Не встиг повоювати із загарбниками: історія захисника з Волині Вадима Муца, серце якого зупинилося у лікарні

05 листопада 2025 р. 08:20

05 листопада 2025 р. 08:20

У День захисників та захисниць України у Раків Ліс на Волині надійшло жахливе повідомлення про смерть у Рівненській обласній лікарні мобілізованого на захист державності Муца Вадима Вячеславовича . Захисник не встиг повоювати із загарбниками, однак від того біль втрати ще пекучіший. Його доброзичлива посмішка, щирість, добро і працьовитість – алмаз у пам’яті близьких, його відсутність – тріщина у їхніх долях і серцях

Спогадами про Героя поділилася газета Полісся .

– Книжки мало буде, аби описати наше життя. Як у нас було все і з віршами, і з поемами, і з квітами. Як я з Каменя ішла заміж в Раків Ліс… 5 років ми зустрічалися, 23 – прожили. Нажили 3 синів. Він жалів кожну тварину і комашину… І все так раптово обірвалося. Так не має бути, – збираючи себе воєдино від потрясіння, підсумовує овдовіла Людмила Муц .

Вадим був Людиною. Усім важко сприйняти той факт, що завжди усміхнений, доброзичливий, говіркий, він так несправедливо пішов із життя. Він був турботливим і ніжним батьком та чоловіком, опорою молодшій сестрі Наталії, надією й підтримкою мамі Галині і татові Вячеславові.

Вадим був майстром. Він умів робити всіляку роботу. Вищої освіти не отримав, але й не потребував дипломів, бо самотужки став професіоналом своєї справи, а результат роботи був красномовніший папірців. Він жив, дорослішав, знаходив нових і підтримував давніх друзів, втрачав здоров’я, і все це було на будівництві. Так, він був дипломованим будівельником без диплому. Будова була роботою його життя. Він же робив все на совість і на роки.

Вадим був неймовірним другом. Мав багато товаришів дитинства з рідної вулиці, знову згуртував їх довкола себе, «закликав» навіть здаля – тільки не для веселої бесіди, як колись, а на останні, омиті гіркими сльозами і спогадами, проводи…

– Ми росли разом, разом дорослішали, мудрішали. Але для всіх він був не Вадимом – Дьомом. Дьом старший за мене на п’ять років, але це не завадило нам стати справжніми друзями. Так розпорядилась доля, що в шкільні роки він був моїм (і не тільки моїм) наставником у спортивних іграх, навчанні, мандрах, найрізноманітніших вигадках. Він умів усім нам прищепити азарт якоїсь вигаданої особисто ним гри і всі літні канікули ми божеволіли від змагань за першість. Грали цілими днями, а коли втомлювались, то бігли тільки до Дьомової домівки, щоб перекусити, попити води і знову – до гри, – пригадує миті спільної радості товариш дитинства Богдан Конік. – Навіть коли Дьом відслужив в армії, він ще довго продовжував грати з нами в дитячі ігри, нібито навмисне не хотів дорослішати… Врешті, він такою великою дитиною і залишився, і це його найприємніша риса. Безвідмовний, чуйний, сором’язливий, щирий, завжди готовий допомогти, щедрий – і це лише верхівка Дьомової натури.

Богдан Конік згадує, що в шкільні роки усі хлопчаки в селі дивились на Вадима Муца, як на бога: він мав фотоапарат і все для виготовлення фотокарток. Тож раківліське товариство закривало ковдрою вікно, розводило якісь розчини, розкладало апаратуру і «шаманило», доки не отримувало цілий стос фотокарток із зображенням своїх буднів і пригод.

– Зображення ці вже зараз потьмяніли, розмилися, але це тільки для стороннього ока; мені достатньо взяти будь-яку фотокартку до рук і приємні спогади навалюють, як снігова лавина, – зізнається Богдан Миколайович. – Війна зруйнувала всі Вадимові плани, а у мене забрала зв’язок з нашим яскравим і щасливим дитинством. Кажуть, що ми дорослішаємо, коли не стає наших батьків, а я став дорослим, коли не стало Дьома.

Вадим був… І його не стало. Згадаймо у молитві і доброму слові, бо він того вартий…

Іванна ВЕЛИЧКО, село Раків Ліс.

• Витягував «трьохсотих», «двохсотих», ризикуючи собою: історія молодого Героя з Волині
• «Якщо через 10 днів не вийду, то тоді мене шукайте»: спогади про Героя з Волині, який вважався зниклим безвісти
• Заснув ввечері і не прокинувся: історія Героя з Волині, життя якого обірвалося на полігоні

Волинські