у будівельній сфері в Україні і за кордоном.

«Ми познайомилися у 2015 році в одному з ресторанів Тернополя. Рома був у свого товариша на дні народження, а я була на новорічному корпоративі зі своїми колегами. Він запросив мене на танець, потім обмінялися номерами. Я не поставилася серйозно до цього знайомства. У той період життя була дуже зайнята роботою і зовсім не думала про стосунки. Але Рома був дуже наполегливий, він не здавався, продовжував проявляти до мене увагу. І, власне, ця його наполегливість, сила волі і стійкість мене підкорили. Я спортсменка і сама по собі сильна дівчина. Тож мені дуже сподобалося, що знайшлася людина, яка змогла мене здивувати, якоюсь мірою приборкати мій характер, бути сильнішою за мене і наполегливішою", - ділиться спогадами дружина загиблого захисника Марія.

Влітку 2016 року пара одружилася, невдовзі у них народився син Марк.

«У нас все відбувалося дуже швидко. Так ніби Бог знав, що нам відведено небагато часу для спільного життя», - із смутком у голосі каже жінка.

Роман в останні роки перед повномасштабним вторгненням їздив на роботу за кордон, щоб заробити на власне житло. У грудні 2021 року повернувся додому на кілька місяців, тож 24 лютого 2022 року був у Тернополі.

«Коли почалась повномасштабна війна, ми знали, що хтось із нашої сім'ї має піти служити. В мене були спроби мобілізуватися, адже я у минулому спортсменка, тож думала, що буду корисніша у війську, але оскільки Марк ще був зовсім малий, мене не взяли. У травні 2022 року Роман долучився до ЗСУ. Він не проходив строкову службу, не мав жодного відношення до військової справи, то ж я хвилювалася за нього. Але так само, як під час нашого знайомства, коли він був супернаполегливий і рішучий, так само і під час служби чоловік проявив силу свого характеру. Він дуже відповідально ставився до навчання, добре себе зарекомендував. Мабуть, саме тому після проходження підготовки його відразу відправили на Донеччину. Коли дали вибір, який підрозділ обрати, Роман вирішив піти у 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар». Там йому запропонували стати кухарем. Але чоловік сказав, що хоче бути штурмовиком, брати участь у бойових діях, а поваром він завжди встигне стати», - пригадує Марія.

Першим завданням військовослужбовця стала зачистка Павлівки на Донеччині, потім їх перекинули на Бахмутський напрямок.

«Саме там Роман отримав осколкове поранення в руку. Лікування він проходив просто в себе на місці дислокації, ні одного дня не провів в госпіталі. Коли через пошкоджену руку він не міг тримати зброю, він допомагав медикам евакуйовувати 200-х і 300-х», - додає дружина.

Після чергових штурмів, коли підрозділ захисника зазнав значних втрат, їх відправили у Смілу на Черкащині на докомплектацію та злагодження. І саме тоді з'явилася можливість приїхати на один день додому.

«Роман ще вагався, чи варто їхати на один день. Але я наполягала на тому, щоб він їхав, адже ми з сином дуже скучили. У чоловіка був позивний «Дата», адже дуже багато подій в житті у нього були пов'язані з однаковими датами, часто цифри збігалися дуже символічно. І тут також. 22 вересня Роман приїхав і це була остання наша зустріч. Через місяць 22 жовтня він загинув», - ділиться жінка.

Побратими розповіли Марії про останній бій Романа. Військові штурмували посадку неподалік Бахмута і попали в оточення. Їм протистояли вагнерівці.

«Протягом чотирьох днів айдарівці намагалися вибратися з ворожого оточення. Тоді загинуло багато хлопців. Серед них і Роман. Він продовжував бій до останнього подиху. На жаль, тіло мого чоловіка і його полеглих побратимів не вдалося евакуювати. Ця територія спершу була у сірій зоні, а зараз вона окупована ворогом. Це дуже важко – не мати можливості поховати найдорожчу людину, не мати місця, куди можна прийти. На Алеї Героїв у центрі Тернополя є фотографія Романа. Також ми задонатили для ЗСУ і висадили дерево в пам'ять про нього біля Кафедрального собору. Приходимо туди з сином, приносимо свічки, квіти, розмовляємо з чоловіком», - зазначає Марія.

Після загибелі чоловіка жінка долучилася до волонтерської ініціативи «Вшануй» (Укрінформ писав про цю ініціативу тут ) , учасники якої опікуються похованнями захисників, які не мають рідних. Також Марія здійснила велике бажання чоловіка, який дуже хотів, щоб вона повернулася у спорт. Зараз вона займається тренерською діяльністю.

«Вже минуло чотири роки з часу загибелі мого чоловіка, але для мене щороку цей період дня нашої останньої зустрічі 22 вересня і весь жовтень дуже складний. Це час спогадів, смутку, важких емоцій. Вже пройшло багато часу, але я досі прямо по днях, по хвилинах пам'ятаю, коли він що писав, коли ми зідзвонювались, що він говорив, кожен момент нашого життя. Сьогодні для мене дуже важливо зберегти пам'ять про Романа, про його мужність і внесок у звільнення України від окупантів для нашого сина, для майбутніх поколінь», - наголошує дружина.

Посмертно захисника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та присвоїли звання «Почесний громадянин місті Тернополя» та «Почесний громадянин Тернопільської області».

У Романа залишилися дружина Марія, син Марк, мама Віра, сестра Ірина, рідні та друзі.

Світла пам’ять і честь Герою!

Юлія Томчишин

Фото з сімейного архіву та авторки

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform

Війна