Інноваційні методи при коригуванні мовлення та корекційній педагогіці: інтерв'ю з логопедкою Альоною Глоткою

13 червня 2025 р. 14:12

13 червня 2025 р. 14:12

Альона Глотка — досвідчена логопедка та фахівчиня з інклюзивної освіти. Понад 10 років працює з дітьми, які мають мовленнєві та слухові порушення. У своїй практиці поєднує логопедію, дефектологію та психологію, розробляє авторські методики, проводить діагностику, логопедичний масаж і сенсорну інтеграцію.

Заснувала власний кабінет корекційного розвитку, де надає індивідуальні послуги та консультує батьків. Є авторкою серії логопедичних ігор, які використовують у навчальних закладах. Має досвід роботи в школах, дитячих садках та участі в освітніх проєктах із впровадження інклюзивного підходу.

Поговорили з Альоною про те, як змінились підходи у корекційній педагогіці та які інноваційні методи сьогодні використовують логопеди, а також про те, що чекає інклюзивну освіту в Україні.

— Ви працюєте у сфері корекційної педагогіки вже більше 10 років. Як, на ваш погляд, змінилась практика за цей час?

— Радикально. Якщо у 2010-х ми здебільшого «вбудовували» дитину в існуючу систему, то тепер налаштовуємо систему під конкретну дитину — це зовсім інша логіка. На прикладі пілотного проєкту в київській школі це видно особливо добре: раніше інклюзія обмежувалася асистентом і пандусом, а зараз — це команда фахівців, сенсорна кімната та адаптовані навчальні матеріали.

Ще одна велика зміна — роль доказової бази. Колись логопед «призначав» вправи, виходячи з власного досвіду; зараз кожен крок підкріплюємо скринінгами і динамічним оцінюванням.

— Розкажіть детальніше про методики, які ви розробили або адаптували для роботи з дітьми з порушеннями мовлення.

— Я створила низку авторських логопедичних ігор, які базуються на грі як основному виді діяльності дитини. Наприклад, «Бджілки», «Мишки в нірках», «Жуки на квітках» — це не просто розвага, а продуманий інструмент для розвитку мовлення, дрібної моторики, уваги, зорово-рухової координації. У «Мишках» діти тренують звукосполучення, водночас виконуючи рухові завдання, які активують мозкову діяльність. Ігри адаптовані під різні вікові категорії, мають гнучку структуру — можна змінювати правила залежно від рівня дитини.

Я багато років практикую комплексний підхід: поєдную класичну мовленнєву терапію з логопедичним масажем, сенсорною інтеграцією та елементами нейропсихологічної корекції. Наприклад, для дітей із затримкою мовленнєвого розвитку дуже ефективно працюють вправи на пропріоцепцію та вестибулярну систему — вони допомагають краще сприймати й обробляти мовленнєву інформацію.

Також активно використовую логоритміку — методику, яка поєднує ритм, рух і слово. Вона особливо корисна для дітей з порушеннями фонематичного слуху або загальним недорозвитком мовлення. У своїй роботі я не просто використовую окремі методи, а створюю з них систему — адаптовану до конкретної дитини, її потреб і ресурсів.

— Ви брали участь у національному проєкті з інклюзивної освіти. У чому була ваша роль?

— Я відповідала за комплексну діагностику дітей, адаптацію класного простору, підготовку педагогів, а також спільну розробку індивідуальних програм з психологами та дефектологами. Крім того, я брала участь у міждисциплінарних кейс-конференціях та формувала рекомендації для державних органів освіти.

— Наскільки важливою є співпраця з батьками у вашій практиці? Часом батьки покладають всю відповідальність за результат саме на фахівця. Яка роль батьків у процесі корекції мовлення і що їм потрібно робити?

— Я вважаю, що найкращого результату можна досягти тільки докладаючи всі зусилля та працюючі у команді разом з батьками. Ми не просто «лікуємо мовлення», ми створюємо середовище, у якому дитина зростає.

Дитина проводить із логопедом годину чи дві на тиждень, а решту часу — вдома, у звичному середовищі. І якщо батьки не залучені, не повторюють вправи, не підтримують те, над чим ми працюємо, процес суттєво уповільнюється. Тому я завжди пояснюю, як і чому потрібно виконувати ті чи інші завдання. І навіть прості речі — наприклад, правильно повторити звук, пограти в певну гру чи промовити слова в дзеркалі — можуть дати великий результат, якщо робити це регулярно.

— Яким ви бачите майбутнє інклюзивної освіти в Україні та світі?

— Якщо ще кілька років тому інклюзія справді була радше декларативною — «бо так треба», — то зараз вона дедалі більше стає щоденною практикою. У світі вже давно зрозуміли, що інклюзивна освіта — це не про «особливих» дітей, а про середовище, яке здатне адаптуватися до потреб кожної дитини. І ми теж до цього поступово доходимо.

Я бачу майбутнє інклюзії як системної, практичної роботи — не лише у великих містах, а й у маленьких школах, де поки ще бракує підготовлених кадрів і ресурсів. Дуже важливо, щоб навчальні заклади не лише мали фахівців, а й могли створити команду супроводу: логопеда, психолога, асистента вчителя. Це вже працює в деяких школах Київщини та Львівщини, де я мала досвід супроводу — і результати дуже обнадійливі.

Ще один важливий момент — навчання батьків і вчителів. Інклюзія — це спільна відповідальність. Тому в майбутньому я бачу розвиток інклюзії не тільки через зміни в законодавстві, а через щоденну підтримку: тренінги, обміни досвідом, методичну допомогу вчителям. І, звісно, через розуміння того, що інклюзія — це не «про когось», а про всіх нас.

— І, наостанок, які у вас професійні плани на найближчі роки?

— Зараз я працюю над створенням власного центру, який буде орієнтований на допомогу дітям з двомовним розвитком і складними порушеннями мовлення. Разом з цим я хочу продовжувати ділитись своїми методиками з колегами — через навчальні програми, тренінги, можливо, і міжнародні проєкти.

Також я хочу більше працювати з громадами, які не мають доступу до якісної мовленнєвої терапії. У США, наприклад, є великий запит на фахівців з раннього втручання, особливо у багатомовних родинах. Я впевнена, що мій досвід та методики будуть корисні саме там, де є потреба в комплексній, емпатичній та ефективній підтримці.

Політика