Як син бідної емігрантки з Києва висміяв Гітлера, змінив Голлівуд і винайшов сучасну комедію: історія Мела Брукса

04 липня 2026 р. 17:05

04 липня 2026 р. 17:05

Узимку 1945-го на берегах однієї німецької річки розгорнулася сцена, гідна абсурдистського кіно. З ворожого боку з гучномовців цілодобово крутили нацистську пропаганду. З американського — 18-річний єврейський юнак, чиєю щоденною роботою було розмінування під обстрілами, брав рупор і перекрикував гучномовці репертуаром естрадного співака Ела Джолсона.

Цього сапера звали Мелвін Камінський . Уже тоді, посеред окопів, він намацав істину, з якої згодом виросте його режисерський метод: будь-яка диктатура тримається на монументальній серйозності. Здолати тирана логікою чи пафосом неможливо — його треба виставити на посміховисько.

До сторіччя видатного режисера ZN.UA розповідає історію життя Мела Брукса.

Барабан, який не вмістив прізвища

Американську комедію ХХ століття створили діти емігрантів. Мелвін Джеймс Камінський народився 28 червня 1926 року в Брукліні. Його батько Макс приїхав до США з Гданська, а мати, Кітті Брукман, була єврейкою-емігранткою з Києва: її родина втекла за океан від бідності ще наприкінці XIX століття без жодних статків.

Коли Мелвіну було лише два роки, батько раптово помер від хвороби нирок. Кітті залишилася сама з чотирма синами напередодні Великої депресії й працювала на кількох роботах від ранку до ночі.

Мелвін ріс кволим і малим на зріст і швидко засвоїв просте правило: на суворих бруклінських вулицях не вижити без міцних кулаків, але влучний жарт працює ще краще. Сміх став його способом захиститися від старших хуліганів і хоч трохи розвеселити вічно втомлену матір.

Підлітком хлопець захопився музикою й підробляв барабанщиком у клубах курортного Катскіллзу, де відпочивала єврейська громада. Там і виникла проблема з іменем: у тих самих клубах грав доволі відомий джазовий трубач Макс Камінський, і щоб їх не плутали на афішах, юнакові знадобився псевдонім.

Мелвін захотів віддати шану матері й вирішив написати на басовому барабані її дівоче прізвище — Брукман. Але літери не влізли на шкіру інструмента, і музикант просто відкинув кінець слова. Так народився лаконічний «Брукс».

Сапер із рупором

1944 року 18-річного Брукса призвали до армії. Спершу, після високих балів за армійський тест, його скерували на інженерну підготовку — вчили електротехніки, верхової їзди й навіть фехтування. Вже потім перекинули до Європи у складі 1104-го інженерного бойового батальйону 78-ї піхотної дивізії.

Брукс знешкоджував німецькі міни, перевіряв заміновані мости й розчищав шлях піхоті, брав участь у Битві за Виступ (Арденнська операція), а після неї його батальйон наводив переправи через Рер (Рур) і Рейн.

Саме на фронті стався випадок із рупором. Гумор, як згадував Брукс, часто залишався єдиним способом не збожеволіти в епіцентрі катастрофи . До речі, фірмова інтонація режисера теж має коріння в їдишомовній культурі бруклінських емігрантів.

Після війни Брукс повернувся до Нью-Йорка, де телебачення тільки зароджувалося. Він улаштувався писати тексти для шоу Сіда Сезара — і потрапив до найлегендарнішої сценарної кімнати в історії американського телебачення.

Поряд із Бруксом працювали Карл Райнер, Ніл Саймон, Ларрі Ґелбарт і молодий Вуді Аллен. Саме з Райнером Брукс згодом створив культовий номер «2000-річний чоловік», а їхня дружба триватиме аж до смерті Райнера 2020-го: два овдовілі товариші щовечора разом дивитимуться кіно.

Скандал із «Весною для Гітлера»

1967 року Брукс випустив свій перший великий фільм — «Продюсери». Двоє бродвейських аферистів хочуть розбагатіти на гарантованому провалі й ставлять найгірший мюзикл у світі — «Весна для Гітлера».

Суспільство було шоковане. Комедія про нацистів — лише за двадцять років після війни? Великі студії відмовлялися фінансувати проєкт, прокатники боялися брати стрічку в кінотеатри.

Але саме за цей зухвалий сценарій Брукс отримав «Оскар». Спершу «Продюсери» провалилися в прокаті й спричинили розкол серед критиків. На ноги стрічку підняв британський актор Пітер Селлерс, який був у захваті й замовив власним коштом рекламу.

Брукс пояснював: диктатора не здолати логікою, аргументами чи трагічними промовами — тирани живляться страхом і власною монументальністю. Та варто виставити їх на посміховисько — і їхня велич миттєво здувається . Це був висновок сапера, який пройшов війну і бачив її наслідки.

Цей принцип Брукс перетворив на метод. 1974-го вийшли одразу два відомі фільми: «Блискучі сідла», де режисер висміяв расизм у форматі вестерну (з фінальним нацистським гегом Ja, ja ), і чорно-білий «Молодий Франкенштейн» — пародія на старі фільми жахів.

Далі були майже німе «Німе кіно» (1976), гічкоківський «Страх висоти» (1977), «Історія світу, частина І» (1981), «Бути чи не бути» (1983), де Брукс сам зіграв польського актора під нацистською окупацією, «Космічні яйця» (1987) — пародія на «Зоряні війни», «Робін Гуд: Чоловіки в трико» (1993), «Дракула: мертвий і задоволений цим» (1995). Режисер зухвало ламав «четверту стіну» й доводив кіноштампи до гомеричного абсурду.

Брукс рідко ховався за камерою — він був іще й своїм найулюбленішим актором і нерідко грав в одній стрічці по кілька ролей. У «Блискучих сідлах» зіграв водночас недолугого губернатора й вождя племені, який балакає ідишем. У «Космічних яйцях» був і президентом Скрубом, і крихітним мудрецем Йогуртом — пародією на магістра Йоду.

А в «Історії світу, частині І» постав одразу Мойсеєм, римським коміком, інквізитором Торквемадою і Людовіком XVI, чия репліка «Добре бути королем!» стала крилатою. Додайте сюди головні ролі в «Німому кіно», «Страху висоти» й «Бути чи не бути» — і стане зрозуміло, чому Брукс дивиться на глядача чи не з кожного другого кадру власних фільмів.

1980 року Брукс заснував компанію Brooksfilms і взявся продюсувати драматичні фільми. Він був виконавчим продюсером «Людини-слона» Девіда Лінча (1980) — але прибрав своє ім’я з титрів, щоб глядачі не очікували чергової пародії. Під тим самим дахом вийшли «Муха» Девіда Кроненберга (1986) і «Черінґ Кросс Роуд, 84» (1987) із дружиною Брукса в головній ролі.

Клуб обраних і любов на все життя

Сьогодні Брукс належить до елітного клубу EGOT — тих, хто отримав усі чотири головні нагороди американської індустрії розваг: «Еммі», «Греммі», «Оскар» і «Тоні».

Останню він здобув 2001-го, перетворивши свій скандальний фільм «Продюсери» на бродвейський мюзикл. Робота зібрала рекордні 12 статуеток «Тоні» — досі неперевершений результат для однієї вистави.

Це довело головне: жарти Брукса не мають терміну придатності. За епізодичну роль ексцентричного дядька в ситкомі «Божевільні від тебе» він отримав три «Еммі» поспіль (1997, 1998, 1999).

Та головним досягненням у житті Мел завжди вважав свою родину. Понад сорок років він прожив у шлюбі з видатною драматичною актрисою Енн Бенкрофт — за його словами, найсуворішим критиком і найкращим другом.

Навіть після смерті Енн 2005-го Брукс не опустив рук: продюсував, озвучував мультфільми, писав бестселери. У 95 років він видав мемуари All About Me!, а в 96 повернувся на екран із серіалом «Історія світу, частина ІІ» — продовженням свого фільму, знятого майже 40 років тому.

Перетинаючи столітній рубіж, Брукс зберігає гострий розум. Його особистий рецепт довголіття: ніколи не сприймати труднощі надто серйозно. Бо саме сміх, довів Брукс усьому світу, робить людину по-справжньому вільною.

Політика