Не платить аліменти й допомагає ворогу: ексдружина уродженця Луцька Тимощука — про зраду, майно та життя після розлучення

23 травня 2025 р. 08:51

23 травня 2025 р. 08:51

Нещодавно Київська міська прокуратура офіційно повідомила про підозру зраднику з Луцька Анатолію Тимощуку . Його звинувачують у пособництві державі-агресору – за даними слідства, він свідомо виставив свою футболку на аукціон, щоб зібрати кошти на підтримку російської армії.

На тлі цього ексдружина футболіста, Надія Навроцька , дала інтерв’ю «Чемпіону» , в якому вперше публічно прокоментувала черговий скандал навколо Тимощука, а також розповіла про їхні стосунки після розлучення.

Зокрема Навроцька розповіла про:

• несплату Тимощуком аліментів;
• спроби відібрати в неї майно;
• секретний контракт зі збірною України перед чемпіонатом світу 2006;
• реакцію на скандальні дії колишнього чоловіка;
• життя в Німеччині й допомогу українцям.

– Якою була ваша перша реакція на інформацію про підозру від Київської міської прокуратури колишньому чоловіку?

– Ніяка. Посміхнуло мене якоюсь мірою. Це логічно було, розумієте? Це було передбачувано. Принаймні, для мене. Дивного і нелогічного я нічого не бачу в діях прокуратури. Зрозуміло, що вони так затягнули, бо в них і без того багато клопотів. Це було передбачувано, в принципі.

– А донькам про це розповідали? Чи, можливо, вони побачили це в інтернеті?

– Дещо розповіла, але вони ще не дуже добре розуміють усі ці юридичні аспекти, як це, що це. «Це вже посадили у в’язницю?» Отакі якісь питання. Їм це важко пояснити. Я їх проінформувала, щоб вони були підготовлені. Приблизне поняття вони мають. Реакція на підозру батьку була така: «Ну окей». Вони не бачили його, здається, з 2018-го року. Це половина їхнього життя, в принципі. Вони його просто навіть не бачили.

– Ваш колишній чоловік якось виявляв бажання зустрітися з дітьми? Можливо, хотів якось прояснити ситуацію, яка склалася? Чи пояснював їм щось, розповідав? Що і як?

– Ні, він нічого не пояснював, він періодично дзвонить, дуже рідко, іноді на домашній телефон. Він, напевно, думає, що вони ще маленькі. Це теж моє таке сприйняття особисте, я не знаю, що він там думає, я не можу того знати. Але, це дуже короткі дзвінки, насправді. Він просто для галочки дзвонить, і діти беруть слухавку, і кажуть, що в них немає часу, в них свої інтереси. А про що говорити?

– Скажіть, чи Анатолій якось допомагає фінансово, щось відправляє дітям? Він цікавиться їхнім життям, їхніми потребами?

– Дивіться, їхні потреби він не може сплатити, бо він просто не знає їх. Зі мною ж він не спілкується, виключно через адвокатів. Його адвокати не цікавляться потребами дітей. Він не знає, він ними не цікавиться. І в дітей він теж не питає. Він не цікавиться, він просто телефонує їм. З дозволу суду в нього є дзвінки два рази на тиждень дітям, але він раз на місяць умовно телефонує, коли вони вдома, і я не завжди це бачу. Але те, що я бачу, то він просто наче визначає їх, як свою територію і все. Він їм дзвонить і каже: "Ви мої діти, я вас люблю, ви мої діти". От і все. А що це означає? По суті, для дітей це нічого не означає. Вони в це не вірять навіть. Як вони мені казали, він оце тільки говорить і все.

Я хочу зауважити, що в нього є рішення суду, скільки він має платити аліментів. Тому що там були всі потреби дітей, на той час, визначені зі всіма чеками, зі всіма доказами. І от він мав платити, це тимчасове рішення до великого суду. І він мав забезпечувати всі потреби дітей в цьому хоча б форматі. Він їх не забезпечував, він пів року не платив, потім десь платив половину того, що є за рішенням суду. Тому в нього зараз величезна заборгованість. На його аліменти, скажімо так, неможливо було ніколи розраховувати, бо він їх просто не платив. Тому що він не виконує рішення суду. От і все.

– До речі, щодо суду. Суди з колишнім чоловіком досі тривають? І якщо не секрет, предмет суперечок – це нерухомість в Німеччині?

– Так, саме так. У нас в Україні вже завершилися судові всі ці баталії. Точніше, не завершилися, але я сподіваюся, нових не буде. Їх вже не може бути технічно. Але не лише нерухомість. Ми розподіляємо майно, тобто всі гроші, які були по всьому світу, вони заявлені в Німеччині. І будинок в Німеччині розподіляємо.

– Відійдемо від фінансових питань. Чи є у вас якась історія, чи можливо декілька історій, коли колишній чоловік неприємно вражав вас під час подружнього життя? Можливо, після нього.

– Не те щоб неприємно, але в нього були дивні моменти. Але це було рідко, от, і коли він отримував мою реакцію, то він відразу казав: «Ти неправильно зрозуміла, ти занадто реагуєш, ти занадто надаєш значення цьому». Це було дуже рідко, якісь дивні вислови. Наприклад, у в нас ще не було дітей, ми ще жили в Донецьку, і десь якась була розмова з друзями, хтось розлучався, і ми прийшли додому, і почали обговорювати цю ситуацію. У ході цього він каже: «Якби ми розлучалися і в нас були діти, то я б дітей в тебе забрав, бо в кого грошей більше, той і правий». Ось точно така фраза, так, я її повторюю, тому що вона мені відклалася в голові. І я така одразу: «Що?» І він вже повернувся до мого обличчя, розуміє, що він щось не те ляпнув, і такий одразу: «То ти не так зрозуміла, то я щось не те ляпнув». І все, і так на тому затихало

А вже що неприємно дійсно, то це те, що він використовував дітей. Як мені ще міг насолити? Використовувати дітей просто в цих всіх баталіях, в розлученнях, судових процесах, він просто використовував дітей. Тобто, стражали діти. Чому він обрав таку стратегію, я не знаю, йому байдуже було, йому треба було якось мене знищувати. Але до чого тут діти? Це дуже боляче.

– Для балансу історії, скажіть, чи було щось таке, коли дійсно Анатолій вас якось приємно вразив?

– В нашому шлюбі якось так було, що я була більше ініціатором. Я могла зробити йому якийсь сюрприз, зібрати людей, щоб він не знав, домовитися з усіма, це ж купа людей, щоб ніхто ніде не проговорився, а щоб зібрати, його привезти в якесь місце, день народження організувати. Тобто, в мене такі завжди були організаторські прояви. А він, щоб якось так приємно вражав… Він нічого такого поганого не робив насправді, тому це було все якось однотонно, нормально. Були нормальні, звичайні моменти в моєму житті, і це було окей. Якщо не відбувається неприємного, то це вже приємно.

Був момент, коли ми придбали новий будинок і переїжджали у Пітєр, бо намалювався контракт із Зєнітом. Це був 2013 рік. Треба було робити ремонт, їздити туди-сюди, на мені ще й були діти, ремонт, багато клопот. Ми виїжджали з орендованого будинку й мені довелося збирати речі, все пакувати, складати рушники, постільну білизну на перший час і все таке. І коли ми переїхали у новий будинок, то Анатолій, який був зайнятий своїми тренуваннями, футболом, кар’єрою, і йому то все було не потрібно, побачив дім і видав: "Цей будинок для нас замалий. Давай, може, продамо його і переїдемо у більший?" І так для нього все життя було, як клацнути пальцами і все. А я стою і розумію, скільки всього мені знову доведеться робити. І коли я йому пояснила, що "може, не зараз", то він погодився. І для мене це вже: "Фух, приємно". Бо я рада, що весь цей треш не впав знову мені на голову і не забрав рік життя.

А так, щоб щось приємне, якийсь сюрприз, то такого особливо не було, якщо чесно. У них в сім'ї так не дуже було заведено робити сюрпризи, чи ще якісь такі приємні речі. Завжди мама чи сестра виписували, що їм потрібно, цілий список. І от на день народження треба дарувати тільки з того щось, без сюрпризів. У мене якісь такі є потреби, бажання робити щось приємне, щось десь таке цікаве. Тут я його в цьому не можу сильно звинуватити. Тому що в кожного своє бачення цих "сюрпризів". Це не те, щоб я його сильно звинувачувала, що він якось мало сюрпризів робив, чи ще щось. Але так було, так є.

– Якщо вже зачепили тему родини Тимощука, то скажіть, а його батьки виходять на зв'язок з онуками? Чи спілкуються вони, дізнаються як справи?

– Абсолютно ні. Це теж дуже дивний момент, тому що взагалі, коли вони раніше приїздили до нас, вони жили навіть по пів року, і допомагали няньчити дітей, тому що з дітьми потрібна була допомога, бо фізично було неможливо самій впоратися. З двома дітьми дуже важко впоратись, а ще й одна з доньок у 2,5 роки була з кисневим балоном, тому потрібно було постійно за нею слідкувати, щоб балон той не впав, шланг її не задушив і таке інше. Тому ви не можете кинути дитину, ви маєте бути завжди поруч.

Місяцями могли жити в нас батьки Анатолія, але як тільки вони їхали від нас, то онуків для них наче не існувало. Вони взагалі не цікавилися дітьми. В них зі мною не було контакту. Тобто тут, поки вони є, вони бабуся і дідусь, а тільки вони пішли, то все, наче їх не існує взагалі в природі. От якось так було, і я, в принципі, до них там за це не чіплялася. Мене здивував інший момент, коли ми з Анатолієм розлучалися, я почала цей процес, тоді вони почали дзвонити. Оце для мене було більш дивно. Вони так разів два-три подзвонили, а потім я зрозуміла, чому вони це робили. Для них нетипова поведінка. Вони просто в той момент подали до Луцького суду якусь заяву дурнувату, що я не даю бачитись з дітьми, що начебто вони десь приїжджали сюди до нас, і я втекла з дітьми кудись. Взагалі це якийсь брєд, просто брєд. Анатолій наче єдина дитина у сім’ї, а це єдині їхні онуки. Тобто що це? В них ще є онук, ще є донька. Це такий брєд повний, і це вони подали до суду в Луцьку. Це син їх підштовхнув.

Батьки Тимощука перезвонили якось крайній раз, і я кажу, зараз я вам даю дітей, тільки ви мені, будь ласка, скажіть, що це ви написали. Ну, що це за брехня, що це взагалі таке. І в мами сталася істерика. Вона почала кричати просто. Я вже передала слухавку, тоді була няня ще з дітьми. Мені аж самій страшно, в неї почалася дика істерика. І це був останній дзвінок. Видно, вона потім зрозуміла, що це вона зробила разом із батьком. Напевно, було незручно більше дзвонити, чи я не знаю, але завжди був доступ відкритий. Вони знають адресу, вони можуть прислати там якусь листівку, ще щось, хоча б дітям якогось листа. Моя мама посилала з Луцька завжди, на всі свята, дітям конвертики приходили, їм то було цікаво відкрити та подивитися.

Батьки Толіка могли б з дітьми налагодити контакт, хоча б десь давати дітям зрозуміти, що в їхньому житті ще є бабуся і дідусь. А зараз все, їх немає. Наче їх не існує. Ну, і діти вже теж, напевно, призабули. Звичайно, контакт втратився.

А з сестрою Тимощука, то взагалі ніколи так не було особливого спілкування і з їхнім двоюрідним братом, Мирославом, теж ніколи. Якось він не культивував, а я теж не хотіла нав’язуватися і нав’язувати своїх дітей. От його сестра, після того, як ми розділили наше майно в Україні, пішла і тупо вкрала в мене майно. Разом з батьком. Незаконно. Пройшло два роки часу, ми його повернули, але через нові суди. Але ви розумієте, ну, в людей забита голова не тим, як підтримати контакт з дітьми, що в них є якісь онуки, а тим, як вкрасти щось, насолити Наді. Як? Це в голові не вкладається!

– Розкажіть детальніше про ситуацію із крадіжкою майна.

– Було рішення Верховного Суду про розподіл нашого майна в Україні, бо у нас було в розподілі нерухоме майно в Україні. І після рішення Верховного Суду, тато Тимощука їде в Естонію. Толік в Естонію теж приїжджає, робить генеральне доручення, і якимось чудовим чином йде до нотаріуса, яка має прізвище Кучма, якась молода дівчина-нотаріус в Києві, він йде до неї і від імені Тимощука, вже батько сам, підписує договір дарування для сестри, на ім'я Інни Дорошенко. І розумієте, насправді жоден нотаріус нормальний, свідомий, такого не зробить, тому що нотаріуси мають перевіряти всі рішення судів, які є по об'єкту.

А тепер подумайте самі, яким чином нотаріус Кучма не зайшла в єдиний судовий реєстр і не побачила рішення Верховного Суду. Але по факту так сталося, вона «не побачила», закрила очі, точніше, я уявляю, що їй заплатили дуже багато за це. Бо інакше я не можу це уявити. І вона незаконно оформила це майно на Інну Дорошенко. Те, що мені було призначено Верховним Судом України. Ну і далі ми, звичайно, це повернули. Вони ще й там якихось боргів наробили, по тому майну, там десь. Неважливо, вже ладно. Ось так сестра Толіка теж брала участь в нашому процесі розподілу, розлучення разом з батьком. І так от вони провернули таке.

– Скажіть, яка доля вашої з Тимощуком квартири у Донецьку, що з нею сталося?

– Якої саме? У нас їх було багато. Якщо про ту, в якій ми жили, то вона була така невелика за площею. Для мого серця дорогоцінна. Ми ж там жили, я там жила, це перший об'єкт. Я була молода, робила ремонт, все таке. Яка доля? Ніяка. Наразі поки що стоїть. Вона в нас, до речі, не розподілялася, тому що вона на нас двох оформлена, і так вийшло, що не була в розподілі. Її можна буде ще при нагоді розподілити пізніше, але це вже такий технічний нюанс. А всі інші об'єкти були розподілені. Між мною і між Тимощуком. Мені дісталася там ще одна невеличка квартира. Йому дістались усі інші, бо він все хотів. Він хотів все хотів собі, собі і ще раз собі. Йому і дісталось те, що він хотів.

– Наші більш досліджені колеги пригадують, що під час ігрової кар'єри Анатолія ви фактично брали на себе функцію його менеджера. Скажіть, будь ласка, скільки років це тривало?

– Важко сказати, скільки точно років, тому що я думаю, що це десь 2002-2003 рік приблизно, коли почалися перші перепідписання контракту з Шахтарем. І плюс були в пресі різні питання журналістів, на які Толік відповідав не дуже вдало. Я зрозуміла, що треба щось робити, бо такі питання не можна ставити. Я маю на увазі, що треба, щоб хтось перечитав відповіді, тому що журналісти там перекрутили, і там вийшло, що Толік щось сказав, не думаючи. А я читаю відповіді, і мені від того просто смішно, бо це вийшло не те, що він хотів сказати, не те, що він взагалі мав на увазі. Багато було таких цікавих ситуацій. Цей момент треба було на себе, однозначно, ну, і плюс оці перепідписання контрактів. Оскільки Тимощук казав, що він хоче грати в європейському гранді і то його мрія, тому я взалася виконувати її.

Перше перепідписання контракту було без мене. А потім я вже подивилася, була в шоці, і давай читати-перечитувати, що він там приніс. Я закликала його разом сісти і читати контракт, а він каже: «Ну то тобі треба, то й читай». Йому це нецікаво було читати, бо в нього не дуже з читанням. І я вже почала читати, почала вже розмовляти, почала, тобто, вникати у всі ці нюанси якось. І вже там все було, в принципі, нормально з контрактом з Шахтарем. Єдине, що він знову колись без мене пішов підписав. До нас також долучився менеджер Віталій Юрченко

Після того він, звичайно, жодного підпису не ставив. Навіть, коли збірна України роздавала секретні контракти. І навіть, які не можна було фотографувати перед чемпіонатом світу. То він вже був навчений, що не можна нічого підписувати, перш ніж не показати Наді. Він це все одно фотографував і присилав, і я вже тоді казала, оце ти не підписуєш, навіть якщо в збірній не будеш грати на чемпіонаті світу в Німеччині. Тим паче, договір з якоюсь там компанією офшорною з Кіпру.

Як би там не було, я точно займалася розвитком його кар’єри і шукала для нього команду. І з Баварією так само сталося, коли ми почули, що ним цікавляться. Ми просто через знайомих підтвердили це. Потім я напряму звернулася до Баварії, і ми з Віталієм Юрченком літали 5 чи 6 разів в Баварію з Пітєра, вели переговори, зустрічалися з Улі Хьонесом. Тобто ми за тою Баварією вже їздили, з ними розмовляли, вели переговори і довели цю справу до контракту реального, розумієте? Тобто це по факту так було.

– Ви сказали про «секретні контракти» зі збірною України. Чи можете навести якийсь приклад, про що саме у них йшлося?

– Наскільки я пам'ятаю, там була повна єресь. Типу, що кожен гравець збірної підписує контракт з кіпрською компанією, але це не збірна. Вони, як гравці збірної, мають то все підписати. Чемпіонат світу не станеться без цього. І ти віддаєш, по-перше, всі права на своє ім'я, на зовнішній вигляд. Та компанія, практично, може тобі сказати: "Стрижися налисо, бо так треба". І все. Ти маєш постригтися. Можливо, я була якимись пунктами у контракті незадоволена, і ми б їх відкоригували. "Баба Яга проти". І це було б непогано, якби це збірна України підписувала з гравцями. Але ви розумієте, що це кіпрська компанія підписує. І я розуміла, що це хтось щось, я там не збираюсь навіть розбиратися, хто збірною займався, щось там десь замутив, розумієте? З офшорами щось там було пов'язано. Це все чудово, але ми не дитячий садочок і таке підписувати не будемо.

Найдебільніше в тому було навіть сама суть, що гравець збірної України має віддати права на себе якійсь кіпрській компанії. Наскільки я пам’ятаю, всі підписали той контракт, крім Шевченка, Тимощука, Гусіна, і може, ще хтось не підписав. Буквально ще 3-4 гравці не підписали. Всі інші були підписані з тою компанією.

Я зараз не хочу наговорювати на всіх, але тоді ніхто то не читав. Мені здається, що і до цих пір так є. Ну, це тупість. Це безвідповідальність. Ти не можеш підписати, віддати свої права, на все, що належить там до тебе, як до гравця збірної України, якійсь там кіпрській компанії. Що це за брєдятіна взагалі?

Шахтар таких дебільних штук не робив. В Шахтарі там все, треба зауважити, чітко. Не зустрічала такого в Зєніті, звичайно. Хоча в Зєніті там ще було, там в них була така штука, знаєте, що там дуже великий контракт був. Ми все правимо, все одразу. Мені доводилось читати контракт мільйон разів, перечитувати з самого початку, тому що я зловила на фішку, що 13-й і 10-й умовний, які ви вже виправили, давно домовились, він чомусь виправляється назад, коли доходиш до 29 пункту. І вони казали, що то в них «щось у Ворді не сталося». Доходиш до останнього і треба всі правки попередньо знову дивіться. Розумієте? Тобто, це було до ночі. Це неймовірна була фізична для мене теж робота. Реально червоні очі.

– Давайте тепер поговоримо про стосунки з ексчоловіком, а саме про той самий момент, коли ви зрозуміли, що вони з назавжди втрачені? Чи, можливо, такого моменту взагалі не було?

– Якось поступово було. Це був той момент, коли я відчувати страх почала. Знаєте, тобто страх – це вже, ну, страх – це протилежне любові, в моєму світосприйнятті. Коли ти вже починаєш боятися, а лякало мене, реально лякало мене, коли чесними очима, дивиться мені в очі. І от бреше. Так чогось виносило, лякало мені це так страшно. Тобто, я ж, розумієте, я бачила ці чесні і вірила скільки років у те, що не є правдою. Він реально дуже круто грає. А я точно знала, що це неправда.

Коли я вже знала, що він обманює, от, і системно, то я вже почала звертати увагу на деякі нюанси. Я вже побачила, що він навіть обманює в речах, в яких просто нема сенсу обманювати, розумієте? Ну, просто нема сенсу. Тобто це якась патологічна брехня, така, безкінечна.

Наприклад, дзвонить якось мені зранку і каже, який він бідний, нещасний. Йому не прийшли, не приготували там їсти зранку. Я з Пітєра поїхала в Мюнхен з дітьми, а йому погано без нас. Діма не прийшов. У нас був повар, який приходив і готував йому. Каже: «Він не приготував мені сніданок. Я мусив оце, голодний, їхати, тренуватись. І потім на базі, якісь несмачні, там, холодні, якісь не такі, макарони противні, фу». Я ж, почувши то все, одразу почала діяти. Я дзвоню всім напіхати: «Як так вийшло, що, Тимощук голодний? Що за неподобство?»

Насправді це отак було смішно, але тоді воно так лякало. А який сенс в цьому всьому, який сенс в цій брехні, знаєте? Я тоді почала усвідомлювати, що він бреше про все, от про все, буквально. Не кажучи вже про зради і потім брехню, хоча і це було. І оце так страшно, тому що ти усвідомлюєш, що жив з людиною, яка брехала все твоє життя, і ти не знаєш, де правда була.

– Ви, мабуть, бачите в інформаційному просторі якісь новини із «зашкварами» вашого колишнього чоловіка. Наприклад, нещодавній – це те, як він зупинився у забороненому місці у Пітєрі і зняв номери з машини, щоб піти в ресторан і його не оштрафували.

– Так, я бачила, бачила (сміється). Яка в мене реакція на таке? Ну, сміюся, звичайно. Це смішно. Мені вже навіть зараз смішно згадувати це.

– Коли востаннє спілкувалися з Тимощуком, і як це було?

– Востаннє спілкувалася з ним, здається, ще у 2017 році. А може, й раніше – чи то 2017-й, чи 2018-й. Але точно пам’ятаю: це було тоді, коли контакт був безпосередній. Згодом, коли він приїжджав до дітей, то вже не спілкувався зі мною особисто – зустрічі з дітьми відбувалися через посередника.

Здається, остання наша «переписка» стосувалася його прохання надіслати мої координати. Він написав, і раптом захотів дізнатися, де я перебуваю. Причини при цьому не пояснив. Просто: "Координати, терміново". Я у відповідь: "В сенсі? Поясни, навіщо тобі це?" Розумієте, ми ж офіційно розлучилися ще в 2016 році. І тут раптом знову дзвінки, повідомлення, якісь емоції, дивні вимоги.

Я не розуміла, що відбувається. Він писав невиразно, на емоціях, нічого чітко не пояснював. Просто вимагав, негайно, моє місцезнаходження. Тоді я й не витримала. Написала йому щось на кшталт: «Ти що, хочеш ці координати своїм ФСБшникам передати? Хочеш, щоб мене в Мюнхені хтось замочив?» Це, звісно, був своєрідний жарт з мого боку. Мабуть, це й була остання крапля. Тоді я поставила остаточний хрест на всьому. І з того моменту я його заблокувала.

Хоча, в житті ми ще бачились. Він приїжджав в суд, і на суді так вийшло, що нас посадили в маленькій кімнатці «домовлятися». Але там вже адвокати були, розумієте, я не спілкувалася з ним так безпосередньо. Він тільки десь ногами мене копав під столом. Безпосередньо до нього я не зверталася, не розмовляла. Тому можна вважати, що це була така остання розмова.

У нашому спілкуванні давно вже не було жодного сенсу. Здавалося б, елементарні питання, які мали б вирішуватися обома батьками, особливо, коли йдеться про дітей, виявлялися неможливими для обговорення. З ним не можна було нічого узгодити.

Наприклад, коли ми мали кудись летіти, він категорично відмовлявся надавати будь-які дозволи на виїзд дітей. Усе доводилося вирішувати через суд. Він сам ніколи таких дозволів не давав. Пам’ятаю одну конкретну ситуацію, коли ми мали летіти в Мюнхен, а напередодні в аеропорту трапилася якась терористична загроза чи щось подібне. Точно не пригадаю, але точно пам’ятаю, що тоді ми саме мали прилітати туди.

Я одразу написала йому: мовляв, дивись, можливо, ми не зможемо вилетіти вчасно, або ситуація ще не буде владнана. Я попросила: напиши мені, будь ласка, що ти не заперечуєш, якщо ми з дітьми повернемось на день пізніше. Адже в мене було рішення суду, де були чітко вказані дати, до яких я маю повернутися з дітьми. І я просто хотіла уникнути юридичних проблем. Але йому треба було лише одне – створити мені проблему.

На моє прохання він відповів абсурдом: «Я можу дати дозвіл тільки, якщо ти полетиш у Росію або Казахстан». Як це взагалі розуміти? Я лечу з дітьми в Мюнхен, а він – про Росію. Я ж навіть не маю, де там зупинитись. Це була просто провокація, і не вперше. Він постійно все використовував проти мене – щоб затягнути судові процеси, звинувачувати, перетворювати усе на трагедію.

Я розуміла: якщо не вилетимо того дня – нас можуть пересадити в інше місто, наприклад, у Франкфурт або Берлін. І тоді з дітьми було б складно добиратися. Це ж не самій – з дітьми важко: перельоти, пересадки, стрес. Але для нього це нічого не важило. Він просто виснажував мене психічно, змушував проходити через усі ці кола абсурду.

І тоді я зрозуміла: з ним неможливо дійти до жодного адекватного рішення. У нього завжди були якісь дивні вимоги, неприйнятні умови, абсурдні альтернативи. Тож коли він уже пізніше почав ще й вимагати мої координати – я просто заблокувала його. Без жалю. Бо сенсу в цьому всьому більше не було.

– Скажіть, чи ви з дітьми розмовляєте українською мовою, або ж вже перейшли на німецьку?

– Мене часто про це запитують, але я відповідаю просто: уявіть собі, що ви раптом починаєте розмовляти з рідною мамою виключно англійською, бо ви її добре вивчили. Це виглядає штучно, неприродно і навіть трохи смішно, правда? Те саме і з дітьми – якщо ви з ними з самого початку спілкувались українською, то різко перейти на іншу мову просто неможливо. Це не викликає довіри, це виглядає награно.

У повсякденному житті я, звісно, розмовляю з дітьми винятково українською. Більше того, прошу їх теж відповідати українською. Але буває, коли вони хочуть швидко щось сказати, то вставляють німецькі слова, вони ж у німецькому середовищі. Тоді я одразу кажу: «Скажи нормально, я ж не розумію. Можеш українською, будь ласка?» І ми повертаємось до нашої мови.

Тому я кажу: добре, закінчимо цей навчальний рік, а тоді влітку підучимо українську граматику. Будемо потроху підтягувати знання. Адже мову легше вдосконалювати, коли ти нею вже говориш. Але важливо не лише говорити, треба вміти грамотно писати, формулювати думки. Це базова риса освіченої людини, особливо – українця.

Так, мої діти вже розмовляють українською, і досить вільно. Але мене все одно трохи тривожить, що на свій вік вони ще не мають такого глибокого мовного запасу, як їхні однолітки в Україні. П’ятнадцятирічний школяр, який навчається у звичайній українській школі, може висловлювати свої думки набагато точніше й багатше. І мені хочеться, щоб і мої діти колись змогли досягти такого рівня. З часом усе вдасться.

– Після початку повномасштабного вторгнення до Німеччини переїхало більше мільйона українців. Скажіть, можливо, ви комусь із співвітчизників допомагали адаптуватися у новій країні, або ж ввели якусь волонтерську діяльність?

– Коли почалися перші масові приїзди українців після повномасштабного вторгнення, до нашого села, до громади, приїхало багато людей з України. Тоді ми всі, я і місцеві жителі, і німці, і переселенці, хто вже був тут, намагалися допомогти, чим могли. Я теж долучилась: приходила, щоб перекладати, пояснювати нюанси, допомагати зорієнтуватися: як знайти лікаря, куди звертатися у разі потреби, як діяти в побутових ситуаціях.

Особливо активно включилася моя сестра. Вона їздила на великі прийоми переселенців, адже автобусами прибувало дуже багато людей. Сестра проводила там цілі ночі, допомагаючи з реєстрацією, заповненням документів, перекладом. Вона володіє англійською на професійному рівні, викладала її у Львові, має досвід роботи викладачем. І німецьку знає значно краще за мене. Тому ми вирішили, що буде ефективніше, якщо саме вона працюватиме на місці, а я залишуся вдома з дітьми, її донька теж була з нами.

Така допомога була дуже потрібна: все організовувалося швидко, люди приїжджали змучені, з тривогою, не знаючи, з чого почати. Треба було швидко пояснювати, як діяти, що писати, де шукати житло або медичну допомогу.

Я ж більше залишалась у тилу, так би мовити. Хоча, звісно, якщо хтось звертався з питаннями, знайомі, сусіди, або просто люди, які дізналися, що я тут, я завжди намагалася допомогти. Чим могла: інформацією, порадою, або просто моральною підтримкою. Якщо чогось не знала – шукала відповідь, запитувала інших, щоб бути корисною. Загалом, усе було досить добре організовано, як для такої ситуації. І головне – всі ми трималися разом. Це дуже відчувалося тоді.

– Останнє питання. Скажіть, якби зараз ви побачили колишнього чоловіка, що б йому сказали?

– Нічого. Абсолютно нічого не можу сказати. У мене за ці довгі роки спілкування з ним склалося дуже чітке розуміння ситуації. І от коли слухаєш його, з цими всіма фразами, що «діти голодують», «холодильник порожній», «перевірте, бо небезпека», все це звучить, як театр абсурду. Там і про вулкани, і про сейсмічну активність, і що подорожувати – небезпечно. Це якась вигадана катастрофа, переодягнена в образ жертви. І коли це чуєш, не знаєш навіть, що сказати. Це не передати словами.

А поради? Ну які поради? Я вже не його дружина, щоб безкоштовно йому радити, як жити. Та й він не питає. А сказати прямо: «ти що, зовсім?» Який у цьому сенс? Йому нічого не доведеш.

Я чула, що хтось із футболістів, подзвонив йому, здається, це був Ярмоленко. Я знаю Толіка, і я цілком уявляю, як він реагував. Ярмоленко, напевно, задав йому якісь незручні, прямі запитання, і Толік, замість відповіді, просто послав його на три букви. Вони просто один одного послали. На цьому й закінчилася вся розмова. Це рівень ефективності комунікації з ним. Нуль.

Я давно обрала інший шлях – просто відійти. У мене немає ані бажання, ані амбіцій когось рятувати. Це більше не моя роль пояснювати щось, наставляти, переконувати. Він дорослий чоловік, йому вже 46 років. Якщо він так поводиться, значить, це його вибір. І відповідальність – теж його.

Ми не можемо змінити людину, яка сама цього не хоче. Ми можемо посміятись, можемо обговорити, може навіть хтось відкриє проти нього кримінальну справу. Але говорити з ним – це те саме, що вести діалог з Путіним. Його взагалі бажано вбити просто. Ну що ти йому скажеш? Там просто нема з ким говорити. Нічого ніхто не скаже.

Не розумів крику Кварцяного: ексгравець «Волині» завершив кар'єру

Волинські