На 90-річчя Олена попросила українську пісню заспівати

10 листопада 2025 р. 13:52

10 листопада 2025 р. 13:52

Олені Никифорівні Тлучкевич нещодавно виповнилось 90 літ. У таких довгожителів завжди хочеться поцікавитися,  як прожили свої роки, бо ж багато  подій бачили на своїм життєвім шляху.  Я дуже вдячна внучці пані Олени Людмилі, яка влаштувала мені зустріч з шановною ювіляркою.

Олена Никифорівна аж ніяк не виглядає на свій вік, наша розмова з її яскравими спогадами велась легко, невимушено, ніби розповідала про те, що було нещодавно –  змальовувала детальні картинки дитинства, материнства, сповнені турботою і роботою, радістю і журбою…

Народилася Олена 15 вересня 1935 року в селі Хобултова у сім’ї Никифора і Зінаїди Адамовичів, де згодом з’явилися на світ і брати Микола та Назар, які, на жаль, уже відійшли у Вічність.

Батько їхній одружився досить пізно, бо майже 25 років служив у царській армії у Тамбові, Саратові, а потім поневірявся по заробітках. Повернувшись додому, взяв заміж 22-річну дівчину-сироту. Жили дружно, в злагоді, вправно господарюючи, виховуючи дітей.  Як й інші селяни, мали землю, тримали велике господарство, яке потребувало робочих рук.

Отож, коли Оленці  виповнилося 15 років, батько почав її привчати до роботи з кіньми – як боронувати після оранки, правильно завертати коней.  Не  зважаючи на труднощі, дівчинка вдосвіта разом з дорослими вставала, щоб виконувати щоденну селянську роботу. Але їй це подобалось – підніматися з сонечком, поратися по господарству, відчувати себе потрібною у сім’ї. Уже після війни у підлітковому віці закінчила чотири класи і пішла працювати в колгосп на польові роботи. А в 21 рік вийшла заміж.

З легким рум’янцем, з просвітлілим обличчям пані Олена згадує про свого нареченого.  Хлопець був із сусіднього села Бегета. У цьому ж колгоспі працював водієм самоскиду, возив буряки. Як потім виявилось, він уже давно виділяв її з-поміж інших дівчат, розпитував про неї…

Коли настало свято Квітки (обжинків), Степан здалеку спостерігав за скромною дівчиною, не наважуючись підійти ближче. Та наприкінці свята запропонував підвезти Олену додому. Але вона спаленіла від сорому (це ж при всіх людях їй пропонують сідати в кабіну з молодим хлопцем!). Відмовилась, але раптом Степан забрав у неї з шиї хустину, щоб примусити дівчину таки поїхати з ним. Дівчата схвально, трохи із заздрістю, підтримали подругу і та погодилася, бо сама собі призналася, що той хлопець їй теж подобався.

Відтоді Степан часто приїздив на побачення, згодом вони побралися. Весілля відбулося 22 лютого 1956 року. Жили у його батьків. Як згадує пані Олена, свекруха була доброю, щирою. На жаль, часто хворіла, та ще встигла натішитися внучкою Тетянкою. Коли дівчинці минуло три роки, бабусі не стало. Свекор через рік оженився. Його дружина теж була прихильна до Олени, разом злагоджено і господарювали.

Згодом молода сім’я побудувала хату в рідному селі Олени.  Чоловік, як і раніше працював водієм, його поважали як односельці, так і правління колгоспу. І пенсію йому призначили достойну, майже як у голови колгоспу. Та в 63 роки Степан раптово помер. Олена втратила любого чоловіка, з яким прожила, як кажуть, душа в душу, а три доньки – люблячого, турботливого батька.

Під час телефонної розмови  донька Тетяна згадувала, як батьки переймалися проблемами дітей, займалися їхнім вихованням.

– Мені було шість років, як народилась Галинка, а ще через шість – Валентина. Мама встигала і в колгоспі трудитись, і нам раду давати. Мені, як старшій, довелось сестричку доглядати, а я ж тільки в другому класі була, ще в ляльки хотілось гратись. Але я Галинку любила, пишалася нею, а подружки навіть заздрили. І одружились ми одна за одною – після мого весілля через рік і Галина вийшла заміж за однокласника. Сутужно було тоді батькам справити два весілля, щоб як у людей, на 300 односельців! Ми про це часто згадуємо з вдячністю. Всі ми здобули і достойну  освіту.

За словами Тетяни, після закінчення Київського харчового інституту вона працювала на Луцькому консервному заводі інспекторкою з техніки безпеки. Галина після закінчення педучилища трудилася у Володимирі в дитсадку № 7, нині живе і працює за кордоном. А Валентина, закінчивши філфак тоді ще Луцького педагогічного інституту,  досі працює за фахом у школі в селі Микуличі, де і проживає.

Вони згадують мамині переживання, мудрі настанови: «Дівчата, учіться далі, бо будете сапати буряки!». А сама день при дні – і на фермі, і на буряках… Але, попри таку, здавалося б, одноманітність, свою роботу Олена любила. Мабуть, завдяки вродженій відповідальності, оптимізму справлялася з нею. Любила зустріти схід сонця у полі, на свіжому повітрі, щоразу радо дивилась на свої кучеряві рядочки, без жодного бур’янця. У ланці серед жінок була завжди першою, хоча іншим допомагав хтось із рідні. Восени вручну навантажували буряками машини. Якось взимку Олена прокинулась вночі, гадаючи, що уже розвидняється, швидко поснідала і побігла до колгоспного двору, де лежали в кагатах буряки, і взялася чистити їх. Та все виглядала подруг і дивувалася, що їх нема й нема. І коли настав ранок і ті прийшли, то побачили Олену, котра самотужки почистила всі буряки.

Через півтора року після смерті її Степана удівець-односельчанин Федір запропонував з ним узяти шлюб. До неї добре ставились і двоє його дорослих синів.  З другим чоловіком  Олена  прожила 21 рік у добрі і злагоді.

Під час своїх спогадів донька Валентина наголосила, що їхня сім’я жила з глибокою вірою в Бога. В ті час тотального атеїзму вчителі стежили, щоб діти не ходили до церкви. Але мати з доньками все ж потай відвідували богослужіння в храмі у селі Хмелів, де свого часу вона зі Степаном вінчалися, їздили у Володимир у собор, у Зимненський монастир. Як правило, обов’язково причащались на Великдень, постійно молились дома. На Пасху усім донечкам мати завжди справляла нові платтячка, возила до  вмілих кравчинь Володимира, підбирала добротну тканину. У роки духовного відродження вона раділа, коли уже давно заміжні доньки повінчалися.

Про такі щирі турботи з  великою теплотою згадували і доньки, і внуки. Вони любили приїздити до бабусі на канікули, допомагали по господарству. Але і бабуся уміла догодити своїм найдорожчим. Всі пам’ятають її особливий борщ із незвичайною заправкою, пироги з різною начинкою, мазурики – здобні, вишукано прикрашені пасочки. А ще у неї була особлива страва – хамула, такий кисіль з вишень і черешень, заправлений сметаною.

Про три улюблені мамині черешні – з чорними, рожевими і білими ягодами тепло згадувала Валентина Степанівна. Колись батько їх посадив, ніби напророчив народження трьох дочок.  Незабутні були передноворічні домашні вечори, коли дівчата прикрашали разом з мамою ялинку саморобними іграшками, горішками у «золотих» обгортках із фольги, цукерками, які тоді так хотілось з’їсти…

У родині прижилася давня традиція – збиратися усім численним родичам у матері щороку 21 вересня, коли відзначалось Різдво Пресвятої Богородиці. Це було радісне свято для дорослих і дітей, які щиро в молитві дякували Божій Матері і її Синові за благодать у сім’ях.

До 86 років Олена Никифорівна жила сама у своїй хаті та ще й утримувала худобу, птицю, поралася на городі, навідувалася з домашніми гостинцями до трьох доньок. Але роки беруть своє…Тепер проживає у Володимирі з онучкою Людмилою – донькою Галини. Кімната пані Олени комфортна, затишна, бабуся оточена турботою і ласкою. Коли родина  готувалася до відзначення ювілею, то Олена Никифорівна попросила, щоб за святковим столом їй заспівали українських пісень. Вони ніби у молодість вернули, бо сільські трудівниці під час роботи чи то в полі, чи на току, чи деінде завжди співали. Тож, щоб бажання іменинниці за святковим столом здійснилося, постарались і діти, і гості.

Під час мого візиту до Олени Никифорівни ми з нею теж із  задоволенням заспівали українську народну пісню «За туманом нічого не видно». Ювілярка зізналася, що ніколи не думала, що доживе до таких літ та ще й матиме таке багатство: три доньки, вісім онуків і десять правнуків!  Ну як тут не згадати слова з пісні «Ой роде наш красний, роде наш прекрасний! Зустрічаймося, та признаваймося, бо багато нас є!».

Людмила БОГУСЛАВСЬКА

Волинські