Гігантський лінивец і оцелот відкривають крижану добу Венесуели

20 жовтня 2026 р. 12:20

20 жовтня 2026 р. 12:20

На вітряній прибережній рівнині затоки Венесуели палеонтологи відкрили один із найцікавіших для країни комплексів крижаної доби. На ділянці Каука в західній частині штату Фалькон вони знайшли рештки гігантських наземних лінивців, броньованих гліптодонтів, гомфотерів, вимерлих коней і середнього за розміром дикого кота. Усі кістки лежали в тонкому прошарку охристого піску майже під самою поверхнею. Про це повідомляє видання Scienmag .

Радіовуглецеве датування емалі зубів показало, що відклади мають щонайменше 40 тисяч років, тобто належать до пізнього плейстоцену. У цей час мегафауна ще домінувала в південноамериканських ландшафтах, а ранні люди вже поширювалися континентом.

Як знайшли та досліджували місце Каука

Про кістки поблизу рибальського селища Каука, приблизно за 14,6 кілометра на північний захід від міста Урумако, наука дізналася ще в січні 2004 року, коли місцевий палеонтолог помітив, що вони виходять на поверхню. Однак систематичні розкопки змогли розпочати лише у 2021 році, після отримання дозволів.

За три польові сезони дослідники опрацювали п’ять робочих ділянок. Зона з кістками охоплює близько 1600 м², на поверхні виділили вісім окремих скупчень. Оскільки кістковий шар завтовшки лише близько 40 см, розкопи були неглибокими, але результативними: зібрали 41 черепний і посткраніальний елемент, які тепер зберігаються в палеонтологічній колекції муніципалітету Урумако.

Сьогодні регіон напівпосушливий, із сильними пасатами та опадами до 200 мм на рік. Проте окисненість порід і дрібні мулувато-глинисті піски, що містять кістки, свідчать про формування відкладів у більш вологому, малорухливому середовищі — ймовірно, на заболоченій ділянці або в тимчасовій водоймі.

У пізньому плейстоцені прибережні рівнини Фалькону мали дефіцит води, а сусідні місця, як-от Муако та Тайма-Тайма, інтерпретують як відновлювані джерела-оази, що притягували тварин у посушливі періоди. Каука, ймовірно, виконувала подібну роль, пояснюючи концентрацію різних видів на невеликій площі.

Гігантський лінивец та інші південноамериканські гіганти

Найяскравіша знахідка комплексу — гігантський наземний лінивец мегатерієвої групи, попередньо віднесений до cf. Eremotherium laurillardi . Цей вид був поширений від південного сходу США до Бразилії й міг важити кілька тонн.

На ділянці «Каука B» виявили 14 роз’єднаних елементів, які, на думку дослідників, належать одному дорослому індивіду: частковий череп завдовжки 580 мм, праву половину нижньої щелепи з усіма чотирма молароподібними зубами, повну праву променеву кістку довжиною 700 мм, ключицю, хребці, плеснову кістку та частину таза.

Ключовим аргументом ідентифікації став показник співвідношення глибини нижньої щелепи під третім зубом до довжини зубного ряду — він дорівнює 0,77, що точно вкладається в діапазон 0,73–0,83, характерний для Eremotherium .

Інші місцеві гіганти доповнюють картину. Товста й коротка права променева кістка, знайдена в тому ж розкопі, різко відрізняється від стрункої кістки лінивця і віднесена до невизначеного мілодонтового лінивця (mylodontidae). Два еродовані кісткові щитки (остеодерми) належать гліптодонтам — броньованим родичам броненосців, ймовірно близьким до роду Glyptotherium , добре відомого з інших місць Фалькону.

Ці знахідки розширюють відомі ареали кількох таксонів і підтверджують уявлення про Фалькон як плейстоценовий осередок, де ксенартри (лінивці, броненосці та їхні родичі) успішно жили від рівня моря до висот понад 1200 м.

Гомфотер, коні та рідкісний слід оцелота

Не менш важливими є представники «північноамериканської» фауни. Нижня щелепа з добре збереженими молярами, бивень завдовжки близько 1,7 м і розрізнені зубні фрагменти засвідчують присутність гомфотера Notiomastodon platensis — слоноподібного пробоскідця, останнього великого травоїдного цієї лінії в Південній Америці.

Ступінь стирання молярів і масивний, прямий, беземалевий бивень відрізняють його від єдиного іншого південноамериканського роду гомфотерів Cuvieronius . Невикористаний верхній другий моляр, знайдений за кілька метрів від розкопу, вказує на можливу присутність молодої тварини.

Вимерлі коні доповнюють фауну: майже повністю збережений нижній третій моляр має жувальну поверхню, характерну для роду Equus . Водночас автори обережно позначають його як Equus sp. , оскільки систематика південноамериканських викопних коней досі дискусійна.

Найнеочікуванішою знахідкою став невеликий правий кісточковий блок (астрагал) довжиною трохи понад 23 мм, ідентифікований як Felidae cf. Leopardus pardalis — оцелот (кунгуаро). Викопні рештки середніх за розміром котів у північних неотропіках надзвичайно рідкісні, і це перше повідомлення про вид із північного заходу Венесуели.

Дослідники порівняли астрагал із сучасними зразками оцелота та рисі рудої ( Lynx rufus ) і дійшли висновку, що пропорції кістки краще відповідають Leopardus pardalis . Рись руду ніколи не фіксували в Південній Америці, а попереднє твердження про «рисеподібного» кота плейстоцену з сусіднього Муако не було проілюстроване й не може бути підтверджене. Тож астрагал із Каукки стає рідкісною й важливою точкою даних для вивчення поширення котячих.

Датування, сліди людей і умови поховання

Через повну відсутність колагену в кістках команді довелося датувати емаль зубів гомфотера та коня. Зразки подрібнили до порошку й обробили оцтовою кислотою, щоб видалити вторинні карбонати. Прискорювальна мас-спектрометрія дала вік 33 750 ± 350 років для гомфотера та 37 050 ± 500 років для коня, що після калібрування відповідає приблизно 37 500–39 500 і 41 300–42 300 календарних років тому.

Це одні з найдавніших дат, отриманих за біоапатитом, і вони наближаються до практичної межі радіовуглецевого методу. Оскільки емаль може обмінюватися вуглецем із ґрунтовими карбонатами й «омолоджуватися», дослідники наголошують: реальний вік відкладів, імовірно, перевищує 40 тисяч років.

Поруч із розкопами на поверхні знайшли й кам’яні артефакти: чопер, плоскоопуклий скребок і відщепи. На відстані 100–150 м на північний схід виявлено також наконечники типів El Jobo, Clovis і Fish Tail, пов’язані з ранніми мисливцями-збирачами регіону.

Однак жоден із цих виробів не лежав у прямому стратиграфічному зв’язку з кістками, а десятиліття ерозії могли перемішати матеріали різного віку. Тому будь-який зв’язок людей із мегafaуною Каукки дослідники вважають суто гіпотетичним — на відміну від сусідніх пам’яток Тайма-Тайма та Ель Вано, де кам’яні вістря справді знайдені разом із розрубаними рештками гомфотерів і лінивців.

Тафономічний аналіз пояснює, чому частина фауни збереглася, а частина — ні. Поверхневі кістки досягли найвищого ступеня вивітрювання й кришилися, тоді як зразки з другого шару були достатньо міцними для вилучення й фіксації в гіпсові «сорочки». Просторове розташування решток лінивця — розсіяних на трьох ділянках приблизно в межах десятка метрів — не відповідає малюнку, очікуваному за сильного перенесення водою. Це свідчить, що туша розпадалася на місці в умовах низької енергії середовища.

Брак великих щільних кісток кінцівок, як-от плечових і стегнових, імовірно, пов’язаний із десятиліттями руйнування до початку наукових робіт. Попри ці обмеження, Каука приєднується до зростаючої мережі плейстоценових місцезнаходжень уздовж прибережної рівнини Коро, яку розглядають як природний коридор для міграцій тварин і людей під час Великого американського біотичного обміну. Вона показує, що значна частина історії пізнього плейстоцену континенту — від гігантських лінивців до потайних оцелотів — досі прихована в тонких шарах тропічного піску.

Наука