На початку війни переді мною стояло лише одне питання: як швидше повернутися в Україну — бойовий медик Павло «Карасик» Конюшенко

11 листопада 2026 р. 06:44

11 листопада 2026 р. 06:44

До війни він планував спокійно і якісно працювати в медичній сфері. Піклуватися про свою сім’ю, родину, подорожувати, присвячувати час своїм хобі.

Але війна внесла свої корективи: довелося залишити свою домівку, відкласти до перемоги плани на майбутнє і стати на захист Батьківщини.

Інформагенція АрміяInform продовжує серію публікацій про військових із представниками однієї з найбільш мирних і почесних професій, справжніх ангелів-охоронців для своїх побратимів та посестер на передовій — бойових медиків.

І сьогоднішній наш співрозмовник — старший сержант Павло «Карасик» Конюшенко, фельдшер евакуаційного відділення однієї з військових частин ЗСУ.

Основні віхи біографії

Дата народження: 28 вересня 1990 року.

Рідне місто: Драбів (невелике селище в Черкаській області).

Освіта та досвід до служби в ЗСУ:

Навчання у Драбівській загальноосвітній школі.

Закінчив Черкаський медичний коледж (тепер Черкаська медична академія) за спеціальністю «Лікувальна справа».

Початок служби: після повномасштабного вторгнення приєднався до лав ЗСУ (5-й окремий штурмовий полк, нині — окрема Київська бригада) оскільки відчував потребу в допомозі власній країні.

Посади та напрями роботи: санітар, санітарний інструктор, фельдшер евакуаційного відділення.

Про мирний вибір і мотивацію

— Пане Павле, давайте згадаємо ще про довоєнний період… До широкомасштабного вторгнення ви мали абсолютно мирну професію. Розкажіть, чим ви займалися в цивільному житті та що стало тим внутрішнім рубежем, коли ви ухвалили рішення змінити міську лікарню, повсякденні робочі інструменти на військову екіпірування та стати бойовим медиком?

— До великої війни я майже все життя працював у реанімаційних відділеннях. Точніше, якщо правильно сказати, — у відділенні інтенсивної терапії. Тому що такого слова як «реанімація» в Україні немає, а є «відділення інтенсивної терапії».

Тривалий період я працював у Київській міській лікарні швидкої допомоги. Після того працював у відділенні інтенсивної терапії в одній із приватних клінік.

І тут починається російська навала. Для мене питання долучитися до війська чи ні абсолютно не стояло. Виховання змалечку в мене патріотично-українське. Від батька, матері мені це дісталося — треба було йти допомагати своїй країні.

Війна застала мене за кордоном. Тому головним завданням було якомога швидше повернутися в Україну. Приїхав у перших числах березня і відразу — у військкомат, як колись називали нинішні ТЦК. А там таких охочих виявилося доволі багато. Мені сказали чекати.

І наприкінці березня викликали. І хоча формально я служу за мобілізацією, вважаю себе добровольцем.

Про адаптацію та специфіку військової медицини

— Робота в умовах бойових дій суттєво відрізняється від класичної медицини в тилових лікарнях чи клініках. Тим більше у такій ніші, як для фахівця з інтенсивної терапії. Як проходив ваш перехід до військової реальності? Які навички довелося опановувати найшвидше і що виявилося найскладнішим у перші місяці на передовій?

— Звісно, що досвід і навички роботи у цивільних лікарнях на фронті мені дуже знадобилися. Але робота в мирний час і під час активних бойових дій за своєю організацією суттєво відрізняється. Адже у спокійній обстановці ти думаєш лише про те, як якісно надати допомогу пацієнту.

А у військовому житті треба не тільки якісно і своєчасно надати допомогу пораненому, а ще й стежити за ситуацією навколо. Бо під час ворожих атак існує величезна загроза і твоєму життю, і життю хворого. Тож треба зважати не тільки на його поранення, а й на ситуацію, яка динамічно змінюється.

От цьому довелося вчитися. Опановувати ти, як швидко та якісно надавати медичну допомогу на передовій. Крім того, вчитися, як тікати від дронів, укриватися від обстрілів артилерії, інших загроз.

Важко сказати, чого довелося навчатися насамперед. Адже все військове для мене, як для людини, яка до цього не мала зв’язку з армійською службою, це все було по-новому. Тому опановував усе в комплексі й оперативно.

Про побратимів і довіру на передовій

— Для піхоти та штурмовиків бойовий медик — це справжній янгол-охоронець, від якого залежить найцінніше. Як складаються ваші стосунки з підрозділом? Чи відчуваєте ви особливий рівень довіри та відповідальності, коли хлопці йдуть на завдання, знаючи, що ви чекаєте на них і готові надати допомогу за секунди?

— Так, звісно, готові. Ми для того вчилися: у нас була безліч тренінгів — як і де правильно надавати допомогу. Звісно, відчувається величезна відповідальність і хвилювання.

Тому що коли перебуваєш на посаді бойового медика штурмового підрозділу, а в мене було таке в практиці, то відправляєш хлопців, роздаєш їм аптечки, просиш у кожного особисте персональне зобов’язання і кажеш: «Хлопці, дивіться, це такий, кажу, підгін, у мене оце із резерву і ви мені маєте після виконання роботи особисто їх повернути».

І слава Богу, що практично всі, хто отримував, обіцянки виконували. Але бували і трагічні випадки, коли хлопці не поверталися. Було таке, що неможливо було під’їхати, всякого бувало.

Про найпам’ятніший і найскладніший епізод

— Війна складається з буднів. Але є епізоди, які назавжди врізаються в пам’ять. Розкажіть про ситуацію на фронті, яка вразила вас найбільше або потребувала максимальної концентрації, коли від вашого рішення чи швидкості залежало людське життя. Як вдалося впоратися з емоціями в той момент?

— Хвилюються всі. Головне — не втрачати холодний розум, розважливість і намагатися ухвалювати зважені та правильні рішення.

Ну от, буквально нещодавно був такий випадок. Я не буду вдаватися в деталі, але коли ми під’їжджали до точки евакуації, я помітив ворожий дрон. І треба було, щоб хтось правильно і своєчасно віддавав накази.

Тому мені довелося взяти на себе цю невеличку відповідальність, кричати, куди бігти, що робити — куди стріляти, як розосереджуватися.

Про психологічне розвантаження та контрасти

— Перехід від тиші мирного життя (або навіть короткої відпустки) до пекла переднього краю та назад вимагає колосальних душевних сил. Що допомагає вам триматися емоційно та перемикатися після важких чергувань чи втрат? Чи вдається знаходити час для звичних речей із «мирного» минулого?

— О, звичних речей із мирного минулого… Та, мабуть, немає вже таких звичних речей із того життя. Я собі тут знайшов хобі для того, щоб відволіктися.

І якщо випадає вільна хвилина, година якогось дозвілля, то я пробую займатися бігом. Це особисто мене сильно відволікає. А так, читаю книжки, наукові статті. Оце особисто мені допомагає відволіктися від повсякденності служби.

Про головні «одкровення» війни та зміни всередині

— Кажуть, що на війні люди й цінності прояснюються найшвидше. Як служба змінила ваше бачення світу, професії та людей загалом? Що ви найбільше цінуєте тепер, бачачи ціну кожного врятованого дня?

— Я бачу найцінніше. Це — життя українського солдата, нашого воїна, воно найбільша цінність. Що я ще на війні зрозумів, то це те, що всі проблеми, які були колись у цивільному житті, знаєте, там — «брак коштів, куди поїхати у відпустку, купити щось», це все взагалі відходить на другий план.

І є відчуття, що життя, воно відбувається от тільки тут і зараз. І важливі тільки безпека і життя твоє і твоїх побратимів. А все інше — тут взагалі більш ніж другорядне. І якщо ми говоримо про зміни поглядів, то якісь там проблеми соціально-побутові, вони просто відпадають.

І знову-таки відходять навіть не на другий, а інколи, можливо, навіть і не на третій план. А таке відчуття, що життя відбувається отут, коли ти поруч із твоїми побратимами, з якими ти ділишся сухпайком чи смаженою картоплею, яка тут найсмачніша. Оце змінило мій світогляд.

Про погляд у майбутнє та мрію

— Зрозуміло. Ну, і про майбутнє. Про що ви найбільше мрієте в день нашої Перемоги і чи бачите ви себе у медицині після закінчення війни, чи цей бойовий досвід відкрив для вас геть нові життєві орієнтири?

— О, важко сказати. Я себе в подальшому, чесно кажучи, поки не бачу у війську. І не дуже себе бачу вже й у медицині в цілому. Думаю, що пора в житті спробувати ще щось інше, аніж військова медицина.

Що я хочу після перемоги? Мирної і процвітаючої України з духовними цінностями. А поки всі разом не просто чекатимемо, а щоденно наближатимемо нашу перемогу. А після неї будемо відбудовувати Україну, щоб залишити її нащадкам. Оце мій найкращий план на майбутнє після перемоги — розбудувати країну.

Війна