Банк наповнення vs банк марнотратства: підказка від Сковороди

11 липня 2026 р. 13:00

11 липня 2026 р. 13:00

Нещодавно я стала учасницею двох подій, які несподівано перегукуються між собою: лекції про донорство крові та зустрічі із Сергієм Жаданом.

На перший погляд, події різні. Але що більше про них думаю, то більше бачу ту саму тему — наповнення.

Не випадково ініціатива Інституту стратегії культури, в межах якої відбулася лекція про донорство, має саме таку назву. Її ідея проста й красива водночас: поповнювати банк крові , щоб рятувати життя, й наповнюватися культурою, щоби знаходити сили жити й діяти далі.

Банк крові не наповнюється сам

Під час лекції провідний хірург екосистеми UNBROKEN навів кілька фактів, які мене справді вразили. У критичних ситуаціях, коли часу на пошук донорів уже немає, лікарі й військові часто самі змушені здавати кров. Це викликає величезну повагу. Але водночас виникає думка: так не мало б бути.

Люди, які й без того несуть величезне навантаження, іноді змушені брати на себе ще й цю відповідальність. Особливо тривожить факт, що попри війну та величезну потребу в крові, донорів в Україні значно менше, ніж у багатьох мирних країнах.

Тим часом кров під час війни є приблизно таким самим за значенням ресурсом, як ліки, транспорт чи зв’язок. Без неї рятувати людей значно складніше, а іноді й неможливо.

Кров не вміє чекати на кращі часи

Поки триває війна, потреба в донорській крові залишається постійною. І саме тому банк крові має поповнюватися не після надзвичайних ситуацій, а задовго до них. Зрештою, кров може знадобитися будь-кому з нас. І саме тоді, коли ми найменше цього очікуємо.

Ще кілька цифр вразили не менше. Одна донація може допомогти врятувати до трьох життів. А внесок медиків і донорів у порятунок пацієнта часто виглядає приблизно як 50 на 50.

Іноді великі суспільні теми раптом стають дуже особистими

Особисто для мене донорство — не зовсім абстрактна тема. Свого часу один лікар намагався відмовити мене від цієї затії. Проте я вперлася рогом, знайшла іншу лікарку й таки зробила це.

Потім життя внесло свої корективи, і цю історію було поставлено на паузу.

Але після лекції я раптом подумала, що настав час знову пройти обстеження й поставити собі запитання: а чи не час повернутися? Бо іноді хороші розмови залишають по собі не лише нові знання, а й нові рішення.

А ще нагадують: будь-яка допомога комусь іншому починається з наявності власного ресурсу.

Щоб ділитися, потрібно мати чим ділитися

Проблема лише в тому, що ресурс — річ обмежена. Ми не можемо нескінченно витрачати сили, увагу й енергію на все одразу. Тому рано чи пізно доводиться обирати.

Можна вкладати цей ресурс у донорство, взаємодопомогу, підтримку інших людей і справи, які вважаєш важливими. А можна витрачати його на нескінченне обурення, знецінення й боротьбу з тим, що тобі не подобається.

Ми охоче вимірюємо пульс, сон і фізичну активність. Але якби існував лічильник емоційних втрат, він, підозрюю, відкрив би про нас не менше цікавого.

Банк зневаги поповнюється напрочуд легко

Тут не потрібні лекції. Не потрібні кампанії. Не потрібні спеціальні нагадування. Іноді достатньо кількох секунд, аби знецінити чужу працю, зусилля або й саму людину.

На жаль, деякі речі в суспільстві поширюються значно швидше за культуру взаємної підтримки. Зізнаюся: я теж інколи ловлю себе на чомусь подібному.

Саме тут мені й згадалася одна дуже практична ідея

Дещо раніше того самого дня я відвідала автограф-сесію Сергія Жадана в Хартія-Хабі, де збирали донати на підтримку нашого війська. У короткій розмові знайшлося місце і для згадки про Сковороду — автора, до якого ми обоє ставимося з великою повагою і симпатією.

А вже наступного дня обидві події несподівано склалися для мене в одну історію.

У центрі цієї історії опинилася стара добра підказка

Григорій Савич, як на мене, залишив нам безцінну підказку щодо того, де брати ресурси на важливі суспільні справи. Бо коли людина знаходить споріднене, у її житті зазвичай стає трохи менше виснаження й трохи більше енергії.

А ще стає менше потреби воювати з усім, що не подобається. Менше необхідності доводити щось цілому світові. Менше бажання знецінювати інших.

Зате залишається більше сил на те, що справді має значення.

Що далі, то більше переконуюсь: ідея спорідненості стосується не тільки роботи

Вона стосується книжок, музики, людей, мистецтва і навіть способів мислення.

Комусь подобається джаз. Комусь — рок. Комусь — Ван Гог. А комусь — ні.

І це нормально. Не все створене для всіх.

Саме тому значну частину своєї енергії, часу й уваги добре б спрямовувати на пошук не чужих помилок, а власних джерел сили. Бо ресурсів у нас занадто мало, щоби спалювати їх у суперечках із тими, хто просто бачить світ інакше.

Ми чудово розуміємо, що полуницям потрібен один ґрунт, лататтю — інший, сосні — третій

Нікому не спадає на думку критикувати дуб за те, що він відмовляється рости посеред озера. Але коли йдеться про людей, ми раптом дивуємося.

Як це комусь не подобається те саме, що й мені?

Як це хтось не розуміє книжку, яка мене захопила?

Як це комусь близький джаз, а комусь метал?

Світ узагалі влаштований значно різноманітніше, ніж нам іноді хочеться. І, можливо, саме тому він досі не розвалився від нудьги.

І тут постає питання, яке складно проігнорувати

Після тих двох подій я дедалі частіше поверталася до того самого питання.

Ми часто говоримо про нестачу ресурсів. Часу. Сил. Грошей. Донорської крові. Але значно рідше нас цікавить інше: крізь які дірки витікає наш ресурс?

Можливо, саме тому Сковорода і досі залишається сучасним. Бо його ідея сродності — це не лише про покликання. Це ще й про вміння не розтринькувати себе. Особливо тоді, коли ресурсів бракує всім.

Політика