Волинська поштарівна: «Радію, що за 40 років на одній роботі не нажила жодного ворога, і всім кажу: «Добрий день!»»

21 червня 2025 р. 11:34

21 червня 2025 р. 11:34

«Моїм захопленням залишаються квіти – закохана в них».

Горохівська поштарівна Раїса Іванюк – про повагу та любов до свого покликання

Цьогорічну весну горохівчанка Раїса Іванюк (на фото) чекала неповторною своїми знаковим ювілеєм та важливим рішенням. І хоча ні її колегам, ні друзям, ані горохівчанам, не хотілося йняти віри звістці, що наша Раїса Іванівна (так із величезною повагою величають цю неймовірну жінку всі, хто її знають),  залишає пост начальниці відділення поштового зв’язку «Горохів-1», зустрівши лише своє 60-річчя, її слово й на цьому виваженому життєвому кроці хоч і засмутило найперше чималу когорту волинських поштовиків та редакцій, та було, як завше, наповнене щирістю

Професіоналкою, якщо йшлося про передплату нашого видання, знає нашу Раїсу Іванівну і колектив газети «Волинь». Більше того, вже багато років поспіль маємо честь спілкуватися з цією  інтелігенткою та інтелектуалкою не лише як партнери-газетярі. Дуже швидко ми стали справжніми друзями, бо з нашою Раїсою Іванівною почуваємося, як і всі, відповідально, порядно, душевно і впевнено. Радіти за людей до сліз, перейматися їхнім горем до сердечного болю, усміхнутися, щоб поруч усміхнувся хтось смутний, керуватися бажанням бути для кожного колеги не начальником чи чиновницею, а найперше другом – за ці та багато інших вроджених та нажитих чеснот Раїсі Іванюк її останнього робочого дня та в день ювілею люди дарували направду оберемки квітів та щемні перевесла слів поваги. А «Волинь» ще й гордиться: в гостинній світлиці та світлій душі цієї авторитетної волинянки наша з вами газета – на чільному місці!

Анкета Друга газети «Волинь»

1. Прізвище, ім’я, по-батькові, освіта, професія… – Іванюк Раїса Іванівна. Закінчила Горохівський сільськогосподарський коледж. 40 років пропрацювала в Горохівському відділенні поштового зв’язку.

2. «З газетою «Волинь» я… – завжди. Мої батьки Ганна Яківна та Іван Степанович Гутверти (вже покійні, на жаль) чекали цю газету, вочевидь, від дня її народження. Загалом, у нашій хаті в селі Печихвости колишнього Горохівського району, де я народилася, завжди було багато преси. Бабця Валерія виписувала ще й «Трибуну люду», друковану польською мовою. До своїх 86-ти років вона читала все без окулярів. Дивлячись, як шанують чтиво дорослі, до нього шанобливо тягнули руки й ми, всі семеро дітей. На сторінках газет учили букви, з них підбирали новини для політінформації. Відтоді й донині читаю «Волинь» (усміхається. – Авт.), щоправда, чомусь від останньої сторінки – до першої.

3. У школі Ви хотіли стати кондитером, потому вивчитися на зоотехніка, а 40 років життя, без перебільшення, присвятили пошті… – Навчання на кондитера далеко від дому не розглядалося батьками, а посада зоотехніка в місцевому колгоспі запам’яталася мені школою гарту мого бажання  адаптуватися в колективі й вміння поважати його. В 1985-му році я вийшла заміж за свого Леоніда і стала горохівською невісткою, тому почала шукати роботу в Горохові. До слова, одна моя сестра Маруся тоді вчилася на начальника відділення поштового зв’язку, а інша – Катерина – працювала на міській пошті. Я до неї часто приходила, бо все мені імпонувало в цій установі. Мабуть, доля зауважила це моє захоплення і з легкого напутнього слова тодішнього начальника Петра Тимошука (світлої пам’яті) я розпочала свою професійну дорогу, яку із задоволенням пройшла б знову, якби повернути літа. Мені однаково подобалося працювати оператором у залі обслуговування, обробником замовлень преси в сортувальному цеху чи товарознавцем…

4. Нині поштових відділень у селах – уже одиниці. Із воріт зникають на очах поштові скриньки, а в переліку професій, схоже, може не стати слова  «листоноша». Це – не ностальгія за минулим, а бажання пересічних українців, щоб поштова реформа йшла не від них, а до них… – Свого часу ми зустріли її, реформу, на «ура». Поштовики раділи новим автомобілям, обладнанню, ремонтам… Все було добре, доки не стали скорочувати людей. В цій ситуації хочеться вірити, що керівники сфери поштового зв’язку знають, що роблять і що зробити, аби в Україні, як і у всіх цивілізованих країнах, були зручні послуги зв’язківців і вчасні доставки, зокрема, періодики. Так, прикро, що сьогодні гаджети витісняють друковані видання і не тільки. Але будьмо оптимістами: все хороше та потрібне завжди повертається чи повторюється!

Усе життя читаю «Волинь», але не так, як усі: а від останньої сторінки – до першої.

5. …У 1996-му році Ви очолили профспілку працівників поштового зв’язку Горохівщини та Локачинщини, яка раніше нараховувала сотні людей, і були її лідеркою протягом п’яти термінів. Чи ж важко було поєднувати основну, громадську та безкінечну домашню роботу? – Не знаю, але, попри найбільші навантаження, на роботу мені хотілося йти завжди. Пошта асоціювалася мені з людьми,  спілкуванням, навчанням, взаємоповагою – і все це було, як мовиться, моїм! З висоти прожитих років пригадую, як у селі ми, школярі, майже на кожній перерві бігли до поштового відділення за марками, листівками, значками та іншим надважливим для дітей дріб’язком. Уже тоді я почувалася там «своєю». Що ж до лідерства в профспілці, то дороговказною завжди ціную ще й науку батьків керуватися всюди і зі всіма не гонором, гнівом чи зверхністю, а людяністю та терпимістю. Звісно, всі профспілкові заходи, події, дійства, велелюдні Дні передплатника ми готували з колегами, керівниками колективу,  за що всім – сердечна вдячність. Протягом 40 років їх змінилося п’ять – і кожний започаткував якусь гарну традицію.

6. А від кого успадкували таку воістину весняну вдачу, невміння сердитися, лукавити, скромно усміхатися, якщо йдеться про вас, і годинами розповідати хороше про колег? – Міркую, що мій характер – від мами Ганни. Вона була дуже комунікабельною. Тато Іван працював завідувачем току й теж завжди усвідомлював вагу і хліба, і слова. Нас, дітей, батьки змалку привчали до порядку, роботи та взаємодопомоги. При цьому ми знали дисципліну,  кожен – свої обов’язки. Тата й неньку ми розуміли з пів погляду, настільки високою була дитяча повага до них. Загалом у кожній людині потрібно шукати найперше добро, вчитися чомусь хорошому, переймати повчальне.

7. …Тому, коли в Україні розпочалася повномасштабна війна, ви однією з перших прийняли в батьківську хату сім’ю Гембатюків – переселенців із Харкова? – Це ж – нормально. Людям потрібно було десь жити, а ця сім’я ще й дуже позитивна, совісна, вдячна. Ну як було не допомогти? Я ж щодня молюся, щоб закінчилася війна.

8. А ще кому ладні прихилити небо? – Звісно, своїм рідним. Я обожнюю свого єдиного внука Олексія.

9. Яке маєте хобі? – Моїм захопленням залишаються квіти – закохана в них. Дуже люблю поратися на грядці й готувати рідним щось смачне. А ще – читати. До речі, у нашій хаті читають усі. До книг змалку привчені донька Ліна й внук Олексій. Я зачитуюся Світланою Талан, Володимиром Лисом, Валентиною Мастєровою… Чоловік Леонід і зять Олександр читають газети, щоправда, кожен цікавиться своїми рубриками.

10. Чи ж буває сумно вдома? – Ні, на смуток нема часу. Життя продовжується. Не таїтиму, що ще живу роботою, та радію, що з усіма залишилася друзями, не маю жодного ворога, зі всіма спілкуюся, всім кажу: «Добрий день!» ( усміхається. – Авт. )…

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.

Волинські