Пам'яті мужнього воїна, захисника та Героя Олексія Поповича

18 листопада 2025 р. 19:43

18 листопада 2025 р. 19:43

Минає річниця пам'яті Олексія Поповича, старшийого сержанта, командира відділення охорони взводу охорони 150 роти охорони в/ч А2287. Позивний «Чех».

Чоловік із сильним характером, щирим серцем і руками, що вміли творити добро. Його життя — це шлях людини, для якої честь, обов’язок і любов до ближніх були не словами, а сенсом існування.

Олексій народився 26 жовтня 1974 року в місті Прага, тодішня Чехословаччина, у родині військового Дмитра Михайловича та Ніни Василівни, яка працювала в торгівлі. Дитинство його пройшло в атмосфері дисципліни й тепла, де поєднувалися батьківська вимогливість і материнська турбота. Разом із молодшим братом Вадимом він зростав у родині, де шанували працю, повагу до людей і любов до Батьківщини.

Коли батька перевели на службу до Києва, родина переїхала до столиці. Там Олексій закінчив школу №230, а згодом — середнє професійно-технічне училище №33. Отримав фах слюсаря механоскладальних робіт, інструментальника — професії, які цілком відповідали його природній точності, терпінню та золотим рукам.

Після навчання Олексій проходив строкову службу в Національній гвардії у місті Чугуїв. Військова дисципліна, відповідальність і чіткість стали частиною його характеру. Після служби він працював в охороні посольства, а згодом — у будівництві. Міг зібрати, полагодити, створити будь-що — від годинника до будинку.

Від першого шлюбу мав доньку Вікторію, якою щиро пишався. В його серці завжди жила любов і гордість за свою дитину. Дівчина пішла батьковим шляхом – теж стала військовою.

У 2005 році життя зробило свій тихий, але доленосний поворот. Під час роботи на будівельному об’єкті в місті Бар Олексій зустрів жінку, яка стала його долею — Олену. У їхніх стосунках було головне — глибока людська теплота, розуміння і взаємна підтримка.

З любов’ю й без жодних розмежувань він прийняв двох дітей Олени як рідних. Виховував, підтримував, навчав, радів їхнім успіхам. А коли народилися онуки — обожнював їх, тішився кожною зустріччю. «Душі в них не чаяв», — кажуть рідні. Для них він був не просто чоловіком чи вітчимом — він був справжнім опікуном, тихим героєм домашнього життя.

Олексій був світлою душею. Його доброта не мала показності — він просто робив добро, бо не міг інакше. У ньому поєднувалися щирість і прямота, гумор і мудрість. Любив риболовлю, тишу біля води, розмови з друзями. Міг полагодити будь-що, бо мав справжні золоті руки.

Його слово завжди було чесним, а позиція — твердою. Він був тим, на кого можна опертися в будь-яку мить.

Коли у 2022 році росія розпочала повномасштабне вторгнення, Олексій не зміг залишитися осторонь.

«Я не можу дивитись, як йдуть і гинуть молоді хлопці. Я вже прожив життя. Я не можу залишатись вдома», — сказав він дружині.

І пішов на фронт.

Для нього слова «Україна понад усе» не були гаслом. Це була істина, якою він жив.

Він став на захист у квітні 2022 року, служив старшим сержантом, командиром відділення охорони. Його позивний — «Чех» — став символом надійності, спокою і мужності серед побратимів.

6 листопада 2024 року, у Донецькій області, біля села Іллінка, Олексій отримав важке поранення в бою. Він боровся за життя в реанімації — одинадцять днів між світлом і темрявою. Але 18 листопада його серце зупинилося.

Олексія Поповича нагороджено Орденом «За мужність» III ступеня.

Та найвищою нагородою для нього залишиться пам’ять у серцях тих, хто його знав.

Вічна пам'ять та слава Герою!

Вінницькі