Скасувати канікули чи вчити швидше? Як мають змінитися українські університети під час війни

07 жовтня 2026 р. 13:18

07 жовтня 2026 р. 13:18

П'ятий рік повномасштабної війни, протистояння з Росією стає дедалі жорсткішим. Як за таких умов мають працювати українські університети ? Одне очевидно: так, як до війни, уже неможливо.

Перший проректор УКУ Ярослав Притула нещодавно запропонував подивитися на це питання через категорію швидкості: наскільки швидко університети дають країні підготовлених фахівців. Він наводить приклад університетів США, які під час Другої світової війни переходили на цілорічне навчання — додавали літні семестри, скорочували канікули.

А що в Україні — чи може наша вища освіта й далі жити за академічним календарем, сформованим для довоєнного часу?

Питання надзвичайно влучне, якщо врахувати, що ми маємо одночасно вирішувати два майже протилежні завдання. Перше — надолужувати освітні втрати, які почалися ще до повномасштабної війни: за даними PISA-2025, українські підлітки відстають від своїх однолітків із країн ОЕСР на 1,5–2 роки навчання. Тобто щоб досягти середніх показників PISA-2025, українським учням потрібно кілька додаткових років навчання. Внутрішній розрив ще більший — відмінність між результатами учнів з українського міста і села становить три роки навчання. Звісно, ці цифри треба трактувати обережно, бо дослідження PISA-2025 охопило лише частину територій, але масштаб проблеми вони добре показують.

Друге завдання — нам потрібно у прискореному темпі перетворювати освіту на продуктивний людський капітал, так необхідний країні для того, щоб вистояти. Дефіцит кадрів є одним із ключових обмежень української економіки — через мобілізацію, зовнішню й внутрішню міграцію та зростання попиту на кадри у критичних секторах. Тому нам доведеться вигравати продуктивністю, технологіями і якістю людського капіталу — будувати економіку талантів, у якій відносно невелика кількість людей створює непропорційно високу економічну, технологічну й оборонну спроможність. Саме в цьому аспекті я пропоную розуміти та формувати освітню політику як частину довгострокової стратегії протидії РФ.

Коли університет стає частиною воєнної машини

Книга Вірґуса Рея Кардозьє «Коледжі та університети у Другій світовій війні», на яку покликається Ярослав, описує масштабну перебудову вищої освіти США. Але трансформація торкнулася не лише канікул.

Університети фактично перетворилися на технологічний та кадровий тил армії США. Вони змінювали програми під потреби війни, приймали на навчання військові навчальні підрозділи, працювали на оборонні дослідження, втрачали студентів через мобілізацію і ставали частиною державної мобілізаційної системи.

Як пояснює інший дослідник Роджер Ґайґер у книзі « Американська вища освіта після Другої світової війни », після Перл-Гарбора та зниження призовного віку до 18 років у листопаді 1942-го уряд побачив проблему: якщо забрати з університетів усіх придатних до служби 18–20-річних, невдовзі армія та воєнна економіка залишаться без інженерів, медиків, кваліфікованих офіцерів і технічних спеціалістів. Постав вибір: або знижувати освітні вимоги до майбутніх фахівців і випустити прискореними темпами на ринок праці та в армію недостатньо кваліфіковані кадри, або дати перспективним кандидатам можливість отримати університетську освіту, одночасно утримуючи їх в армійській екосистемі (мобілізувати, але надати відстрочку, щоб опанувати потрібні державі спеціальності).

Обрали друге. Замість того щоб «полегшувати» програми навчання, США зберегли високі стандарти підготовки, але створили спеціальні програми на базі університетів. Так виникла програма V-12 , яка з липня 1943 року запрацювала у 131 американському університеті та коледжі. До завершення у 1946 році вона дала Військово-морським силам США близько 60 тисяч кваліфікованих офіцерів.

Університети перестали бути просто осередком мобілізаційного ресурсу — вони самі стали його виробниками. Для одного студента це могло означати швидше закінчення бакалаврату. Для іншого — навпаки, отримання відстрочки і продовження навчання медицини чи інженерії. Для третього — мобілізацію і розподіл на фронт.

Спеціалізована програма підготовки для армії (англ. — Army Specialized Training Program) добре ілюструє цей підхід. На початку 1944 року там навчалося близько 140 тисяч військовослужбовців. Коли перед висадкою в Європі командуванню знадобилося більше людей, програму радикально скоротили до 30 тисяч. Однак залишили насамперед медиків, ветеринарів, інженерів, перекладачів тощо — інакше кажучи, тих фахівців, повноцінна підготовка котрих була важливішою, ніж їх дострокова мобілізація. Тобто уряд зважував співвідношення між негайною потребою у військовослужбовцях і майбутньою цінністю спеціалістів у випадку тривалої тотальної війни.

Однак американські університети були не лише кузнею кадрів, а й частиною американської оборонно-технологічної системи. Гарвард у 1942 році називали « арсеналом Конанта » за ім’ям тодішнього президента університету Джеймса Конанта. Його науковці працювали над засобами радіоелектронної боротьби та протидії радарам, технологіями нічного бачення, розвідкою, вибуховими речовинами, медичними технологіями та препаратами, криптоаналізом , а також долучилися до досліджень, пов’язаних із Мангеттенським проєктом і створенням атомної зброї. До речі, вже до 1945 року доходи Гарварду від державних контрактів досягли 33,5 млн дол. — третього показника серед американських університетів.

Яким має бути український університет воєнного часу?

Український університет має стати інституцією, яка безпосередньо працює на технологічну стійкість країни. Певні елементи такої моделі вже з’явилися. Оборонний кластер Brave1 разом із МОН запустив напрям Brave Students, де студентські команди працюють над реальними інженерними завданнями для безпілотних і роботизованих систем.

У 2026 році відбувся University Defense Tech Forum, де університетські команди презентували власні розробки, а МОН окреслило ширшу рамку — університетські центри передового досвіду, стартап-школи, інкубатори, акселератори, наукові парки і глибшу співпрацю з Brave1. Однак залишається відкритим питання: стануть ці практики новою моделлю університету чи залишаться набором успішних ініціатив?

Американський досвід показує, що справжня зміна ролі університету відбувається тоді, коли він системно вбудований у цикл «дослідження — прототип — випробування — виробництво — підготовка кваліфікованих кадрів».

Проблема не в канікулах

Варто обережніше ставитися до думки, що вузьке місце української освіти — довгі канікули. Є дослідження, які показують, що просте переформатування календаря не створює освітнього дива. Наприклад, у Каліфорнії на початку 2000-х діяла найбільша у США система цілорічного шкільного навчання (multi-track year-round). Навчальний рік розподіляли на кілька циклів із короткими перервами замість одного довгого літа. Дослідження економістки Дженніфер Ґрейвс на основі даних понад 800 тисяч учнів не виявило жодних переваг такої моделі саме для освітніх цілей. Інший приклад — Нідерланди, де літні канікули тривають лише 6 тижнів, а решту часу займають літні школи. Аналіз показав, що позитивний ефект від таких інтенсивів є, але він досить помірний.

Проте сьогодні для України «заповнене літо» є вкрай важливим з причин, не зовсім пов'язаних з освітою. Найперше — це соціалізація в літніх школах і таборах , коли вимушені гібридні формати навчання чи заняття онлайн значно посилюють соціальну дезінтеграцію молоді. Мені доводилося бачити у літніх кемпах студентів із прифронтових територій, які навчалися в одній групі в університеті, але фізично побачилися вперше за кілька років у Львові.

Друга причина використання «заповненого літа» — стійкість. Для України воно може бути резервом на випадок складної зими . Росія намагається перетворити холод на зброю, завдаючи ударів по енергетиці, а місцеві адміністрації вже говорять про можливі обмеження навчання взимку. Тому університетам варто мати два календарі — звичайний і кризовий, який дасть змогу за потреби перенести частину навчального навантаження (проєкти, практичні, лабораторні роботи, інтенсивні курси) із зимових місяців на травень–серпень. Чинне законодавство залишає для цього чималий простір — студент має право на не менш як 8 календарних тижнів канікул на навчальний рік , але це не означає обов'язкових трьох місяців літа. Тож питання не в дозволі МОН, а в спроможності університетів перепроєктувати власний освітній процес.

Ще один важливий висновок — не варто будувати одну модель для всіх. Для окремих програм можна впроваджувати прискорення навчального процесу: інтенсивні модулі, літні семестри, швидше визнавати результати навчання, отримані на роботі чи в проєктах, раніше інтегрувати студентів у бізнес і державні програми. Але для мілтеху, складної інженерії, енергетики, медицини, реабілітації, ШІ чи дослідницьких STEM-напрямів може бути правильним протилежне — утримати студентів в університеті й залучити до дослідницьких завдань від оборонного сектору.

Тому одним із головних показників ефективності освітньої політики під час війни мало б стати скорочення «часу до спроможності» — періоду від початку навчання до моменту, коли знання й навички людини починають реально працювати на економіку, армію, науку чи громаду. Саме цей шлях фактично намагалися скоротити американці.

Інакше кажучи, нам потрібна відповідь на складне питання: якого саме фахівця, якого рівня підготовки і в який момент має отримати країна. І вже залежно від цього визначати тривалість та формат навчання. Можливо, саме так варто розуміти «асиметричну швидкість» в освіті: не намагатися навчати всіх швидше, а швидше отримувати потрібний країні результат. І цим результатом може бути не лише дипломований фахівець, а й дослідження, технологія чи готове до впровадження рішення, як це було в «арсеналі Конанта».

Політика