Від плавнів Дніпра до Торецька: як формувалася в бою бригада «Любарт»

22 листопада 2026 р. 07:06

22 листопада 2026 р. 07:06


Шлях підрозділу «Любарт» від добровольчого формування до 20-ї бригади 1-го корпусу НГУ «Азов» був непростим.

Командир «Любарта» Вадим «Янкі» Крикун у другій частині інтерв’ю розповів АрміяInform про бойове становлення підрозділу, найскладніші операції, втрати й побратимство, перехід до «Азову» та принципи, на яких тримається військовий колектив.

— Якщо поглянути на історію «Любарта» від ДФТГ до сьогодні, то це меганасичені роки…

— Так, ми воювали чи не в усіх стихіях та ландшафтах. Поля, ліси, вода, міська забудова. Ще лишилося хіба десант з повітря зробити. Єдиний регіон, на якому не воювали, це харківський напрямок. І з кожного виїзду, з кожної кампанії отримували певний досвід.

Підрозділ формувався у перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді люди приєднувалися до тих військових організмів, які знали, що робити. А ми загалом були обізнані в тому, що буде відбуватись, хоча масштабів, звісно, не розуміли до кінця.

Ми мали кілька планів на випадок, якщо росіяни матимуть успіх біля Києва і почнеться вторгнення на Волинь. Перший місяць ми провели на бойових чергуваннях біля північного кордону. Згодом «Любарт» відправили в Бородянку на Київщину — проводити фільтрацію і супроводжувати інженерні групи розмінування. Саме тоді ми увійшли до структури Сил спеціальних операцій, і я очолив окремий загін спеціального призначення «Любарт».

Одразу після цього нас перекинули на Донецько-Запорізький напрямок, у район Новосілок і Нескучного. У тамтешніх посадках спільно зі 108-ю бригадою ТрО і 3-м полком ССО ми прийняли свої перші серйозні бої. Це був і мій перший командирський досвід під час великої війни: з плануванням, забезпеченням вогневого прикриття, заведенням піхоти, зачистками, проведенням розвідки. Тоді з’явилися наші перші поранені, але й перші російські полонені — так званий лейтенант «народної міліції» на прізвище Жук, командир взводу, якого хлопці взяли прямо в посадці. З його планшета ми дізналися дуже багато цінного про ворога.

Від фанатського сектору до бойового братерства: командир «Янкі» про народження «Любарта»

— Ще у 2022 році були бої в районі Нескучного і згодом у Бахмуті. Чим вони запам’яталися?

— Після Нескучного відбулося невеличке перегрупування, і нас відправили в Бахмут. Це зовсім інший темп ведення бойових дій. Тоді ми билися з вагнерами.

Російська регулярна армія вела позиційну війну. Це більш-менш сплановане, зрозуміле явище. А от Бахмут — це був суцільний хаос. Якийсь «контрстрайк» у населеному пункті з величезною концентрацією наших сил, з безперервними штурмовими діями вагнер-груп. Ми працювали в Бахмуті тоді, коли майже всю його територію контролювали Сили оборони. Це був приватний сектор на висоті за річкою.

Поруч була 3-я бригада НГУ. Її командиром був нинішній командувач Національної гвардії генерал Олександр Півненко. Згодом їх замінила 93-я бригада «Холодний Яр». Спільні дії мали також з ГУРівцями.

Бахмут суттєво «апгрейдив» індивідуальні бойові навички наших бійців. Це вимагало філігранної точності у пересуванні та вогневому контакті, адже сталої лінії оборони не було. В одній хаті могли перебувати ми, а в сусідній — росіяни, а ще через одну — знову ми. Постійні вуличні бої, вилазки, спостережні пункти, засади. Робота снайперів тоді була надзвичайно актуальною і результативною. Наші снайперські двійки працювали спільно зі снайперами 8-го полку ССО. Хлопці тоді за ніч до десяти ворогів «виносили».

Саме в Бахмуті у нас з’явилася безпілотна складова. Це був один розрахунок «Мавіка», який літав тільки удень. Мало хто мав хоча б стільки. У нас їх було загалом чотири, тому ми боялися втратити бодай один. Хлопці працювали з самого ранку до вечора.

Захист Бахмута був періодом війни, коли ще можна було сходити до бійців на передові позиції. Саме тоді з’явилася нова техніка. Наприклад, у 93-й бригаді застосували бронетранспортер М-113 як «кейсевак» — для евакуації поранених. Якось ми з другом Бензином — тепер командиром батальйону безпілотних систем — виїхали на ньому на передову.

— Після Бахмута «Любарт» був на Херсонщині в складі Сил спецоперацій. Це була частина контрнаступальних дій Сил оборони у 2023 році?

— Нашим завданням було висадитися на лівому березі Дніпра, який контролював і досі контролює противник, і створити плацдарм для подальшого контрнаступу підрозділів Сил оборони. Працювали ми разом з іншим підрозділом ССО та ГУРом, а також розвідкою місцевої бригади ТРО. Склад групи зібрався дуже потужним, а операція — складною. Що стосується планування, то це, напевно, найскладніша операція на моїй памʼяті. Навіть дотепер.

Ми були максимально обмежені в ресурсах, тому просто на ходу шукали плавзасоби. Щоб забезпечити логістику через Дніпро, в хід ішло все. У плавнях, де ми воювали, вона була надзвичайно ускладнена. Тут я вперше зіткнувся з водним мінуванням, яке відіграло одну з ключових ролей в цій операції.

Отож, наші дві групи, спільно з суміжниками, висадилися на лівому березі, провели штурм окопів на підході до Козачих Лагерів, завели туди піхоту і завдали втрат ворогу. Тоді ж взяли в полон російських командирів. «Любарт» досить непогано тримався − відбив два штурми. Один із них ворог здійснив силами роти, яка йшла на нас просто вулицею. Її «розмотали» переважно мінометами й вогнем зі стрілецької зброї.

На нас виїхали три БТРи з десантом, і ми їх знищили. У відповідь противник підтягнув резерви, особливо артилерію, і просто почав нас рівняти із землею. Простору для маневру у нас було мало, бо за спиною — берег Дніпра. Були втрати. Загинув командир взводу, один із засновників «Любарта» — друг «Аркан», мій дуже близький побратим. Також загинули «Ворон», «Джокер», «Білий»… Тому евакуація під вогневим впливом противника була надзвичайно важкою. Вона тривала кілька днів, але ми забрали всі тіла наших хлопців.

У плавнях Дніпра ми втратили багато плавзасобів, особливо через мінування, але ще важче було знайти людей, які вміють ними керувати й знають місцевість. Був момент, коли нам довго не вдавалося забрати своїх хлопців з лівого берега. Човен був, а нікого з навчених кермувати немає. І ось посеред ночі я згадав про бійця з тилового підрозділу — людину з інвалідністю, яка, попри це, все одно служить на противагу крутим хлопцям в тилу. Я згадав, що він родом з Очакова. Набрав його о третій ночі, питаю, чи вміє керувати човном. Каже, що в молодості рибалити ходив.

От він серед ночі опинився на човні у плавнях, виплив на той берег і забрав наших бійців. Дорогою назад двигун накрився і боєць на веслах витягнув місію: врятував хлопців, всі живі-здорові!

— Пригадуєш першу втрату? Як пережив її емоційно?

— Завжди повторюю собі: посумувати і віддати шану загиблим у нас іще буде час. Коли ми зазнавали втрат, я не дозволяв собі розклеюватися надовго, бо за мною — особовий склад. Це складний організм, який діє на лінії зіткнення, тому передусім треба швидко думати, як зберегти життя іншим.

Втрати — це завжди важко, тим паче, що в нас був дуже згуртований, дружний колектив. Ми всі знали одне одного. Коли загинув друг «Аркан» на лівому березі, увесь біль та емоції накрили мене вже після його евакуації. До цього було єдине завдання — забрати тіла хлопців.

Наступним завданням після Козачих Лагерів були ударно-пошукові дії в плавнях біля Кринок спільно зі 140-м центром ССО. Згодом слідом за нами туди зайшла морська піхота.

Ми зачищали плавні гирла Дніпра, прокладали маршрут, розміновували його — саме цим маршрутом далі просувалися морпіхи.

На той час нас уже перекинули на Запорізький напрямок, де тривав контрнаступ. Це район Вербового. Ми діяли в смузі 12-ї бригади НГУ «Азов». Отримали завдання взяти висоту на підходах до села Вербове. Працювали групами спільно з 8-м полком ССО.

Це був новий досвід — небачена, просто якась космічна інтенсивність і з нашого боку, і з боку противника. Для нас тоді взагалі не було обмежень у забезпеченні боєприпасами. Ми безбожно випалювали позиції противника, так само діяв і він. Це були жорстокі артбаталії. Поле бою не вщухало, а посадки зрівнювали із землею. Проти нас стояли російські підрозділи ДШВ. Вони мали дуже високий рівень боєздатності. На БМП-2 залітали полями на своєму передньому краї. Звідти десант після висадки біг групами штурмувати наші позиції. Такого ми давно не бачили — востаннє, мабуть, у Бахмуті.

Там ми завдавали їм величезних втрат, і це все повторювалось циклічно — раз за разом, раз за разом, раз за разом.

— Як «Любарт» влився в «Азов»?

— Після Запорізького напрямку нас відправили назад на Херсонський, де знову працювали у плавнях Дніпра.

Саме тоді відбувся певний ребілдинг нашого підрозділу. «Редіс», нинішній командир 1-го корпусу НГУ «Азов», запропонував мені очолити один із батальйонів 12-ї бригади. Тож ми майже всім колективом перевелися в структуру «Азова» і почали діяти вже в цьому статусі на Серебрянському напрямку. Це також був дуже цікавий досвід. Ліс, річка, болота — там ми проводили серед іншого й наступальні дії. До речі, це був єдиний на той час напрямок, де Сили оборони наступали.

Хлопці між собою називали цю місцевість джунглями чи Амазонкою. Через особливості ландшафту величезну роль відігравала підготовка наших груп. А ми на той час уже мали чималий досвід — повоювали на кількох напрямках. У Серебрянці «Любарт» працював малими групами спільно з розвідкою бригади «Азов» — там хлопці справжні профі. Багато хто з моїх бійців з гордістю і приємністю згадує ті місяці, бо ми диктували хід подій, володіли ситуацією, все контролювали.

Для цього вивчали противника, акумулювали інформацію про нього, бази даних, його плани, переміщення сил та засобів. Випереджали їх на крок. Саме тоді ми вперше почали застосовувати важкі бомбери для ураження. У Серебрянському лісництві наш батальйон набрав спроможності, але далі бригаду «Азов» перекинули на Торецький напрямок (район Нью-Йорка).

— Чи легко дався перехід із ССО до Нацгвардії?

— У нашого підрозділу свого часу був широкий вибір, куди ми могли перейти. Завдяки мужності й підготовці хлопців і, відповідно, гарній репутації маємо чимало друзів у Силах оборони України.

З «Азовом» у нас одразу виникло повне взаєморозуміння, ми отримали чітку пропозицію та прозору комунікацію. Нам дали право розбудовувати свою структуру, ми розуміли, як і куди потрібно рухатися, як це реалізовувати. Обговорили все з командирським складом, вони переважно були вихідцями з «Азову», і ухвалили спільне рішення переходити.

— Які виклики були на новій ділянці фронту?

— Наш 5-й батальйон «Любарта» і 1-й − «Азова» проводили деблокаду у районі Нью-Йорка. Там в обороні стояла 56-та бригада. Їхня рота опинилася в оперативному оточенні на території промзони. На момент нашого заходу росіяни майже повністю захопили місто і вже рвалися до сусідніх населених пунктів. Ми заходили з флангу через лісосмуги, а 1-й батальйон здійснював лобові ударно-пошукові та штурмові дії. Нашим завданням було вибити противника й створити коридор, щоб деблокувати бійців 56-ї бригади, які перебували в оточенні вже котрий місяць. Ми виконали завдання, і згодом почалися позиційні бої.

Торецька кампанія — це щоденні штурми. Ворог застосовував тактику «малих груп» та комбінував їх із механізованими штурмовими діями. А ще застосовував тактику «відкривачок». Це коли двоє чи троє окупантів йдуть на наші позиції, ми їх ліквідовували, але внаслідок цього ворог визначає наші координати і починає випалювати цей квадрат артилерією та дронами. Ми зазнавали втрат і змушені були перегруповуватися, частково відходити на вигідніші рубежі оборони. Так противник нас поволі виштовхував.

Це була вкрай важка і виснажлива фаза війни. Щоранку ми розуміли: сьогодні на нас ітиме щонайменше одна, а часто дві-три колони. Але батальйон «Любарт» не допустив провалу в обороні, не дозволив противнику наростити успіх, завдавши йому величезних втрат. Вважаю, що ми впоралися зі своїм завданням на відмінно, продемонструвавши стійкість та професійність.

— Саме тоді в Силах оборони почали говорити про корпусну реформу?

— Так, нам запропонували розвинутися до бригади. Це певний виклик для нас, бо непросто починати формування бригади на четвертому році повномасштабного вторгнення. Попри це, рішення ухвалили заради розвитку. Ми одночасно проходили всі етапи розгортання бригади: створювали служби управління й забезпечення, займалися паперовою роботою, контрактами тощо. І це все — паралельно з утриманням оборони на Торецькому напрямку. Бригада формувалася в бою.

Коли підрозділ остаточно організувався і зміцнів, уже в статусі бригади висунулися в зону відповідальності нашого корпусу — на Добропільський напрямок. Тут ми й нині тримаємо оборону.

— Як у «Любарті» побудовані взаємовідносини командирів з бійцями?

— У нас можливе пряме спілкування, є нормальний людський зв’язок. Але субординація присутня, бо це військовий підрозділ. Як і панування дисципліни.

Але субординація і дисципліна будується не на посадах, а на авторитеті, навичках і досвіді командирів.

Командир займає посаду, бо заслужив це право у важкі моменти на лінії зіткнення, а не через те, що його призначили. Він це пройшов, проявив хоробрість, ухвалив правильні і вчасні рішення, має компетенції.

— В одному з інтерв’ю ти сказав, що головна зброя нині — свідомість людей. І закликав до визначення єдиної мети та чіткого бачення перемоги. У чому полягає ідеологічна відмінність «Любарта» від інших підрозділів?

— Я би не назвав це ідеологією, це швидше свідомість. Зараз усім важко. Підрозділи знекровлені, втомлені і виснажені. Суспільство також втомлене, щоправда, часто незрозуміло від чого. На чому ґрунтується наш «запас міцності»? На обов’язку та дисципліні. Ми захищаємо інтереси України, наші сім’ї, право жити на цій землі. Якщо такі умови для нас не прийнятні, то потрібно змотувати вудки і сприймати сувору реальність і визнавати поразку.

Зараз усі говорять про «бусифікацію ТЦК». Але тут усе максимально просто: Україна в активній фазі війни. Ми або долучаємося до неї, тобто мобілізуємося, або, якщо вже всі втомилися і не хочуть воювати, кажемо: «О’кей, хлопці, дякую за те, що ви зробили, молодці, але згортаємося і втрачаємо державу».

У нас зараз іде активна фаза бойових дій, війна з важким противником. Ми відстоюємо інтереси держави, отже, ми захищаємо також власні інтереси. Я хочу, щоб мої діти жили в суверенній Україні, у державі зі своїми традиціями, культурою, мовою, релігією. Такі реалії сьогодення. Водночас наша армія є найбільш боєздатною у світі. Так, вона виснажена, але володіє колосальним, унікальним досвідом протистояння у найбільшому після Другої світової війни воєнному конфлікті.

— У цивільному житті треба перемикатися, відпочивати, накопичувати сили. Чи змінився під час війни твій особистий спосіб «перезарядки»?

— Мені вкрай рідко вдається вирватися в тил у своїх справах. Але навіть тоді я думками перебуваю у зоні виконання бойових завдань і керую певними процесами. Тому повністю розслабитися станом на зараз я не маю можливості.

Усі ми хочемо мати час на те, що любимо. Я, наприклад, люблю гори. З двох причин: там, зазвичай, немає зв’язку і є мінімум людей. У горах природа та фізичні навантаження дарують гармонію і спокій. Тому мені подобаються походи з наметом. Не професіонал у цьому, швидше початківець, але вже декілька вилазок зробив. Зрештою, не обов’язково йти саме в гори, можна знайти будь-яке інше дике природне середовище. А на Волині безліч чудових лісів та озер.

— Скажи, а чому серед варіантів назви підрозділу ви зупинилися на імені князя Любарта?

— Тут слід віддати належне другу «Хорвату», моєму заступнику із роботи з особовим складом. Це його ідея. У перші дні повномасштабки треба було визначатися з назвою підрозділу, його символікою. А однією з перших локацій, де ми формувалися, було Старе місто, точніше келії одного з монастирів. Поруч Луцький замок, який часто називають замком Любарта. Тому вибір був зрозумілий і очевидний.

Князь Любарт обороняв Волинь у XIV столітті. Це знакова постать нашого рідного краю, його найуспішніший полководець. За часів його правління Велике князівство Волинське було сильним і могутнім, а наші предки відіграли важливу роль у формуванні Великого князівства Литовського. Руською мовою, тобто українською, велося діловодство, а значна частина еліти була саме українцями.

Підносячи на стяг ім’я Любарта Гедиміновича, ми відновлюємо історичну спадщину і утверджуємо своє право вважатися нащадками тієї держави. Нині ми пишемо власну сторінку історії України, як колись Любарт творив свою. Наша місія — залишити слід у ній і гідно продовжити справу предків.

Автори: Євген Букет та Марко Мельник

Від плавнів Дніпра до Торецька: як формувалася в бою бригада «Любарт»

Джерело: armyinform.com.ua

Завантажуєм курси валют від minfin.com.ua